Сергій та Лесь чекали на Ланика: той мав під’їхати машиною. Для наступної справи було вже готове все, крім одного. Боржник уперто ховався від них, не виходив на зв’язок і майже не з'являвся на вулиці. Одного разу все ж підстерегли його в під’їзді й таки добре поламали, але йому це не пішло на користь. Після довгих роздумів вирішили, що коли гроші не віддає, то хай хоча б понесе матеріальні збитки на велику суму. Порадилися з клієнтом: той погодився й сказав, що коли так станеться, він віддячить за роботу. Хоч винагорода вже була й не такою великою, та це вже була справа ´онору.
Сергій глянув на годинник. Пів на дванадцяту.
– Щось затримується...
Вони сиділи в гаражі Лесевого батька.
– Буде, – мляво махнув рукою Лесь. – Досі він іще не підводив.
З вулиці почулось, як під’їхала машина. Ляснули дверцята. Потім хтось інтенсивно забарабанив у металеві двері гаража.
– А ось і він, – підвівся Лесь, узяв пакет, у якому була пластикова пляшка з напалмом, і рушив до дверей.
– Готові? – спитав Ланик після привітання.
– Чому так довго? – питанням на питання відповів Сергій, але було помітно, що його це не вельми цікавить – він уже поспішав до машини.
– Та батько попросив дещо допомогти.
– Добре. Їдьмо.
Сергій сів біля водія, а Лесь – на заднє сидіння. Ланик був за кермом. Машина рушила. Виповзли за ворота гаражного кооперативу, проскочили кілька тихих завулків. Виїхали на нормальну дорогу й помчали нічними вулицями Києва. Ланик увімкнув радіо, і в салоні залунала якась дика попса. Всі мовчали.
– Ти точно знаєш адресу? – чомусь запитав Ланик у Сергія.
Той здивовано звів брови й зиркнув на товариша:
– Чому ти питаєш?
– Так. А як промахнемося?
– Не бійся. Не схибимо. Я знаю.
Сергій знову став дивитись у вікно, але за якусь мить відвернувся й спитав у Ланика:
– А ти ж чому такий напружений?
– Не знаю.
– Погано... Ось тут. Праворуч.
Машина завернула на бічну вулицю й пішла між будинків.
– Тепер ліворуч. Метрів п’ятсот прямо.
Вони їхали, й Сергій напружено вдивлявсь у вікно, намагаючись не пропустити знайомого будинку.
– Ось. Гальмуй.
Ланик зупинився. Лесь і Сергій застібнули куртки, одягнули спортивні шапочки й рукавички. Ще якийсь час сиділи мовчки.
– Так. Ти зараз розвертаєшся й стаєш на розі он того будинку, – показав Сергій пальцем. – Ну, гайда.
– З Богом.
– Не богохульствуй.
Хлопці вийшли з машини й мовчки попрямували до будинку. Знайшли потрібний під’їзд. Сергій глянув на Леся, кивнув головою в бік сходинок і рушив перший. У дворі було порожньо. На ліфті піднялись на восьмий поверх. Прислухалися. Тихо. Сходами піднялись на дев’ятий. Сергій вказав на двері в коридор, за якими була потрібна їм квартира. Лесь про всяк випадок оглянув сусідній сходовий майданчик. Чисто. Металеві двері, що захищали вхід, не були цільними. Над ними було ще два незатулені віконечка. Сергій присів. Лесь зліз йому на плечі, й той підвівся. Напалм був рідкий, і Лесь почав густо поливати двері навпроти. Вилив десь півпляшки, решту кинув на підлогу біля дверей боржника. Сергій підпалив невеличкий смолоскип і метнув у віконце – напалм одразу ж спалахнув. Втікали хутко – перестрибуючи через дві-три сходинки. По одному вийшли з під’їзду й попрямували до машини.
Ланик слухав музику й не помітив хлопців, як раптом двоє дверцят відчинились, і Лесь із Сергієм упали на свої місця.
– Все?
– Ну! Рушаймо.
