Гелікоптер м’яко торкнувся майданчика. Швидко і злагоджено, мов у кіно, хлопці висипали з нього. До машин із червоними хрестами потягли носилки. Аскер стояв осторонь і керував розвантаженням, хоча це було зайвим – усі й так знали, що слід робити. Закінчили менш ніж за півтори хвилини, і металева бабка знову знялася в повітря. Швидко, але без зайвого поспіху від’їхали санітарні машини. І ось на майданчику зосталися тільки вони – Аскер і залишки його групи... Зморені, злі, голодні хлопці попадали на землю поруч із рюкзаками. Поволі підійшов до них:
– Вишикуватись, – команду було віддано якось мляво, – зі зброєю й спорядженням.
Поки загін утомлено шикувався, Аскер глянув у бік казарм: звідти бігли Ліч і ще кілька бійців.
– Загін вишикувано, – почувся голос сержанта.
Розвернувшись до хлопців, Аскер сумно подивився в очі кожному. Цього разу не обійшлося без втрат. Ніхто не витримав його погляду, але хлопці були не винні, як і він не був винний у такому розклaді.
– Право-руч, – ця команда прозвучала більш упевнено. – В казарму. Кроком.
Колона рушила, і він, закинувши на плечі спорядження і взявши в руку АКМС, поволі побрів у бік казарм.
– Живий?! – Ліч підбіг і обняв його за плечі. – По рації передали, що командир убитий.
– Ні, – Аскер говорив сумно, розтягуючи голосні звуки. Було видно, що дуже втомлений. – Я нормально, але декому не пощастило.
– Скільки?
– Двох убито, чотирьох поранено, – сказавши це, він побрів далі.
Ліч ішов поруч. Бійці, що прибігли з ним, кинулись допомагати прибулим нести спорядження. Розпитували. У відповідь отримували тільки нерозбірливе бурчання або короткі відмовки.
– Завдання ми виконали, – говорив Аскер, наче сам до себе. – Розблокували. Союзнички підвели, матері їхній кат...
Він продовжував іти, втупивши погляд у землю. Ліч тримався поруч із таким самим виглядом.
– Старий дуже сердиться? – цього разу Аскер глянув у бік товариша.
– Начебто ні. Турбувався сильно.
Так. Було з чого непокоїтися: втягнутий в операцію з деблокації підрозділ, з’явившись на місці згідно зі схемою, був покинутий флангами й дві доби вів бої в оточенні. Потім прорвався в заблоковане містечко і з боями вивів звідти оточений гарнізон.
Віддавши котромусь із бійців своє спорядження, Аскер зайшов у офіцерську кімнату. Ліч слідом. Командир стояв біля карти. Почувши, як скрипнули двері, розвернувся й радісно підійшов до свого офіцера, гаряче потиснув йому руку, не кажучи ні слова.
– Не вберіг, пане... – Аскер розвів руками, але командир не дав договорити:
– Це війна, котику, це війна. Присядь, – вказав на крісло. Аскер поклав автомат на стіл, а сам важко опустився на вказане місце. Підійшов Чакі з двома кухлями, Аскер узяв запропанований і швидко випив. Сухе горло не відреагувало на вогненний спирт. Вже аж у шлунку він почав пекти. Запив водою. Затягнувся цигаркою. Закашлявся.
– “Капітан Блек”?! – це прозвучало не як питання. Всі закивали головами.
– Ну, розповідай, – командир уважно дивився в очі. Але Аскер не бачив його обличчя. В нього перед очима все попливло. Він переживав це знову. Хвилювався, хоча, здавалося б, переживши стільки до цієї кампанії, хвилюватися вже не мав би.
