Цей спортзал вони арендували з вісімнадцятої до двадцятої в будні і з дванадцятої до другої у вихідні. Звичайний спортивний зал профтехучилища. Нічого особливого, але є татамі, кілька тренажерів, баскетбольний майданчик, турнік, бруси, кільця, а також душ. Що ще треба? Звичайно, сервіс тут не такий, як у фешенебельних закладах, але дешево і все під рукою. Кожен займався чим хотів: або качався, або донесхочу товк грушу, або грав у якісь рухливі ігри. З того часу, як узяли спортзал, Сергієва команда збільшилась до десяти чоловік. Це все були старі університетські або дворові знайомі. Це в них було щось на зразок джентльментського спортклубу. Дуже популярною серед “джентльменів” була гра в так зване вуличне ре´бі, або баскетбол без правил. Зазвичай із неї й починалось тренування. Грали на очки (до обумовленої кількості), а тоді займалися кожен своїм.
Гра була в розпалі. Сергієва команда вигравала 7:4 (стеля виграшу – 10), коли на підвіконні защебетав мобільний. Сергій саме вів м’яч. Зупинятись не хотілося. Ривок. Різка зупинка. Зміна напрямку. Присів – і два тіла на великій швидкості промайнули в повітрі, так і не встигши його схопити. Стрибок і передача м’яча Ланикові, а той уже нагоди не втратив: м’яч пройшов крізь кільце. 8:4. “Тепер можна й до телефону”. Показавши “тайм-аут”, Сергій побіг до підвіконня:
– Алло!
– Алло! Чому так довго? – почувся трохи збуджений голос Романа.
– Зайнятий був. Щось трапилось?
– Майже. Ти зараз де?
– У спортзалі.
В слухавці почувся нервовий смішок:
– В здоровім тілі здоровий дух?! Це добре. Скільки в тебе зараз під рукою?
– Надійних – чоловік п’ять.
– З тобою?
– Я шостий.
– Добре, я буду хвилин за п’ятнадцять.
– Давай. Чекаю.
Сергій вимкнув телефон.
– Щось трапилось? – зупинився поруч Ланик.
– Зараз Роман приїде, – Сергій розсіяно озирнув спортзал. – Кажи Лесеві, Боді, Рублеві й Коці – хай збираються. Здається, зараз у нас буде справа.
За чверть години хлопці вже перевдяглися. В роздягальню зайшов Роман.
– Вітаю всіх.
– Привіт! Привіт! – почулося звідусюди. Сергій зашнурував кросівки, взяв куртку й спортивну сумку і підійшов до Ромки:
– Ходімо, розповіси, що трапилось, – після чого розвернувся до решти: – Чекаю вас на вулиці.
Вони вийшли надвір. Закурили.
– Що в тебе?
– Коротше. Треба швидко й ефективно затарити кількох азерів.
– Що, зараз шукати їх по всьому місту? – здивовано подивився на Романа Сергій.
– Чому? Вони зараз сидять в одному кафе.
– В кафе? Машини є?
– Є. Дві.
– Ти їдеш із нами?
– Ні, звичайно.
Сергій стояв, розмірковуючи:
– Скільки їх там?
– Чоловік п’ятеро.
– Хто покаже?
– Рустам. Він у машині.
Хлопцеві чомусь не подобався такий розклaд.
– Добре, Ромо, тільки одне єврейське запитання.
– Давай.
– А що ми з цього будемо мати, крім твоєї великої вдячності, звичайно.
Роман усміхнувся й сказав:
– Зараз багато дати не можу, але триста папірців маю. А ще триста – завтра.
– Тобто по сто на рило?
– Так.
– Добре. Давай.
Роман витягнув із кишені гаманець і відрахував триста доларів. Простягнув їх Сергієві. Вийшли хлопці.
– Ну, що робити? – спитав Лесь, що йшов першим.
– Зараз поясню, – Сергій відвів їх убік, роздав гроші і все детально розтлумачив.
Сіли по машинах.