Минуло три доби. Сергій ішов вулицею до Університету, зупинився, щось пригадавши. Підійшов до таксофону, вставив картку й набрав потрібний номер. Через три гудки в слухавці почулось:
– Алло?
– Добрий день. А Сашка можна?
– Хто його питає?
– Це Вася, я дзвоню щодо роботи.
В слухавці почулося: “Сашко, якийсь Вася, щодо роботи”. Якийсь час було тихо.
– Алло! – почувся знайомий голос.
– Привіт, “терпило”. Як у тебе справи?
– Хто це?
– Чув, у тебе неприємності, щось горіло. Борги треба вчасно віддавати.
– Так це ти?
– Може, й не я. Але гляди: це лише початок. Вгадай, що буде далі. Я чекаю три доби, якщо не сплатиш, буде ще одна капость.
Сергій поклав слухавку, не чекаючи відповіді (йому це вже було нецікаво), і з відчуттям виконаного обов’язку рушив далі.
21.
Два тижні фізичних навантажень закінчились. Аскер, як і обіцяв, зробив їх пекельними. Але хлопці терпіли: вони справді хотіли стати солдатами й не хотіли підвести своїх товаришів, що були тут до них. І ось кінець. Учора на вечірньому тренуванні Аскер повідомив про закінчення “пекельних тижнів”, але це ще було не все: лейтенант розповів про іспит, який почнеться наступного ранку. Це мало були зроблено для порівняння: “якими ви були, і якими стали”. Ну що ж, ласкаво просимо в новий день.
Цього разу він не проходив повз стрій, як робив це завжди. Не змірював кожного пронизливим поглядом. Просто вийшов із дверей карарми й швидким кроком пройшов до свого місця перед строєм.
– Добрий ранок, панове, – голос був бадьорий і трохи збуджений. – Сподіваюсь, ви знаєте, що сьогодні вас чекає. Перевіримо себе разом: я також беру участь. Пояснення на місці. Ліво-руч! На полігон біго-ом руш!
Підрозділ рушив повільно, але потім, як потяг, що набирає швидкість, вийшов на нормальний темп. Аскер біг зліва від колони. Він повісив АКМС собі на груди й для зручності поклав руки на нього зверху. До полігону півтора кілометри. Місцевість дуже знайома, адже кожен ранок бігав туди, робив коло територією й повертався назад. “Як я без цього буду вдома?..” – з сумною усмішкою подумав він. Під рівномірний тупіт черевиків виповзло з глибин свідомості старе як світ: ”Раз! Раз! Раз, два, три!..” І так без кінця. Уповільнив темп, перевірив: ніхто не відставав, дихання у всіх рівномірне. “Моя школа”, – подумав із гордістю.
Полігон. Підбіг до початку колони, до головних:
– Завертай на “смугу щастя”, – кинув їм.
Так жартома новобранці назвали смугу перешкод. Підбігли.
– Стій. Право-руч!
Зупинивсь і, усміхаючись, обвів поглядом загін. Ні в кого не було задишки. Адже півтора кілометри – це, фактично, ніщо.
– Отже так, панове. Починаю я, а далі, коли повернуся, по одному з кожного рою. Будемо змагатися. Касате, на тобі час.
Неквапно підійшов до старту. Закинув АКМС на спину.
– Готові? – почувся голос Касата.
Аскер підняв угору руку.
– Пішов.