Ранкова атака. Взято міст. Переправа під вогнем повстанців. Вихід. Взято рубіж. І тут повідомлення розвідників, що на флангах і в тилу – голо... Ривок назад, але запізно. Ліси навкруги кишіли чужими, ворогами. Закріплення. Кілька годин дикого бою за всіма напрямками. Він виходив у прямий ефір. Просив допомоги. Просив вогневої підтримки. Марно. Він вимагав. Вимагав, лаявся. Проклинав і матюганив усі моря й континенти, а допомоги не було. Радіо мовчало. А потім – мінометний обстріл. Він продовжувався до сутінків. Виття мін і вибухи, вибухи й знову вибухи. Здавалося, що їм не буде кінця. Коли зайшло сонце, те пекло наче закінчилось, але то було ще не пекло. Цілу ніч перестрілки, а на ранок знову міни, міни, міни й атаки. Граючись зі смертю, бігаючи по лезу бритви, він не помічав небезпеки. Кидався з одного краю до іншого. Кричав, віддавав накази й лаяв радиста. А відповіді з великої землі так і не було. Здається, тоді й зірвав голос.
Знову ніч. Так більше тривати не могло, і під ранок він зняв бійців із позицій. Повстанці були вельми здивовані атакою на світанку. Коли десятки ручних гранат полетіли на їхні позиції. Коли немов із-під землі виникли люди Аскера. Прорвались до обложеного гарнізону. Ніхто вже не звертав уваги на розкидані трофеї. Аскер наче в тумані розповідав, як із двома бійцями увірвався в штаб гарнізону й вимагав від тубільних офіцерів іти на прорив. Вони не хотіли. Їх примусили. Їх товкли, в кров розбиваючи обличчя. Їм стріляли під ноги, коли вони не хотіли атакувати. Але таки прорвалися. Повстанці цього не чекали. Несамовита лють “білих” тоді справила враження на всіх “сіпаїв”. Прийшов до тями лише на позиціях союзників. Коли крив усе їхнє командування і, змішуючи англійську, російську, українську й матюки, вимагав гелікоптер для вбитих і поранених. З ним не сперечалися – на це не вистачило духу в жодного офіцера. І їх евакуювали.
– Ось і все, – сказав Аскер майже пошепки. – Отак усе й було.
Командир пройшовся по кімнаті, підступив до карти. Якийсь час дивився на неї, а потім промовив:
– Це добре. Навряд чи можна було зробити краще, – він на мить замислився й додав: – Поки ти сперечався й летів сюди, союзники влупили повстанців із трьох сторін, якщо вірити повідомленням. Бої йдуть уже за тим містом, звідки ти прорвався. Аж ось, на річці.
Аскер підійшов до карти:
– Отже, все марно?..
– Ні, чому? Завдяки тобі це їм і вдалося. Ось послухай... – і командир почав пояснювати.
14.
Біля станції метро “Університет” було людно, як і завжди о цій порі. Сергій повільно пройшовся біля парапету підземного переходу. Вибирав собі місце. Знайшов. Зупинився й почав спостерігати за перехожими. Тут він мав зустрітися з Рустамом. Люди снували туди-сюди, заклопотані своїми проблемами. Ніхто не звертав на нього уваги, та йому це й не було потрібно. Лише якийсь міліцейський сержант, виринувши з-за скляних дверей станції, чомусь пильно подивився на нього, але потім щось інше привернуло увагу охоронця порядку. Глянув на годинник. Залишалося три хвилини. Замислився, навіщо знадобивсь Рустаму. Неспроста той подзвонив йому з самого ранку...
А ось і він. Як завжди, швидкою ходою Рустам, виринувши зі станції, попрямував до Сергія.
– Привіт, – простягнув руку для привітання.
– Здоров, здоров! – усміхнувся Сергій.
– Ходімо десь западемо в кабачок, тут народу багато.
– До біса, в таку погоду гріх сидити в приміщенні.
– Добре, тоді що пропонуєш?
– Парк.
– О’кей. Підходить.
Довго йшли мовчки. Вибирали місце. Присіли і, як належить у таких ситуаціях, закурили.