– Ще заскочимо в одне місце, – сказав Ланик водієві. Той спокійно кивнув головою.
В гаражі у Ланика спеціально для такої роботи лежав одяг: чорні куртки, маски, рукавиці й армійські черевики. Хлопці перевдяглись і, скочивши в машину, рушили. Швидко знайшли потрібну вулицю, всі семеро вийшли з машин. Рустам щось сказав водіям, і ті від’їхали в двори.
– Ну що? – спитав, підійшовши до команди.
– А що? Завалюємо купою, показуєш, ламаємо – і ходу, – відказав Сергій. Відтак спитав: – Там темно?
– Ні.
– Отже, маски натягуємо перед входом. Готові?
– Так.
– Гайда.
Кафе було розташоване одразу за рогом. Як тільки компанія підійшла до дверей, всі зразу ж опустили шапочки і, сповнені рішучості, увірвалися всередину. Хлопця у формі охорони, що виник у дверях, притулили до стінки так, що той без зайвих питань вирубився. В нього відібрали гумовий кийок і газовий балончик. Рустам побачив компанію азербайджанців за третім від входу столиком. Розігнавшись, він вискочив на стіл і одному з них заїхав ногою в обличчя. Водночас Сергій однією рукою вихопив із-під якогось клієнта стілець і одним ударом розламав той предмет інтер'єру на голові іншого клієнта, який, нічого ще не второпавши, вирішив підвестися. Гості з сонячного Азербайджану не встигли й отямитись, як усі вже валялись на підлозі. Їх били ногами, стільцями, пляшками, гумовим кийком. Інші клієнти посхоплювались було з місць, але, побачивши, що їх не чіпають, просто насолоджувалися безкоштовним бойовиком. За лічені хвилини після нападу жоден із кавказців не подавав ніяких ознак життя.
– Уходим, – від збудження сказав Рустам по-російськи, і неперевершена сімка зникла так само швидко, як і з’явилася. Забігли за ріг. Пірнули в двори. Машини чекали їх із увімкненими двигунами. Швидко розфасувались по місцях, і два автомобілі помчали в різні боки.
Сергій, Лесь, Ланик і Рустам їхали в одній машині.
– Зараз звернеш у двори, – сказав Рустам водієві.
– Навіщо?
– Завертай!
У дворах швидко скинули чорний одяг і перевдяглися в щоденний.
– Так, – оглянув усіх Сергій. – Ми втрьох добираємося своїм ходом. Ланику, відвезеш лахи й трофей – дзенькни мені. Зустрічаємось на старому місці. Якши?
– Якши.
Хлопці розійшлись, як і домовлялися. Спокійно добувшись додому громадським транспортом, Сергій уже біля свого під’їзду набрав Романа на мобільному.
– Алло, – почулося в слухавці.
– Як у тебе?
– Нормально.
– Хлопці при тобі?
– Поки так, а що?
– Скажи їм, хай приведуть себе в людський вигляд, і я їх чекаю на старому місці.
– Добре. Завтра о третій підскоч до мене в кафе.
– О’кей. Бувай.
– Бувай.
“Вкотре все пройшло успішно. – Сергій закурив і зупинився біля ліфта. – Щастить”.
25.
Вихід на чужу територію з іншим відділенням дав такі самі результати: непогано рухались колоною, точно виконували всі вказівки, правильно діяли в стандартних ситуаціях. Підготовка не пройшла даремно, а ці виходи вже можна було прирівняти до бойових. Тож Аскерові більше нічого не залишалось, як звітувати командирові про закінчення підготовки підрозділу. Тепер лише шліфувати майстерність та чекати вказівок від командування. А їх не було.