Рвонув з місця. Майже перелетів зі стрибка “стінку”. Пішли бар’єри. “Пірнув – переліз”. “Раз-два, раз-два, раз-два”, – било в мізках. Внутрішній таймер свідчив, що все нормально – він іде в часі свого особистого рекорду. “Сходи”. “Раз! Раз! Раз! Чудово, просто чудово!” Тіло слухалось, як добре відлагоджений механізм. Стрибок із канатом – “маятник”. Одразу з приземлення перейшов на біг. “Нахил”. Сходу по ньому. Далі “дошка з обривами”. Легко. Знову на землі. Стрибок у довжину з розгону через “струмок”. Норма. Край берега далеко позаду. “Водяна перешкода”. Пройшов швидко та легко. Внутрішній таймер казав, що все спокійно. “Канат”. Десяток сильних швидких рухів – і він уже нагорі. Перехід на інший канат – і вниз. Далі “ванти”. Ними також швидко піднявся й спустився. “Черв’ячок”. Легко, не роблячи зайвих рухів. Окоп. Униз. Угору. Трохи по прямій. Все, фініш. Підняв руку. Задишка є, і то серйозна, але це пусте. Глянув на свій годинник: ”Здається, навіть переплюнув власний рекорд. Побачимо, що скажуть хлопці”.
Поволі, легким бігом, на ходу відновлюючи ритм дихання, Аскер підбіг до загону. Зупинився. Обвів усіх поглядом:
– Скільки, Касате?
– Двадцять три й п’ять сотих секунди, – здивовано відповів той.
– Добре. Зараз черга твоя і Тайги. Готовність.
– Є!
– Пішли! – клацнув секундоміром.
Аскер був задоволений собою. Він на дві з лишком секунди покрив свій особистий рекорд, не кажучи вже про норматив. Пройшли ройові, пішли інші хлопці з роїв: кожен змагався сам із собою, з товаришем. Останніми закінчили дівчата. Результати були високими, набагато вищими, ніж на початку. Ніхто не переплюнув свого командира, але це була гра не за правилами: він знав результати набагато раніше. Ще задовго до початку екзамену. Далі були турнік, руколаз, бруси, стометрівка, човниковий біг, стрибки у довжину та висоту. Всюди Аскер був найкращим. Гм. Але він точно знав, що так буде, інакше б не брав участі... Знову вишикував своїх у лаву. Йому було весело, настрій просто чудовий – сьогодні був його день.
– Ну що, панове, як настрій? – спитав Аскер, хоча й сам бачив, що настрій у людей такий, як і в нього.
– Добре, – відповіли всі в один голос.
– Чудово. Оскільки в нас зараз час обіду, а за статутом цей час повністю ваш, то ми повертаємось на базу. Після обіду у вас будуть дві вільних години. Далі маршкидок – 25 км. Зрозуміло? Право-руч. Бігом руш!
Після вечері Аскер знову сидів у офіцерській кімнаті, розклавши карту на столі. Згадував місцевість партизанського району. Відчинилися двері, зайшов командир. Мляво махнув рукою лейтенантові:
– Вільно.
Пильно обдивився кімнату, глянув на карту, сів і закурив.
– Ну що, ти задоволений? – спитав після паузи.
– Так, хлопці показали себе чудово. – Аскер витяг із-під карти кілька аркушів паперу й простягнув їх командирові.– Ось результати. Там рейтинг і різниця в показниках.
Полковник начепив окуляри, пробіг очима папери, кашлянув і поклав на стіл.
– А ти якого дідька поперся на випробування? Себе перевірити? Чи дівчатам показатись? – у його голосі вчувалися залізні нотки.
– Ні те, ні друге, – Аскер трохи зблід.
– Ти зрозумій, офіцер працює перш за все головою, а вже потім руками та ногами. А ти? Якби ти хоч у чомусь програв, знаєш, як би ти впав у їхніх очах? Га?
– Я б не програв.
– Що?
– Якби я хоч на секунду повірив, що програю, то не брав би в цьому участі. А так я всі показники знав наперед.
– Як це ти міг знати?
– Постійно їх перевіряв і записував контрольні результати, а ви ж знаєте, я щодня роблю, коли вони не бачать, ті самі вправи. Я знав свої результати. Шляхом простого зіставлення.
– Добре, а якби підвернув ногу чи ще щось?
– Ризик, безумовно, був, але... Гра варта свічок.
Командир підвівся. Почав міряти кроками підлогу.
– Безперечно, свій авторитет ти підняв. Ну що ж, кожен має власний підхід до особового складу.
22.