– Потрібна твоя допомога, – нарешті урвав мовчанку Рустам. – Роман сказав, ти можеш допомогти.
– Дивлячись що треба зробити...
– Покарати одну не дуже порядну людину, точніше, дуже непорядну.
– Тобто ти хочеш, щоб його відправили на койку? – спитав Сергій.
– Так.
– Рустаме... – Було видно, що те, що Сергій зараз скаже, йому й самому неприємне. – Я не роблю цього безкоштовно.
Той здивовано звів брови.
– А я й не прошу. За все буде заплачено.
– Тоді які проблеми! Скільки?
– Триста папірців. Після виконання.
– По руках. Що за клієнт?
Рустам пояснив, де той мешкає, де часто буває, одне слово, дав точну інформацію про об’єкт. Передав фотокартку. Сергій довго її роздивлявся й нарешті спитав:
– Слухай, а яким він спортом займався?
– Біс його знає. Здається, боксом, але не дуже в ньому просунувся.
– Добре. Ніяких проблем із ним не буде. На коли тобі треба?
– В часі я не обмежую, головне, щоб не довго це тяглося.
– О’кей. Я побіг, у мене ще пари.
Рустам усміхнувся:
– Давай. Не прощаємось.
15.
– Дозвольте, – Аскер зайшов у офіцерську кімнату.
– Заходь, – командир сказав це, не відриваючи погляду від газети. Мало хто з підлеглих знав, що він вільно володіє англійською, німецькою й французською мовами. Швидкого погляду вистачило, щоб зрозуміти: газета англійська.
– Ти яку мову в школі не вивчав? – пожартував командир.
– Англійську.
– І які в тебе знання?
– Ну, десь на рівні людини, яка її ніколи не вивчала.
– Зрозуміло. Сідай.
Командир іще якийсь час дивився в газету, потім відклав її вбік. Уважно оглянув підлеглого й мовив:
– Телефонували з Києва. Сказали, що починають заміну особового складу. Ліч і Чакі вже пакуються. Ти як?
Аскер замислився. Повернутися в цивілізацію, безумовно, хотілось, але... Але що там робити? Можна було б просто поїхати у відпустку, але... Знову ж таки, але.
– Я не хочу, – сказав він і опустив голову. – Нічого мені там робити.
Командир підвівся. Пройшовся кімнатою. Різко розвернувся на каблуках:
– Може, поїдеш відпочити?
– А назад як?
Командир помовчав.
– Може, назад уже буде й непотрібно. Я не просто так читав газету. ООН натиснуло на уряд цієї країни. Через тиждень сюди увійдуть миротворці, і ми автоматично стаємо непотрібними.
– Тоді навіщо ротація?
– Щоб обкатати молодих.
– Що, прибувають зовсім зелені?
– Зовсім.
Тут уже Аскер підвівся й почав ходити туди-сюди.
– Коли прибувають?
– Завтра.
Він зробив іще кілька кроків і розвернувся:
– Дозвольте мені залишитись.
– Я не проти, – одразу відгукнувся командир. – Я... Не проти, – він сів у своє крісло. – Мало того, я дуже хотів би тебе залишити. І якщо ти “за”, то ніяких проблем.
– Рядовий склад відлітає весь?
– Так. Натомість ми отримуємо п’ятнадцять зелених і необстріляних. Ліча вимагає Київ, а в Чакі якісь проблеми вдома.
– А що каже тубільне командування?
– Вони згодні. Хлопці вже донесли моє розпорядження. Сьогодні всі тут останній день. Крім нас двох.
Аскер припинив свої пересування кімнатою. Якийсь час стояв і щось обдумував. Потім швидко підійшов і присів біля командира.
– Є привід влаштувати свято?
– Так, – усміхнувся командир. – Займися цим.
– Слухаюсь. Дозвольте виконувати.
– Дій.
Вже коли офіцер був у дверях, його зупинив голос:
– Аскере.
– Я, – здивовано розвернувся він.
– Я радий, що ти залишаєшся.