Після останнього свого виходу Аскер якось змінився. Точніше, змінився його стан. Він справляв враження смертельно втомленої людини, хоча тренуванням відділень уже не займався, цілком переклавши цю справу на плечі своїх сержантів, яких час від часу контролював. Не те, щоб він закинув себе, ні: як і раніше, бігав ранковий і вечірній кроси, мав денне тренування на спортмайданчику та вивчав різні підручники з військової справи. Просто зараз це робив наче за інерцією, без задоволення. Дедалі частіше його можна було побачити на “переговорному пункті”, де він просто сидів і курив, поринувши в якийсь свій, лише йому відомий світ.
Думки плутались, раз-по-раз змінюючи напрямки. Із цього хаосу нових та старих думок, що то з’являлись, то зникали, неможливо було виділити щось одне й твердо зосередитись на ньому. Виникали дурнуваті питання типу “чому?” та “навіщо?” Причому вони не стосувалися конкретної події, а зринали просто так. Потім пролітали, мов коні на іподромі, уривки невідомо звідки взятих фраз і якісь цитати. Їм на зміну приходили давно забуті то дитячі, то шкільні, то університетські спогади, то ще щось. Це неабияк заплутувало Аскера, він намагався думати про щось одне, але хтось наче впливав на нього ззовні, і все починалося спочатку.
– Пане лейтенанте! – почулося ззаду.
Аскер наче скинувся зі сну й повільно озирнувся. За його спиною стояла невисока, та струнка, симпатична білява дівчина. Навіть грубий армійський камуфляж не міг приховати приємних для ока ліній її фігури. “Фрея! З відділення Тайги”, – згадав Аскер.
– Слухаю.
– Вас кличе полковник.
Дівчина намагалась мати серйозний вигляд, хоча було помітно, що її щось смішило. Аскер на якусь мить замислився. “Полковник?! – мізки працювали чомусь туго. – Навіщо я йому? Може, хтось уже щось вичворив?” Але здогади здогадами, а йти треба. Дівчина чекала на відповідь.
– Зараз буду, – поволі підвівся він. – Чому не на заняттях?
– Пообідній відпочинок, – вистрелила дівчина, як із гармати. Лейтенант глянув на годинник. “Так і є. Три години просидів... Дурило”.
Командир зустрів його іронічною посмішкою. Ще раз глянувши на офіцера, що зовсім нічого не розумів, полковник голосно засміявся. Аскер продовжував стояти на порозі “з понтом тухлої мумії”.
– Так, мсьє Локотінель, – чомусь французькою сказав начальник. – Я навіть не знаю, з чого й почати.
Хоча розіграші й були улюбленою справою полковника, та зазвичай були більш витонченими. В лейтенанта закралася підозра, що його хочуть пошити в дурні.
– Починайте з початку.
Тон був трохи а´ресивний.
– Значицця так, – командир узяв зі столу якісь папери формату А4. – На вас скарги.
– Ого?!
– Так-так. І не треба іронізувати, – тут командир вибухнув сміхом.
– В чому ж мене звинувачують?
Грайливий тон полковника трохи збив а´ресію з підлеглого.
– В тому, що ти свідомо зриваєш навчальний процес бійців загону, заводиш собі улюбленців і, найголовніше, тебе підозрюють в абсолютній безстатевості.
– Без… чого? – Аскер не стримався й сам розреготався.
– Так-так. Те, що ти подумав.
– Це… навіть не смішно.
– Добре, але я повинен відреагувати, – командир кинув скарги на стіл. – То більше, що мене просили довести це до відома командування, інакше це зроблять через мою голову в Києві.
– Це щодо безстатевості? – Аскер мало не качався по підлозі. Сміх у нього був дуже заразливий, і командир також невгавав.
– Я навіть не знаю, яке покарання придумати в цьому випадку, – продовжував сміятися полковник.
– Так, – Аскер припинив сміятися й зробив серйозний вигляд. – Вихід тут може бути тільки один: змусити мене з моєю чоловічою гідністю наперевіс доводити всьому особовому складу, що я не безстатева істота.
Ця пропозиція викликала новий вибух сміху в полковника, але через якийсь час він угамувався. Сів. Закурив.
