Того дня з-поміж низки безлічі подій не було важливішої за ту, про яку йтиметься. Зореслав тішився від думки, що вони разом із батьком Добролюбом полювали на зайців у лісі недалеко від селища. Нещодавно хлопчикові сповнилося рівно десять літ і тепер у нього був власний лук, сагайдак і стріли, які йому більше ніхто не боронив стругати. Він радів, що батько взяв його на полювання не дарма, адже одне із п'яти впольованих нині звірят було вбите його стрілою. Пишався собою, як ніколи, а батько пишався сином ще більше. Удвох вони простували звіриними стежками і Добролюб учив сина йти безшумно, щоб не лякати дичину, а підкрастися якомога ближче. Сам ліс, здається, сприяв Зореславові. Нещодавно пройшов дощ і під ноги не траплялося сухе тріскотливе галуззя, а також на м'якій від вологи землі було добре видно сліди усіх, хто тут проходив. Тоді Зореслав вперше й почув дивний ритмічний лемент: “ку-ку”.
- Це дух лісу, батьку? - невпевнено припустив хлопчик, високо задерши голову до крон різнолистих дерев.
- Ні, сину, то зозуля, такий птах, - відповів батько, і собі шукаючи поглядом зозулю у верховітті. - Її не люблять, бо вона може накувати людям літа життя, - додав перевівши погляд на сина.
- Та це ж добре, чого її не любити за таке?
- Добре, як накує багато, та недобре коли замало. А людям завжди мало, скільки б вона не кувала. Того й не люблять. Усі хочуть жити вічно, - сказавши це, чоловік поклав свою руку на кудлату голову сина і посміхнувся від радощів, які переповнювали його.
- А чого ж вона не може накувати багато? Їй шкода? – дивувався Зореслав, а в душі вже назріли пуп’янки жахливих бажань і прагнень.
- Того ніхто не відає. Зозуля сама обирає скільки кому налічити, - спробував заспокоїти допитливу дитину батько.
- Може якось задобрити її? Принести жертву, як ми робимо після жнив, щоб потім був урожай? – не вгамовувся юний слідопит.
Добролюб по-батьківськи насупив брови, дивлячись на свого єдиного сина з поміж двох дочок, зупинив ходу, присів навпочіпки, їхні очі опинилися на одному рівні, а тоді зітхнув і промовив:
- Сину, багато хто намагався. Нічого хорошого із цього не вийшло. Потрібно з гідністю прожити стільки, скільки тобі відведено. І не злякатися на порозі смерті.
На цьому бесіда урвалася, бо стало добре чутно, як до них наближається щось велике і важке. Схоже, що батько із сином вийшли на вепрову стежку і ризикували зустрітися з сильним і лютим звіром. Зваживши на сьогоднішню здобич, Добролюб вирішив не наражатися на небезпеку, задля непевної поживи.
Ближче до вечора юний і зрілий чоловіки постали перед рештою родини у рідному Зборищі під Києвом разом із впольованими нині зайцями. Зореслав ще довго потім уявляв собі те дивне “ку-ку” і навіть не здогадувався, що йому доведеться чути його протягом усього свого вельми тривалого життя. З настанням сутінків не спав, а мріяв потоваришувати із зозулею і випросити в неї багато-багато літ для своїх сестричок, татка, мамки, дядьків, діда і себе. Вірив, що це можливо і намагався придумати, як це зробити.
***
Він уперше опинився в лісі сам без батька. Вирватися було дуже важко, хоча насправді його ніхто не тримав. Найбільше заважав власний страх. «А що, як вона замість накувати багато, накує менше ніж мало б бути без неї?» Батька про те він не запитував, щоб не виникало підозр але добряче нахвилювався, несучи у своїй маленьків голові таку силу-силенну роздумів. Зухвалість його не знала меж. Із сагайдаком і луком почував себе невразливим і йшов углиб темних хащів, давно залишивши позаду останню безпечну стежину. Відколи кілька місяців тому батько розповів йому про чарівну пташку, здатну керувати людськими життями, його уява була сповнена різними хитрощами, щодо застосування дивовижних можливостей зозулі.
- Ку-ку, - пронісся дзвінкий спів поміж деревами.
Неймовірно схвильований, майже переляканий Зореслав закляк на місці. Намагався стримувати дихання, щоб не шуміло у вухах і з надзвичайним зусиллям йому це вдавалося. «Так, ось у тому напрямку» - подумав хлопчисько, почувши, як затріпотіли крила на невеликій відстані. Неквапно, ледь стримуючи бажання зірватися на біг, рушив на звук. А думки все б’ються й б’ються одна з одною. «Як я її зустріну, що казатиму?», «Як вмовити її і не розлютити?», «Як знати, що вже накувано?». У нього не було навіть приблизних відповідей на усе це. Опанувати себе Зореславові допомагала дитяча безтурботність, якої він ще не позбувся.
- Ку-ку, ку-ку, - озвалася до Зореслава пташка і він знову повернув на голос. Потім цей звук донісся з іншого боку і хлопець знову рушив в іншому напрямку.