16.
Вони “пасли” клієнта три доби, щоразу збираючись зробити свою справу, але постійно щось перешкоджало. Нерви вже були напружені до краю. Цього разу Сергієві довелося мало не вмовляти Леся й Ланика піти з ним. Вони довго не погоджувались, але врешті-решт наполегливість товариша взяла своє. Згоду було отримано.
Працювали за розробленою Сергієм схемою: Ланик чатував біля тролейбусної зупинки (час прибуття жертви був приблизно відомий), інші чекали в дворах на передбачуваному маршруті.
Стемніло. Холодно. Промерзли вже до кісток. Так-сяк рухалися чи стрибали на місці, щоб хоч трохи зігрітися. Це мало допомагало. Сергій уже вкотре гнав од себе думку плюнути на все й піти, але ця думка дедалі настирливіше турбувала його. І ось, коли він уже був на межі зриву, на освітленій ділянці між будинками з’явилась постать Ланика. Смикнув Леся за руку, але той вже й сам помітив. Пояснення були зайві, товариш знав, що робити. Повільно відійшов убік і присів на лавочці біля доріжки. Ланик наближався швидим кроком. На мить він зупинився біля Сергія:
– Він не сам, із ним дівка.
– Пофі´, працюємо. Береш її на себе.
– Угу, – кинув той і відійшов до під’їзду.
Клієнт уже пройшов освітлену ліхтарем ділянку і, весело розмовляючи зі своєю подругою, рухався на Сергія. Останній трохи мандражував. Озирнувся: людей майже не було. Глянув на пляшку пива (пив її вже третю годину) одним ковтком випив усе, що залишилось, і рушив у бік клієнта. Йшов, зображуючи вельми нетверезу людину. Розмова їхня трохи стихла, коли вони побачили його. Порівнявся. Пройшов поруч із жертвою. Зайвий раз упевнився, що це саме той, хто йому потрібен.
Після того, як Сергій пройшов повз, напруження в парочки спало. Вони дружно й весело засміялись. Ось на це нападники й розраховували. Різко розвернувшись, Сергій одним стрибком опинився біля жертви і хряснув її пляшкою з-під пива по голові. Пляшка розлетілась на дрібні скалки, а атакований, так і не зрозумівши, що сталось, почав осідати на асфальт. Дівчина на якусь мить заклякла, а далі ні крикнути, ні ворухнутись не дав їй Ланик, захопивши в ключ і міцно стиснувши. Підскочив Лесь. Перезирнувся з Сергієм, після чого сильним ударом каблука перебив жертві ключицю. Кілька секунд після цього вони ще били по ребрах, потім Сергій узявся за праву, а Лесь за ліву руку й з огидним хрускотом зламали їх.
– Усе, розходимось, – це було кинуто так, між іншим, до цього все відбувалось у цілковитому мовчанні. Хлопці кинулись у різні боки темними дворами. Жертва одразу після удару пляшкою по голові знепритомніла, а придушена дівчина довго ще оговтувалась перед тим, як істеричним голосом гукнути на допомогу.
Крізь темні двори, намагаючись уникати освітлених місць, Сергій прямував заздалегідь визначеним маршрутом. Місце зустрічі було обумовлено, тепер треба якомога швидше вийти з цього району. Пройшов іще один двір. Усе, за ним – людна вулиця. Віддихався. Трохи заспокоївся. Закурив. Руки продовжували тремтіти. Докурив і відчув себе краще. Зробив глибокий вдих і видих, після чого вийшов на вулицю. Маршрутки довго чекати не довелося. Далі – метро. Вже на потрібній станції відчув якесь полегшення. Піднявся нагору й попрямував до бару.
На його подив, Ланик і Лесь були вже тут. Перед ними стояла пляшка горілки і якась закуска. Обмінялись привітаннями.
– Що святкуємо? – вдавав веселого Сергій.
– Нудьга, – трохи нервово засміявся Лесь.