– Це все пусте, хоч трохи розрядили обстановку. А то я бачу, ти вже тиждень сам не свій ходиш, – кажучи це, полковник відкрив шухляду й дістав досить-таки грубеньку теку. – Щодо безстатевості я сам придумав. Так що, сховай свою чоловічу гідність, нікому нічого доводити не треба.
Аскер усміхнувся й сів на лавку.
– Зі штабу передали, – сказав командир після невеличкої паузи, кивнувши на теку. – Просять невелику групу для одного завдання. Почитай. Прикинь, що до чого. Вранці мені доповіси. Я в місто. Буду завтра.
Тон, яким це говорилося, був більш ніж серйозний. Полковник штовхнув теку лейтенантові й підвівся.
– За межі казарми не виносити, нікому не показувати. Все. До завтра.
Аскер підтягнув матеріали до себе. Вже від дверей почув голос командира:
– Щоб усе було в порядку!
– Добре.
“Так-так-так! Цікаво, що це за робота така секретна”, – лейтенант відкрив теку й почав розглядати папери. Тут були фотографії, фрагменти карт, велика карта партизанської зони з різнокольоровими позначками і незрозумілими маршрутами, а також багато аркушів машинописного тексту. Аскер узяв одну зі світлин. На ній була група осіб – як білих, так і чорношкірих. Деякі були одягнені у військово- польову форму, деякі в цивільне. На звороті були написані місце й дата зйомки. “Цікаво!” – Аскер розклав усі світлини на столі й почав шукати в них щось спільне. Тут не треба було бути аж надто уважним, спільність він знайшов швидко: на всіх восьми фото в компанії різних людей фігурувала одна особа. Зовні того чолов'ягу можна було сприйняти за охоронця, але це лише на перший погляд. Таке враження складалося тому, що він не ліз на перший план, задовольняючись дальнім, більш скромним.
“Ану, це хто такий?” – Аскер із цікавістю розглядав знімок. В цю мить інших для нього не існувало, існував тільки цей чоловік. Білий, але сильно засмаглий. Світле, коротко стрижене волосся. Невелика голова на міцній шиї. Широкі плечі. Обличчя вуйка, що бував у бувальцях, обвіяне не одним вітром і обпалене не одним сонцем. Високий лоб, тонкі брови, глибоко посаджені очі. Погляд прямий, упевнений. Рівний, правильний, можна навіть сказати, аристократичний ніс. Тонкі губи, вольове підборіддя. “Обличчя приємне, – закурив Аскер. – Типовий солдат, ну – офіцер, ну – найманець. Може, десь із Англії... чи ні… Швидше, німець або скандинав. Та годі, чого гадати. Ось його особова справа”. Аскер узяв аркуш і почав читати: “Девід Н. Уоррен. 1969 р. н. Ґлаз´о. Шотландія. Зріст 178 см…” Далі йшов опис зовнішності. Лейтенант пропустив ці нецікаві рядки. Хоча потім, на хвильку замислившись, усе ж повернувся до них. Сім’я, батьки, дитинство, юність. Стандартний набір із життя англійського хлопчика з забезпеченої родини. “Теж мені, спец із англійських хлопчиків”, – очутив себе раптом.
Далі пішло більш цікаво. Аскер читав про події, описані сухим канцелярським стилем, читав із таким захопленням, як жодну книжку в дитинстві. Ні, він не читав. Він ковтав інформацію. Повертався назад і заковтував знову. Сидів якийсь час, перетравлюючи її, й потім знову продовжував. Згадував, що про деякі події свого часу кричали шпальти газет і журналів, звірявся з картами. Прокручував в уяві певні епізоди. Думав.
Почувся стук у двері.
– Заходьте, – Аскер закрив теку.
– Пане лейтенанте, на порозі з’явився Касат. – Вечірнє шикування будете проводити?
– Проведи сам. Прослідкуй за порядком.
– Слухаюсь.
– Виконуй.