Так зозуля блукала лісом, а разом з нею і Зореслав. Не вгамовувався аж до пізнього вечора, доки не побачив, як між деревами до нього наближаються кілька вогників. То були смолоскипи в руках у чоловіків його роду: батька, двох дядьків і діда. Вони шукали його, а коли знайшли, завдали добрячої прочуханки. На жаль Зореслав від того не втратив натхнення, а тільки зміцнів у думці, що мусить спіймати зозулю, чого б те не вартувало.
Бігав до лісу за першої ліпшої нагоди та лише наступного року, аж після Великодня йому, як ніколи пощастило. Він вкотре блукав, а зозулі не чув. Добре вивчив її поведіку і кілька разів навіть вистежив. Не раз бачив, як виглядає та дивопташка. Маленька, трохи більша за долоню, сіро-блакитна із золотавим дзьобом. Навіть не вірилося, що така крихітка здатна так голосно співати оте своє «ку-ку».
Згодом Зореслав не витримав постійно бігати за пташкою і перейшов до більш рішучих засобів. Робив пастки на неї та туди трапляли лише різні горобці й навіть перепілки, яким нема що робити у лісі. Та одного разу, коли він раптово вискочив із хащів на небачену досі галяву і очі його звикли до раптово яскравого світла, побачив її зблизька. Зозуля лежала в густій траві і билася об землю одним крилом, а інше безпорадно лежало на землі і наче приковувало пташку. Коли Зореслав торкнувся переляканого створіння, пальці його забруднилися кров’ю. Залишалося лише здогадуватися, що могло трапитися із нею та Зореслав не обтяжував себе таким. Шаленіючи від радощів, він дякував богам за такий подарунок долі. Обережно, наче найцінніший у житті скарб, підібрав перелякану пташку й рушив до рідного Зборища.
Зозуля оселилася у кліті під солом’яною стріхою хліву Зореславової родини. Ніхто не відав про дивного в’язня. Він тішився з того, що має таємницю і разом з тим сумував, бо зозуля не давалася чути, не кувала, хоч він годував її найкращими хробаками, зерном і мухами. Її крило, схоже, загоїлося та вона не бажала хоч трішки полічити років. Йому уривався терепець та Зореслав стримував себе, щоб не заподіяти шкоди цьому, безсилому перед його люттю, створінню.
***
Невдовзі жити стало якось дуже лячно. Спершу зібрали мало хліба, бо літо було сильно дощовите, а потім зарізали багато худоби взимку, бо не було більше, що їсти, а худоба вмирала від небаченої хвороби. Нове ж літо не було кращим та київська дружина прийшла восени по данину. Коли ж старший у городі відказав воєводі, щоб той вертався до міста із порожніми руками, бо не мають чим платити, лютий з вигляду варяг розвернув своїх людей і пішов геть. Та згодом кінні мечники повернулися в більшій кількості і не стали просити, а грабували і різали.
Зореславів батько Добролюб не був воїном, а тому, замість боронити вилами рідне Зборище від добре озброєних і тренованих варягів, побіг ховати жінку і дітей у таємному сховку в лісі. Уся родина окрім одного молодого чоловіка стрімголов понеслася до лісу.
Жахлива січа коїлася довкола і в цьому сум’ятті Зореслав помітив, що палає їхній хлів. Хлопчик побіг рятувати свою полонену. З усіх сторін відбувалася колотнеча, дзвеніли важкі варязькі мечі, лилася кров односельчан, все оповилося густим димом. Крізь смердючий туман, що заповнив хлів, Зореслав пробрався до кліті в якій метушилася перелякана пташка. Та не спромігся винести на двір свій найдорожчий скарб, впав зі стріхи і поломив вагою власного тіла сплетену із лози в’язницю. Та на диво пташка вціліла і, розправивши крила, пурхнула у виламане вікно. Зореслав не йняв віри цій утраті та сильні батькові пальці боляче стиснули хлопчика за шию і переляканий чоловік потяг сина за собою.
За якийсь час Добролюб відпустив неслухняну дитину і той біг вже сам. До таємного сховку залишалося зовсім небагато. Мати Малуша та сестри Світлана і Ярина вже мали бути там разом із дядьками та дідом. За кілька кроків від прихованого місця Добролюб без жодних слів знову схопив сина за шию, а другою рукою затис йому рота, щоб малий не подавав звуків. Тієї ж миті вони впали на землю й причаїлися серед густих кущів. Крізь просвіти у листі Зореслав бачив, як коло прикопаного входу до їхнього сховку лежали решта чоловіків його родини. Вони були мертві, а над ними височіла трійка дужих воїв з рудим волоссям, важкими мечами в руках і в товстих хутряних накидках на тіло, підперезані шкіряними чересами із великими залізними бляхами. Дужчий і більший чоловік щось гавкнув решті по-варязьки і ті почали штрикати мечами м’яку після дощу землю.
Зореславів погляд бігав від убитих до убивць, в грудях безсило гас крик відчаю і жаху. Добролюб все сильніше притискав сина до своїх грудей і намагався втримати його, а сам думав, як врятувати жінок, які, він знав, встигли сховатися під землею.