– Далеко не найгірше свято.
– Добре, пацани, – Ланик узяв на себе обов’язки тамади. – За класно зроблену роботу.
– А ти десь працюєш?.. – спитав Сергій, але чомусь цей жарт нікого не розсмішив.
17.
На злітну смугу цивільного аеродрому їх доставили на військових вантажівках – просто під літак. Аскер вийшов із кабіни і з усмішкою спостерігав, як весела й п’яна компанія вивалювалася з машин. Іще вчора зранку це був дісциплінований і боєздатний бойовий підрозділ. Вискакували хлопці якось нез´рабно. Витягували з кузова свої речі, падали, штовхались і постійно реготали. Для них усе вже скінчилося.
– Ну що, не передумав? – поруч виникли Ліч і Чакі.
Аскер сумно глянув на них:
– Ні, – і, трохи помовчавши, додав: – П’ятнадцять зелених шпанюків присилають. Уяви собі, як із ними буде старому.
– Нічого, він зможе дати раду.
– Звичайно, але ж удвох легше.
– Гаразд.
Їхні погляди перекинулись на Чакі – той порпався у своїй сумці. Нарешті знайшов те, що хотів, – це була пляшка коньяку.
– Давайте “на коня”. Ще хвилин п’ятнадцять маємо.
Ліч і Аскер усміхнулись. Пили просто з шийки, по ковтку, не закусюючи. Курили й розмовляли ні про що. Час ішов. Весь підрозділ уже розбився на невеликі групки за інтересами. Займалися тим самим. Із літака вийшов пілот. Оглянувши веселий натовп, він спустився трапом і підійшов до Аскера. Той, на відміну від решти, був у формі.
– Я перепрошую, – пілот говорив з явним акцентом, але намагався правильно вимовляти українські слова. – Башта дала добро. Можемо відлітати.
Хлопці здивовано перезирнулися:
– Звідки мову знаєш? – питання вирвалось одразу в усіх, але пілот їх не зрозумів, лише захитав головою, замахав руками, повторюючи: ”Ноу! Ноу!”
– Ясно, десь завчив чи хтось його напоумив, – Аскер це сказав так, у простір, а розвернувшись до пілота, підібрав два англійських слова зі свого словарного запасу: – Файв мінитс.
Пілот кивнув головою й рушив угору трапом.
– Так, хлопці, – Аскер ляснув у долоні, щоб привернути увагу. – Шикування!
Хоч усі й були напідпитку, та спаяний боями дисциплінований підрозділ швидко виконав команду.
– Довго балакати немає часу, – почав Аскер. – Сьогодні відлітаєте додому. Хочу від імені командування й від себе особисто подякувати всім, – тут він трохи зам’явся. – Ви все зробили правильно. Війна закінчилась, панове, всім дякую. – Зачекав, поки вщухне сміх. – А тепер організовано – всі на борт.
Почали завантажуватись. Ліч, Чакі й Аскер ще стояли на злітній смузі.
– Ну що, давай!
– Даю.
– Все, хай щастить. Не прощаємось.
– Не дочекаєтесь.
Хлопці рушили до трапу.
– Гей, пацани, – голос товариша зупинив їх уже при вході. – Дівчат там підготуйте до мого приїзду.
– Все буде. Все буде!
Дочекавшись, поки вони зайдуть у літак, Аскер рушив до своєї вантажівки. Водій більш-менш розумів російську мову.
– Знаешь в лицо лейтенанта Хелари Добаго? – спитав його Аскер.
– Из полиции аэропорта? Знаю.
– Где он сейчас может быть?
– В участке. С той стороны.
– Давай к нему.