Віту вони зустріли біля метро, як і домовлялися. Сергій відвів її вбік і почав пояснювати все, що вона має робити й казати. Від того, як дівчина буде виконувати інструкції, залежав успіх справи.
– В принципі, все, – закінчив Сергій і пильно глянув дівчині в очі. – Все зрозуміла, запам’ятала?
– Так.
– Ну, дивись. Ходімо.
Деталі операції обговорювалися вже не раз, тому кожен знав, що має робити. Попереду йшов Ланик під руку з Вітою, а ззаду – Лесь із Сергієм.
– Як у тебе чуйка? – раптом спитав Лесь.
– А що таке?
– Та в мене трохи мандраж.
– Ясно. Вперше таким займаємось, – якось убік сказав Сергій. – Але про чуйку я зараз говорити не хочу.
– Добре. Про що там із Віточкою шепотівся?
– Тіпун тобі на язик, – усміхнувся Сергій. – Ти ж знаєш: дівчина друга для мене – святе. Тим більше – Ланикова. Так, пояснив їй, що слід робити.
– Не підведе?
– Не думаю. Дівка бойова.
Лесь усміхнувсь, але враз посерйознішав. Далі йшли мовчки.
Перетнули вулицю й заглибились у двори. Ланик добре знав, де розташований потрібний будинок і зараз ішов чітко, травив Віті якісь некдоти, дуркував і сам сміявся дуже багато.
Потрібний будинок. Передні, не змінюючи своєї поведінки, піднялися сходами й зникли за дверима під’їзду. Через якийсь час туди зайшли Сергій та Лесь. “Закохана парочка” стояла біля ліфта. Хлопці рушили сходами. “Другий… Третій… Четвертий… Шостий...” – Сергій зупинився. Розійшлися двері ліфту й з'явилися Ланик із Вітою. Сходовий майданчик являв собою квадрат. Потрібна їм квартира розташовувалася ліворуч од ліфта. Хлопці сховалися збоку, а Віта впевнено підійшла до дверей і натиснула на дзвінок. У правій руці дівчина тримала папірець та ручку. З-за дверей почувся жіночий голос:
– Хто там?
– Я з пошти, – промовила Віта, голос її не виказував жодних ознак хвилювання. – Вам рекомендований лист.
На мить стало тихо. Потім почулось якесь шепотіння, і вже чоловічий голос запитав:
– А з якої пошти?
– З нашої, – й дівчина назвала номер відділення зв’язку. Сергій подумки поставив їй плюс.
– А звідки лист? – знову почулося з-за дверей.
– Нема зворотньої адреси.
Знову стало тихо.
– Покладіть під двері і йдіть.
– Я так не можу, треба, щоб ви розписалися.
– Чорт! – почулося за дверима, і почали клацати замки. Сергій втиснувся в стіну, м’язи скоротилися. Він був накручений, як пружина. Одним швидким рухом натягнув маску.
Коли бронедвері трохи відчинилися, він схопив їх за ручку й смикнув на себе. Другою рукою вдарив чоловіка в лоб. Той, блиснувши п’ятами, відлетів десь у надра квартири.
– Здрастє, – промовив Сергій знічев'я.
Ланик проминув його, схопив за плечі жінку, яка вже була біля телефону, і впихнув її в найближчу кімнату. Лесь за собою замкнув вхідні двері. Удвох хлопці підняли господаря з підлоги й потягли у вітальню.
– Будеш мовчати – все буде добре, – про всяк випадок сказав Лесь.
– Хто ви такі? Чого ви хочете? – пропищав господар.
– Вгадай із трьох разів, – Сергій не був налаштований на жарти.
З сусідньої кімнати чулися хлипи господарки й тихий, заспокійливий голос Ланика. Ривком Лесь розвернув чоловіка обличчям до Сергія.
– Ти знаєш, за чим ми прийшли, – мовив той. – Де?
– У мене нічого немає… – почав було господар, але хлопець схопив його руку й різким рухом викрутив її на злам.
– Руки не шкода?
Мовчання.