- Лежи тут, ніде не рухайся, бо заб’ю, - прошепотів Добролюб і став поволі відпускати Зореславів рот. Потім відповз від хлопчика на кілька кроків. Тієї миті батько і син востаннє дивилися один одному у вічі. Добролюб притискав до вуст вказівного пальця, мовляв: сиди мовчки. А Зореслав благально дивився на батька і з очей йому градом котилися сльози.
Коли Добролюб опинився на значній відстані від сина, підвівся і заволав до варягів по-їхньому: «Свині! Свині!». Ті вмить перезирнулися й кинулися на перейми зухвалому крикунові.
Щойно затихли кроки чоловіків, Зореслав підкрався до купи моху, під якою був лаз до підземного сховку і пірнув у темряву.
- То я, мамо, - промовив він у порожнечу, з якої на нього міг вискочити добряче нагострений дідів ніж. Та не встигла Малуша пригорнути до себе сина, як у норі знову зробилося світло і на цей раз до них пробивався не батько, а один із молодших варягів. Зореслав кинувся колотити по руці, що шаруділа в пошуках здобичі та Малуша, відкинувши сина за спину, завдала воїнові глибокої рани ножем свого загиблого батька. Варяг заревів, відсмикнув руку, а замість неї з’явилася інша із закривавленим мечем у ній.
Малуша навіть не встигла зрозуміти, що покинула на цьому світі трьох сиріт, коли їй в живіт врізався холодний метал. Зореслава разом із сестрами витягли на світло. Хлопчик гарчав на дядьків, а дівчатка безпорадно ревіли, стоячи перед лихими воями. Старший рудоволосий знову щось рявкнув і решта молодиків зареготали ще дужче. Тоді один підійшов до Зореслава і дав йому до рук свого важкого і довгого меча. А інший, той у якого був глибокий поріз на руці, із вдаваною серйозністю на обличчі наставив свого меча на вже тепер озброєного хлопчика.
Тільки зараз Зореслав злякався по справжньому. Важке залізо в руках не хотіло навіть відриватися від землі. Поруч Яринка зі Світланкою просилися: «Дядю, не бийте!» і це знесилювало його ще більше. Молодий варяг легенько штрикнув Зореслава в груди і зробив йому маленький поріз. Хлопчик смикнувся у спробі підвести меча та тільки ще більше розсмішив нападників.
- Ку-ку, - пролунало десь поруч, коли Зореслав вже почав молитися, сам того не розуміючи.
- Зозуле, Зозуле, накуй мені років, - це все на що спромоглося перелякане дитинча. Хлопчик більше на гарчав, а повторював цю дивну і нову для себе примовку, дивлячись на загублену сьогодні пташку, яка примостилася на гілці одного із дерев, що оточили їх колом.
Варяги здивовано перезирнулися, а потім поглядами пошукали серед гілок те, на що дивився малий чоловік. Не знайшовши нічого цікавого, старший серед них перестав реготати і промовив щось до підлеглих. Ті перестали реготати разом з ватажком, а беззбройний відібрав свого меча у Зореслава, який у марних сподіваннях не переставав просити у зозулі років, тоді одним ударом зарубав заплаканих дівчаток, а іншим проштрикнув дивного хлопчика, який ще один раз тихенько повторив:
- Накуй мені…
Тієї миті пташка, зірвалася з гілки й полетіла над галявою і лісом, голосно співаючи:
- Ку-ку, ку-ку, ку-ку…
***
Повертаючись лісом до вирізаного вщент Зборища, варяги ще довго чули огидний спів ненависної їм брудної пташки, яка підкладала свої яйця в чужі гнізда. Зозулями вони називали жінок, що покинули своїх дітей. Кремезні чоловіки не на жарт перелякалися зарубаного хлочика та не говорили про це і навіть не наважилися зізнатися в цьому кожен сам собі.
Увечері переляканий Зореслав отямився коло вогнища на якому спалювали загиблих жителів Зборища. Він сам тягав тіла і вкидав їх у пащу зажерливому полум’ю. Бік чересу натягував меч, який більше не був для нього важким. Руки його були повні сили, якою він міг би скрутити в’язи найбільшому турові, який тільки водився у лісах під Києвом. Хіба трохи дошкуляла рана під перев’зом на правій руці, по ній він і впізнав себе. Так Зореслав зріс від маленького хлопчика до дужого воя всього лиш за один день. Він досі чув, як кує зозуля, хоч пташки не було поруч. Тепер ці звуки супроводжували його скрізь.
Зореслав наче був собою, але тепер добре знав себе варягом, який сьогодні зарубав багато людей. Це було трохи дивно, коли він думав, як Зореслав, а варяг лічив куни і гривни, які могли йому дістатися, коли воєвода збереться з духом і випросить у князя дещицю того, що заборгував їм за минулий рік. Ті думки перепліталися між двома чоловіками, одного лякали, іншого заспокоювали. Лише за сто літ від цього дня Зореслав навчиться вгамовувати й ховати того, в чиєму тілі поселився. А доти йому судилося жити пліч-о-пліч з чужими думками. Втім, це могло йому бути наукою. А могло і не бути…