Вантажівка з'їхала зі злітної смуги і, обминувши аеропорт, зупинилася біля невеликого одноповерхового будинку з ´ратами на вікнах. Аскер вийшов із кабіни – вартовий поліцейський віддав честь і став струнко. Відчинив двері відділку й зайшов у чергову частину. Не звертаючи уваги на інших поліцейських, підійшов до віконця чергового. Але віконце заступав якийсь ні´ер у цивільному. Відштовхнувши його плечем, зміряв поглядом окупанта. Ні´ер подався назад. “Все-таки англійці їх дечому навчили”.
– Ґуд афтенун, – привітався Аскер своєю найпаскуднішою англійською. – Ду ю спік рашен?
– Єс, єс, – закивав головою черговий.
“Якого дідька тоді кажеш “єс”?” – подумав Аскер, але вголос мовив:
– Мне нужен лейтенант Добаго.
– Вот он, – черговий показав на чоловіка, якого український офіцер щойно відштовхнув.
– Здравствуйте, – лейтенант місцевої поліції простягнув руку для привітання. – Чем могу служить?
– Лейтенант Аскер из украинского контингента, у вас тут мои люди.
– Да, да, я знаю. Прошу вас, – поліцейський вказав на двері й пішов слідом за Аскером. – Понимаете, если бы нас предупредили раньше, ведь мы ничего не знали...
– Ладно, я думаю, это уже решено.
– Конечно, конечно, – поліцейський розмовляв російською досить пристойно.
Вони увійшли до великої кімнати. Схоже, це була камера попереднього ув'язнення. Брудні, пофарбовані колись у ядучо-зелений колір стіни, лавки, вмонтовані по всьому периметру кімнати, й невелике за´ратоване віконце десь аж під стелею. Додати до цієї картини можна хіба півтора десятки юнаків, двох дівчат і слабке світло лампи.
– Та-а-ак, – невдоволено мовив Аскер і глянув на лейтенанта поліції. – Ну и как это назовешь?
Місцевий поліцейський зменшився як мінімум удвічі. Аскер вийшов на середину кімнати й подивився на своїх людей:
– Добрий день, панове.
– Добрий... день, – врізнобій відповіли кілька голосів.
– Пора на волю, – усміхнувся він. – Виходимо й шикуємось біля машини. Ведь уже можно? – це питання було вже до лейтенанта поліції, який поквапно закивав головою.
18.
Дзвінок будильника вивів із важкого алкогольного сну. Голова тріщала, в горлі пересохло, та й загалом стан був ніякий. Кволою рукою вимкнув будильник. Підвівся. Нетвердою, ще п’яною ходою рушив до дверей ванної. Відкрутив кран і жадібно почав пити воду. Вмився. Стало трохи легше, і він глянув на себе в дзеркало:
– Ой! Хто це? – вигукнув мимоволі. – Оце то та-а-к... Перебрав.
– Милуєшся? – почулося над вухом.
Сергій повільно озирнувся й порожніми очима вперся в матір.
– Ма... Я... Теє... Ну... Не сердься.
– Так. Це ти батькові ввечері розповіси, – мама рушила до вхідних дверей. – Я так зрозуміла, що в Університет ти не підеш.
– Ні, ні, ні, – Сергій, як віслюк, хитав головою.
– Що ви хоч святкували?
– Не пам’ятаю.
– Добре. Сніданок на плиті. Очунюй...
Почулось, як хряснули вхідні двері.
Пройшовся по кімнаті, впав на ліжко, але спати вже не міг. Підвівся. Знову якийсь час бродив кімнатами. Зайшов до ванної, пустив воду, відрегулював температуру. Вийшов на кухню. На плиті стояла велика каструля з борщем. Їсти не хотілося. Чи хотілося? Ні, він нічого не розумів. Відкрив холодильник. Там на найвиднішому місці стояли три літрові пачки кефіру, обв'язані червоною стрічкою, за яку була засунута записка з великими літерами: ”Сергієві”. Розгорнувши аркуш, побачив:
“ З днем похмілля, братику. Юля”
– Ой, дякую тобі, сестричко, – простогнав Сергій і поволі почав сідати на стілець, якого... не існувало. В результаті посадка виявилась не такою м’якою – він гепнувсь, аж кухня здригнулася.