– Ну? – Сергій натиснув сильніше.
– Ай, – спробував був крикнути чоловік, та Лесь затулив йому рота.
– Будеш говорити?
Знову тиша. Сергій дужче викрутив кисть. Ще трохи, й вона вискочить із суглоба і порве сухожилля.
– Га?
Господар ствердно закивав головою.
– От і добре, – хлопець послабив захват. – Де?
– В серванті. Там є секретер. Він замикається на ключ.
– Ключ де?
– Там стирчить.
Сергій кивнув Лесеві. Той метнувся до кімнати, де Ланик заспокоював господарку. За хвилину поврнувся з пачкою грошей.
– Перерахуй!
Якийсь час Лесь рахував.
– Усі.
– Добре, старий, добре.
Сергій штовхнув чоловіка на ліжко і вдвох із Лесем швидко зв’язав його. Занесли до ванної, туди ж заштовхнули й господарку. Тим часом Ланик обірвав телефонний дріт і забрав у кишеню мобільний. Вийшли з квартири. Швидко спустились на вулицю і дременули в різні боки. Сергій по дорозі викинув маску в смітник, вийшов до стоянки таксі, вскочив у машину:
– На метро “Чернігівська”.
Там він узяв машину до “Лісової”. Звідти – до “Харківської”. Зробивши таким чином петлю, він нарешті спустився в метрополітен.
Удома, як завжди о такій порі, не було нікого. Вимкнув радіо, поставив чайник. Задзвонив телефон.
– Алло.
– Ти вдома? – спитав Лесь.
– Так. Ланик із тобою?
– Угу.
– Чекаю, – поклав слухавку.
“От і ще один епізод моєї кар’єри”, – усміхнувся до себе Сергій. Сів біля телевізора й перерахував гроші. “Так і є, чотири тисячі. Добре”.
За якийсь час задзвонили в двері – приваландались Ланик і Лесь.
23.
Повільно, намагаючись не шуміти, зайшов до казарми. Днювальний підхопився й віддав честь. Збирався доповісти, але Аскер легким рухом руки зупинив його. Глянув на годинник. Двадцять три сорок п’ять. “Іще є час”, – подумав і підійшов до дверей офіцерської кімнати. Зайшов не стукаючи. Командир сидів у кінці довгого столу й щось писав у товстому загальному зошиті. На Аскера не звернув жодної уваги. Так і продовжував. Лейтенант повільно підійшов до електрочайника. Увімкнув.
– Усе гаразд? – почувся голос полковника. Той спитав, не відриваючись від своєї писанини.
– Так, – Аскер почув, як клацнув запобіжник чайника. Воду, видно, щойно скип'ятили. – Домовився з усіма.
Командир на кілька секунд звів очі. Глянув на стіну. Потім, наче щось згадавши, кивнув і продовжив писати. Лейтенант зробив собі міцної кави й сів за стіл. Підсунув попільничку. Закурив.
– Що пишете? – чомусь поцікавився.
Полковник закінчив речення, поставив крапку, закрив зошит і відсунув його набік. Зняв окуляри й спрямував свій погляд на офіцера. Ця пауза, втім, нікому не діяла на нерви.
– Веду щоденник, – нарешті відповів командир. – Є цигарки?
Аскер кивнув і, не дивлячись на командира, простягнув йому пачку.
– Хвилюєшся? – спитав той, закуривши. – Чи як?
– Хвилююся.
– Зрозуміло. Сам напросився.
Командир підвівся, підійшов до чайника й теж зробив собі кави. Потім вернувся на своє місце.
– Хоча, сам розумієш, можна було й без цього.
– Хочу побачити їхню реакцію на тому боці.
– Я тебе розумію. Цілком, – сказавши це, полковник замовк. Його погляд був спрямований кудись на край столу, але, схоже, дивився він у нікуди. – І не ображайся за нашу ранкову розмову.
– Я не ображаюсь, – Аскер зробив ковток і затягнувся гірким димом. – Я розумію вас теж.
– Коли виходите?