Аскер знову заглибився в папери. Він перечитував кожну сторінку по кілька разів, а закінчивши, починав знову. “Чорт забирай! Мені подобається цей хлопець!” Так. Він і справді подобався. Від його справ віяло й авантюрою, й професіоналізмом. Ці два несумісні поняття поєднувалися в тридцятирічному англійцеві.
Аскер відклав теку. Втягнув гіркий цигарковий дим. Глянув у вікно – темно. Потім на годинник: ”Ого! Друга ночі!” Підвівся. Розминаючи м’язи, пройшовся кімнатою. Вийшов у коридор. На тумбі днювального горіла настільна лампа. Тихо, намагаючись не шуміти, підійшов до тумби. І побачив… О, крамола! Днювальний спав. Це був не днювальний, а, швидше, днювальна, та все ж. Так само повільно підійшов. “Фрея! Так. Сьогодні чергує відділення Тайги”. З хвилину стояв поруч із дівчиною й думав, що робити. Чомусь захотілося погладити її волосся. Чому? Не знав сам. І все ж зважився... Та не встиг. Дівчина різко підвела голову й глянула на нього. Погляд був трохи розгублений. Потім обличчя спотворив страх. Вона хотіла підвестись і щось сказати, але Аскер випередив її.
– Тс-с-с! – підніс до губів палець. – Не треба.
Сів на стілець навпроти неї і втупився поглядом у стіну, продовжуючи курити. Пауза була довга. Нарешті, викинувши недопалок, Аскер її урвав:
– Чому Фрея? Любиш скандинавську міфологію?
Дівчина трохи почервоніла:
– Так. Я нею цікавлюся. Вчуся на історичному, – вона наче виправдовувалась.
– Он як? – лейтенант здивовано звів брови. – І де?
– В Києві. В КНУ.
– Угу, – цей глибокодумний вислів був усім, на що спромігся Аскер.
“Так. Флірту не вийде”, – чомусь подумав і звівся. Дівчина також встала.
– Ти сиди, – махнув він рукою, а сам рушив до офіцерської. – І ще одне, –зупинився, піднявши вгору палець, і, не розвертаючись, сказав: – Сьогодні я нічого не бачив, але щоб більше такого не було. Якши?
– Слухаюсь.
– Ото ж бо, – і він зайшов до кімнати.
– Прочитав? – командир сидів у кімнаті Аскера на його ліжку. Лейтенант щойно повернувся до себе після ранкової пробіжки.
– Так.
– Ну, і що скажеш?
Аскер пройшовся кімнатою, дістав із-під подушки теку й простягнув її полковникові:
– Цікавий персонаж, – і, трохи подумавши, додав: – Я так розумію, він підлягає ліквідації.
– Гм! Ліквідації, – похмуро всміхнувся командир. – Я й слова такого не знаю.
Настала пауза. Начальник обмірковував щось своє, а підлеглий чекав.
– Так, підлягає, – порушив мовчанку полковник. – Але всі спроби розгорталися за сценарієм: “Хоч як вовка ловили, а як піймали, то він їх”. Тепер вони просять про це нас.
Аскер присів на табуретку навпроти командира й перетворився на суцільне чекання.
– Чесно скажу, кращої кандидатури, ніж я сам, для цієї справи не бачу, – командир пильно подивився співрозмовникові в очі. – Але я вже застарий, щоб гасати по джун´лях. Тому залишаєшся ти. – З вигляду полковника було видно, що йому важко приймати рішення. – Але ж ти гівнюк сентиментальний...
Лейтенант опустив голову: що було, то було.
– Ще й до всього, дитячого авантюризму в тебе – хоч греблю гати.
Знову пауза. Мовчав полковник, мовчав і Аскер – йому не було що казати. Та й чи варто було зараз виправдовуватись?
– Коротше, так, –різко звівся командир. – Нянькою для вас мені бути ніколи. Ви самі вступили в дорослу чоловічу гру. Добровільно. Тому збирай групу. Дій на свій розсуд. Машина буде за годину.
Полковник вийшов. Аскер сів на ліжко й закурив. Думав. Один за одним три недопалки зім'ялися в попільничці. “Все! Пора діяти”.