Приступив до процедур. Ванна, де провалявся близько години, набираючи то холодну, то ледь теплу, то гарячу, потім борщ, а під кінець кефір привели його до більш-менш нормального стану. Вже було не так погано. Перекурив на сходовому майданчику. Коли заходив назад до квартири, почув телефонний дзвінок. Підняв слухавку:
– Алло!
– Шо, алкоголік? – одразу впізнав голос Романа. – Як себе почуваєш?
– Привіт, Ромко, – Сергій трохи здивувався. – Вже більш-менш. А ти звідки знаєш?
– Я в барі. Мені твоя улюблена офіціантка розповіла. – Відчувалося, що Роман у доброму гуморі. – Вільний зараз?
– Та начебто так.
– Тут пара хлопців поруч. Кілька днів тому були там, де Ярик бешкетує.
– Вони зараз із тобою?
– Ти мене взагалі слухаєш? Так.
– Я зараз буду.
– Давай. Чекаємо.
Поклавши слухавку, Сергій швидко почав одягатись. У його ще не цілком вільних від алкоголю мізках вирували різні думки. “Чому хлопці тут, а Ярик ні? Поранений? Убитий? Ні. Ромка казав, що бешкетує. Отже, все добре. Чому ж не прилетів? Чому? Вже сім місяців його немає. Час від часу телефонує й зникає знову”. Сергій вискочив із квартири й зачинив двері. Мов на крилах, підлетів до найближчої стоянки таксі – міський транспорт зараз не для нього, надто схвильований. Скочив на переднє сидіння й назвав адресу. Попросив якомога швидше.
Зима вже вступала в свої права. Снігу ще не було, але час від часу вулиці засипало білим пшоном. Мороз і вітер. Це погано. Краще б сніг. Таксі під’їхало до знайомого бару. Сергій розрахувався з водієм і влетів – у буквальному сенсі слова – всередину:
– Привіт! – кинув офіціанткам і попрямував до Ромчиного столика. Там сиділо четверо: Роман, Рустам і двоє раніше знайомих, але давно вже забутих хлопців.
– О! Швидко ти, – Роман підвівся й потиснув простягнуту руку. – Знайомий з хлопцями?
– Привіт! Побіжно.
– Це Ліч, а це Чакі. Ви побалакайте, а я поки відійду.
– Я Сергій.
– Ми знаємо.
– Як він там?
– Нормально, – Ліч потягнувся, як ситий кіт.
Далі все пішло за сценарієм. Сергій запитував, а хлопці відповідали, час від часу розповідали якісь смішні історії. Було весело, але все ж відчувалась якась напруга. Роман з’явився несподівано:
– Давайте переберемося, – сказав він. – Там у кабінеті господар накрив нам невеличкий столик. Якщо ви не проти.
Народ був не проти. Коли вже йшли до кабінету, Ліч обхопив Сергія за плечі й сказав:
– Не бійся, старий. Там усе тихо. За місяць обкатає молодь і буде вдома.
– Аби тільки кудись не вліз...
– Це він може, – погодився Ліч. – Але будемо сподіватись на краще.
19.
Аскер обійшов стрій новобранців із виглядом старого, бувалого вояки, що вже з’їв не одні зуби на війні. Він довго міркував, із чого почати свою вступну промову, а коли дійшло до найвідповідальнішого моменту, все забув. Досі це робив командир, але зараз він вирішив обкатати свого заступника. “Офіцери повинні вчитися бути офіцерами. Постійно”, – не раз казав полковник. Стрій був вишикуваний правильно, але від нього віяло чимось не тим, не армійським. Він іще відгонив “цивільняком”, як сказали би старі служаки. І з цього матеріалу треба було зробити боєздатний підрозділ. “З чого почати?”– Аскер, розвернувшись спиною до своїх підлеглих, повільно, обдумуючи слова, йшов на місце командира. Дійшов. Різко розвернувся й почав:
– Панове! Ще вчора ви були добровольцями, – промовляв упевнено, але фраза була якась чужа. – І вчора вам поставили питання, на яке ніхто не відповів “ні”. Ви погодилися стати солдатами. Це дуже багато означає, панове. Не буду вас залякувати, та віднині ваше життя зміниться. Згодом ви помітите, що дивитеся на світ уже по-іншому. До вас тут був чисельніший загін. Починали так, як і ви, і змусили поважати себе все тубільне населення. Сподіваюсь, так буде і з вами.