Аскер глянув на годинник:
– За десять хвилин вже будитиму. Машина буде о 00:15.
– Гляди, без зайвого геройства.
– Розумію. Не маленький.
– Розумієш, а робиш завжди по-своєму.
Аскер ствердно кивнув головою. Це була правда, а на правду гріх ображатися. Ще якийсь час офіцери сиділи мовчки. Лейтенант дивився на годинник. Великим ковтком допив каву й загасив черговий недопалок у попільничці.
– Пішов я.
– Давай. Щасти.
Вийшовши з освітленої кімнати в темний коридор, лейтенант зупинився, даючи змогу очам звикнути до темряви. Коли результат його задовольнив, він легкими кроками увійшов до спального приміщення. “Шконку” Касата знайшов швидко – Аскер навіть із заплющеними очима відмінно орієнтувався в казармі. Сержант спав на спині. Було враження, що він витягнувся “на струнко”.
– Касате, – лейтенант легенько трусонув його за плече.
– Шо!.. Га!.. – скинувся той.
– Тихо, – Аскер підніс палець до губ.
– Слухаюсь.
– Тихенько буди своїх. Окрім Дани. За десять хвилин шикування біля входу в казарму. Зрозумів?
Касат кивнув.
– Тільки дуже тихо. З собою – всю зброю й спорядження. Виконуй.
Залишивши сержанта, Аскер пішов у свою кімнату. Його речі вже давно були зібрані.
Після введення сюди миротворчих сил ООН утворилась так звана дванадцятикілометрова зона безпеки. В цій зоні було заборонено обом сторонам – і повстанцям, і урядовцям – тримати збройні загони. За цим слідкували миротворчий контингент багатонаціональних сил і поліція ООН.
Два старих армійських “лендровери”, вимкнувши фари, обережно рухались польовою дорогою. Аскер відчував, що скоро вже буде місце висадки. Так і є. Машина зупинилася. Задня – теж. Водії вже давно призвичаїлись їздити в темряві. Водій глянув на Аскера і щось сказав на місцевому діалекті. “Приїхали”, – швидше здогадався, ніж зрозумів лейтенант. Бійці швидко залишили машини й зайняли позиції по периметру.
– Аскер, – почувся тихий шепіт.
Офіцер озирнувся. До нього підійшов провідник.
– Когда вас ждать? – тубілець говорив майже без акценту.
– Через два дня. В это же время.
Провідник кивнув і простягнув руку:
– Удачи.
– Спасибо.
Машини від'їхали. Аскер швидко зібрав своїх для інструктажу. Присіли.
– Отже, так, – почав офіцер. – Завтра вночі однією з трас буде йти автоколона повстанців. У нас завдання від командування: колону обстріляти і, по можливості, знищити. Вогневі точки розподілимо на місці. Зараз ми повинні пройти буферну зону. Час від часу ООНівці роблять тут засідки. Йти дуже обережно. Першими – я й Касат. Потім важкий кулемет, гранатометник, автоматники. Дувале, ти з легким кулеметом прикриваєш. Усе зрозуміло?
Мовчання.
– Якщо так, то вперед.
Аскер знав, що попереду йому йти не можна – це порушення всіх правил, але зараз не було провідника, і єдиний, хто хоч якось орієнтувався на місцевості, був він.
Група рушила. Обережно, прислухаючись до кожного звуку, до болю напружуючи зір, Аскер вів своїх підлеглих. Здавалося, ноги самі відчували стежку, а внутрішній компас безпомилково вказував напрямок. Крок за кроком, метр за метром, повільно й обережно вони просувалися вперед. На рахунок ООНівських засідок лейтенант не жартував – таке справді було, але... Але не надто вже рвалися миротворці на небезпечні нічні варти. Зазвичай вони намагались тримати контроль над територією патрулюванням доріг та регулярними гелікоптерними рейдами. “Чорт забирай”, – наче ножем різонула по мізках згадка про помилку. – От бамбула!” Аскер зупинився й присів, даючи знак “увага”. Спиною відчув, як присіли інші бійці групи. Подав іще один знак – “до мене”. Ззаду тихенько підкрадався Касат. Лейтенант узяв його голову й прошепотів у самісіньке вухо:
– Пересунься в центр колони. На своє місце пришли автоматника. Запам’ятовуй дорогу. На випадок чого – ти командир. Стеж за всіма. Ясно?