Дістав рюкзак. Перевірив наявність необхідних речей. Застібнув. Кілька разів трусонув у повітрі. Нічого не бряжчить. Спорядження? Все на місці. Все в комплекті. Автомат. Чистий, хоч і зараз у бій. Звичним рухом надів підствольник. У кишеньки розвантажувального жилета вклав із десяток гранат. Вийшов із кімнати. На ´анку стояли майже всі бійці загону, про щось весело розмовляли – вільний час, із дня закінчення підготовки було багато послаблень. Втім, побачивши лейтенанта, всі виструнчилися.
– Касате, – Аскер обвів усіх поглядом. – Слон, Дувал, Месер і ти. Спорядження й зброя, потрійний боєзапас. Справи здай Тайзі. Через півгодини чекаю.
– Слухаюсь.
– Виконуй.
Півгодини пролетіли швидко. На плацу почувся сигнал машини, й Аскер зі своїм спорядженням вийшов із казарми. “Ого! Цілий “хаммер”! Це ж треба!” Хлопці стояли поруч із машиною.
– Давайте назад, – лейтенант закинув своє спорядження, й команда почала завантаження. Аскер обвів поглядом натовп на ´анку. Погляд зупинився на вчорашній днювальній. Вона чомусь дивилася тільки на нього. І він на неї. “Гарна. І псевдо гарне – Фрея. Н-да. Та що для неї я, вона була в Парижі”, – проспівавши це подумки, він різко розвернувся. Завантаження скінчилося. Хлопці вже сиділи в машині. Заскочив сам. Ще раз глянув у вікно й знову зустрівся з поглядом Фреї. І не міг відірватися. Зусиллям волі змусив себе це зробити.
– Їдьмо.
“Здається, накльовується службовий роман, туди тебе так…”
26.
– Це все добре, – Сергій відкинувся на спинку стільця.– Але як зайти всередину? На вахті ж треба залишати документи.
На якийсь час запала тиша.
– Є варіант, – новачок у їхній компанії, Кока, вирішив вставити своє слово. – Там з іншого боку є службовий вхід.
– Тобто?
– Ну, для технічного персоналу: електрики, столяри, слюсарі і т. д. Там замок, – вищирився він, – від протягу.
– Ти зможеш із ним упоратись?
– Так.
– Добре. Тоді завтра о 20:00. Усі щоб були готові. Бодю, зачепи з собою сумку з перевдягачкою. О’кей?
– Так, – сказали всі в один голос.
– До завтра.
Сергій, Ланик і Лесь вийшли з кафе й попрямували в бік Хрещатика. Ця справа Сергієві трохи не подобалась. Наркотики. Балабаки рясним дощем засипали ними гуртожитки КПІ. Вдалося вирахувати одну групу, яка цим займалася. “Судячи з усього, там завтра буде великий куш. Але ж… Судячи. Фактично навмання. Ох, не подобається це мені...”
– Бодя залишається тут, у підвалі, – Сергій був, як завжди, впевнений у собі. Він віддавав накази. – Підемо вшістьох.
Хлопці перебували в підвалі одного з будинків, що стояв неподалік від гуртожитків КПІ. Перевдягались у робоче манаття, ховали на собі зброю: кастети, нунчаки, телескопічні кийки.
– Скільки їх у кімнаті?
– Троє, – відповів Рубль. Він займався збором інформації.
– Поверх?
– Третій.
– Добре. Ідемо по двоє. Гайда.
– Ні пуху! – підняв Бодя руку.
– К бісу.
Перейшли підземним переходом трамвайну лінію й заглибились у студмістечко. Рубль упевнено вів їх, маневруючи між гуртожитками. Нарешті – потрібний. Обійшли його з тилу. Кока підступив до дверей і дістав із кишені набір відмичок. Не минуло й хвилини, як двері було відчинено.
– Веди, – звернувся Сергій до Рубля.