Аскер замовк. Він стояв перед стоєм навитяжку, склавши руки за спиною, й ритмічно перекочувався з п’ятки на носок.
– Я вимагатиму суворої дисципліни й виконання наказів. Причому всіх наказів, панове. Тут не буде ні блатних, ні паханів, ні улюбленців. Усі будуть робити те, що передбачено Статутом. Питання є?
В строю панувала тиша.
– Питань немає. Що ж, чудово. Тепер мені цікаво знати: хто служив в армії – крок уперед.
Після невеличкої паузи зі строю вийшли троє.
– Краще, ніж нічого, – усміхнувсь Аскер і звернувся до крайнього. – Ваше псевдо?
– Касат, пане лейтенанте.
– У яких військах служили, звання, посади? Швидко!
– Сержант, внутрішні війська, заступник начварти.
– Непогано. Ви?
– Стрілець Дувал, зв’язок, рота охорони, рядовий.
– Добре. Ви?
– Стрілець Тайга, прикордонні війська, молодший сержант, кінолог.
– Добре, панове. Станьте в стрій.
Після того, як бійці стали на свої місця, Аскер наказав розбитися на перший-другий.
– Перші номери, крок уперед.
На подив Аскера, команду було виконано точно.
– Зімкнути стрій.
Знову виконано.
– Перші номери, віднині ви є першим роєм. Ваш командир – стрілець Касат. Другі номери – другий рій. Командир – стрілець Тайга. Командирам – познайомитися з особовим складом. Зробити списки й принести їх мені в офіцерську кімнату. Вам двадцять хвилин. Усе. Розійтися.
Відпустивши бійців, Аскер піднявся сходами і зайшов до казарми. Постукав у двері:
– Дозвольте?
– Заходь, – командир стояв біля вікна й спостерігав за новобранцями. – Ну і як?
Аскер важко зітхнув:
– Поки не знаю, треба придивитись. Але гадаю, що все буде добре.
– Дивися. Підготовку тобі проводити. Ти в нас тепер крупний військспец.
Аскер усміхнувся, дістав цигарки, закурив. Видно було, що він щось напружено обдумує.
– Що тебе турбує?
– Пане командире, – випустив Аскер дим. – Я знову хочу повернутись до тієї неприємної розмови: давайте відправимо дівчат назад.
Командир важко зітхнув, пройшовся по кімнаті, щось обмірковуючи, і нарешті присів:
– Аскере, – спитав він тихо, – ти що, не любиш дівчат?
– Знову ви за рибу гроші, – з серцем ударив себе Аскер долонею по коліну. – Не в тому річ. У мене нормальна орієнтація. Просто я за два тижні до стрільб збираюсь їм дати пекельне фізичне навантаження. У дівчат зовсім інша фізіологія, вони цього не витримають.
– З якого це часу ти став спеціалістом із жіночої фізіології? Дай їм менше навантаження.
– А сенс? Хлопці будуть дивитись на них і...
– І що “і”? – тут уже вибухнув командир. – А ти роби так, щоб не було ексцесів. Ти тут старший. Мені все одно, як ти будеш формувати підрозділ, але він повинен бути. Все. І закриймо цю тему.
Запала тиша. Командир також дістав цигарки. Якийсь час сиділи мовчки.
– Все. Я зрозумів.
– А-а. Виконуй.