Касат кивнув.
– Виконуй.
Відбулась перестановка. Так само тихо й обережно, без зайвого шуму. Група рушила далі. Атаку колони Аскер вигадав: він просто хотів перевірити групу. Це можна було зробити й на своїй території, але не той ефект. Підійшли до дороги. Подав знак “увага”. Присів. Зосередився. Згадав карту. “Так. Таки є недалеко блокпост миротворців. Обійдемо його через поле тростини. Зараз побачимо, як вони відпрацювали перехід дороги”.
Пройшли грамотно. Заглибились у тростину. Акуратно, намагаючись не шуміти, “пробиваючи” собі дорогу плечем, рухався вперед. По діагоналі перетнули поле, знову заглибились у ліс. Вийшли до моста через невелику річку. Якийсь час лежали, прислухалися. Тихо. Прикриваючи один одного, парами перейшли міст. Засіли. Тихо. Якийсь час швидко йшли дорогою, розділившись на дві частини: одна по правому узбіччю, друга – по лівому. Знову звернули в ліс. Заглибились. Привал. Аскер із Касатом схилилися над картою, підсвічували ліхтариками, попередньо зробивши маскування плащ-наметами.
– Дивися, – шепотів лейтенант, – ми ось тут. За річкою закінчується зона дії миротворців. Ось наша дорога. Брати будемо тут, на повороті. Туди ще кілометрів десять. Річку перейдемо на світанку. Там немає броду, доведеться перепливати. Плотики у вас є?
– Так.
– У нас іще дві години до світанку й два кілометри шляху. Відпочинемо біля річки. Піднімай людей.
Світанок наступав повільно, наче не хотів будити землю, чи сама земля не хотіла прокидатися від сну. Але все ж таки, помалу і впевнено, світло витісняло морок, заганяючи його в найдальші закутки. Разом із ним відходили й нічні звуки, а ліс виповнювався новими. Аскер повільно, не збурюючи води, плив до іншого берега. Він уміло замаскував себе й свій плотик зі зброєю й одягом під невеличкий острівець водоростей. Доплив. Коли ноги торкнулися твердого дна, повільно пройшов іще кілька кроків, не випростуючись. Рука звично стиснула руків’я АКМСу. Обережно зняв автомат із плотика. Прислухався. Плавно повів дулом автомата з боку в бік. Не помітивши нічого, вийшов на берег. Подав знак. Далі – по двоє – переправилась основна група. Привели до ладу себе й амуніцію. Рушили далі.
Вийшли на потрібне місце. Лишивши загін відпочивати в лісі, Аскер і Касат подалися спостерігати за дорогою. Обрали місця для вогневих точок. Їх маскуванням і підготовкою займуться, коли стемніє. Поки що стежили за рухом на дорозі. Вона з’єднувала два селища, які були одне від одного на невеличкій відстані, тому рух на цій дорозі був досить-таки інтенсивний. Ходили селяни, пастухи гнали худобу, час від часу проїжджали машини. Повстанський край жив своїм мирним життям.
Ближче до вечора пішов дощ. Стемніло. Дощ не вщухав. Висунулись на позиції, чекають колону. “Колону, – всміхнувся Аскер сам до себе. – Який же я брехун”. Але хлопці поводились добре. З суто навчальною метою пройшли засідку й рейд. Вдало. Ніякої колони так і не було. Близько п’ятої ранку лейтенант дав наказ знімати засідку. Так само обережно поверталися назад. Вишкіл особового складу Аскер подумки оцінив на чотири з плюсом за п’ятибальною шкалою. Все було непогано, і навіть машини чекали їх на місці в обумовлений час.