Команда швидко піднялася східцями на третій поверх. Студенти, що тинялися коридорами, здивовано поглядали на шістьох молодиків, одягнутих у чорне. Рубль зупинився біля якихось дверей. Сергій уважно всіх оглянув. Потім кинув оком вздовж коридору. Запустив праву руку в кишеню – пальці швидко й звично обхопили кастет. Постукав у двері. Тихо. Постукав сильніше.
– Кто там? – почувся голос із сильним східним акцентом.
– Я от Цадика, – сказавши ці слова, Сергій усміхнувся.
– От кого? – клацнув замок, і двері відчинилися. В проймі стояв величезний араб. Лівою рукою Сергій штовхнув його всередину, а правою, озброєною кастетом, хряснув у сонячне сплетіння. Араб зігнувся. Решта компанії увірвалася в кімнату. Ще один араб, який лежав на ліжку, спробував було встати, та, діставши телескопічною палицею по голові, впав без тями. Двома ударами в голову Сергій вирубив того, що відчиняв їм двері. Третій представник сонячної Аравії навіть не ворухнувся від страху.
– Вставай, – Лесь одним ривком поставив його на ноги.
– Де гроші? – Ланик “зі старту” влупив східному гостеві ногою в живіт. – Га?
– Я… Я… Не знаю, – лопотів переляканий араб.
Рубль витягнув із кишені викидуху. Ефектно клацнуло лезо.
– Почнемо різати, – всміхнувся він. – Спочатку вухо.
Кажучи це, юнак узяв східного студента за вухо й відтягнув трохи вбік. Замахнувся ножем.
– Нет… Не надо… Я все скажу.
– Говори.
Араб почав говорити, називаючи таємні сховки. Хлопці шукали – там були гроші та наркотики. Рвали пакети й висипали порошок на підлогу. Гроші ховали.
– Це все? – спитав Сергій в араба загрозливо.
– Да. Да.
– Не вірю, – і він тричі вдарив банабака в обличчя. – Згадуй! Згадуй! Згадуй!
– Это все! Клянусь!
Сергіїв погляд упав на праску.
– Клади його на підлогу.
Коли араб зрозумів, що зараз будуть робити, він закувікав:
– Не надо! Я все скажу… Я забыл…
– Говори.
І він назвав іще кілька сховків. Почали приходити до тями інших двоє, але хлопці знову застосували телескопічні палиці. Потім зв’язали оглушених. Сергій повільно підійшов до катованого араба:
– Як звати?
– На… Намиб, – мекнув останній, тремтячи.
– Вибач, Намібе, – сказав юнак і врізав його кастетом. – Все! Зриваємось!
Хлопці рушили на вихід. І тут… Почувся стук у двері.
– Хто там? – одразу гукнув Рубль.
– Охорона, – почулося з того боку.
Всі погляди були спрямовані на Сергія.
– Прориваємось, – прошепотів той і впевнено рушив до дверей.
Охоронців було троє. Один влетів у кімнату й був вирублений кастетом. Іншому пробили голову нунчаками, а третій дременув до сходів. Хлопці блискавично вискочили на вулицю й кинулись урозтіч.
За півгодини всі зібралися в пдвалі. Сергій прийшов останнім.
– Усе гаразд? – спитав у нього Слон.
– Так, – хлопець витяг цигарку. – Ментів біля гуртожитку!.. ППС, “Беркут”, “Титан”.
– А “Титан” що там робить?
– Гадки не маю. Арабів у наручниках вивели й засунули в “бобик”.
– Чого це раптом?
– Як це чого! Вся хата в наркоті!
– Ясно.
Хлопці закінчили перевдягатись.
–Так, – Сергій зібрав усіх навколо себе. – Сумку тут і залишаємо. Вона нам не потрібна. Протріть кастети й решту зброї. Відбитки пальців кругом затріть. Пробиваємося кожен сам по собі. Зустрічаємось, де й завжди.
І цього разу все пройшло нормально. Всі зібрались на звичному місці.
