Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51257
Рецензій: 95868

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 27051, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.238.121.7')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Альтернативна історія

Останній гасить світло

© Павліна Пулу, 23-12-2010
На столі вмирала живцем розрпанахана риба. Вона ще хотіла щось сказати на останок, але жінка за барною стійкою вже обтирала сіллю її розрізаний до шиї живіт, насипала спецій, а риба не могла зрозуміти, що відбувається. Базилік, майоран, морква і цибуля - жінка за барною стійкою готувала рибу майже по-середземноморськи. Замотувала у фольгу. Риба востаннє здивовано кліпнула оком, і далі вже нічого не бачила, бо фольга не пропускала світла.
Наступили мовчазні сутінки літньої бурі, темні і тихі, густі і наелектризовані завмерлими поглядами ластівок під стріхами. Удалині почали падати товсті величезні краплі. Барабанні перетинки вібрували від звуку, ніздрі розширювались і захоплювали усіма своїми рецепторами, вдихали усіма волосинками запах мокрої, грозової спеки. Йому хотілося перекричати краплі.
- И-и-их, - почав голосно кричати він і слина текла двома ошатними потічками на випрасуваний комір сорочки. "Так голосно, так боляче голосно падають, падають пекуче голосно краплі", - думав він
Жінка за барною стійкою поклала рибину в духовку. Потім взялася лічити гроші. Гроза її справам пішла на користь. Все їй цього року на користь - і погода, і високі ціни на закордонні курорти, і економічна криза - завдяки кризі тітка втратила роботу і виїхала в Італію, а тепер шле їй сукні, дешеве південне золото та регулярні інвестиції у бізнес.
Жінка за барною стійкою провела задоволено рукою по волоссі і окинула гордим поглядом зал - наторгується сьогодні. Гроза пригнала до її закладу усіх, голодних і втомлених сонцем, спалених, червоних, розчарованих і збуджених від електрики в повітрі. Їхні плани гроза розбила вщент, звела на нівець, а вона, підприємлива, чітка, єдина людина з присутніх рухається у вірному напрямку, туди куди слід. Лише в неї все за планом, по чіткій лінії, яку вона собі намітила давно. Ця ліній вела до добробуту і багатства, щоб твердо стояти у цьому світі на ногах, щоб її діти не побирались по Італіях і Чехіях, а мали маєтки, хати, розплановане і впевнене життя. Вона любила читати романи про сильних вродливих жінок, які будували фінансові імперії, зваблювали найгарніших чоловіків і все таке. Жінка за барною стійкою вважала, що це книжки про неї. Вона вважала себе красунею, малювала дбайливо губи, завжди мала укладене волосся, трималася рівно і носила тонкий облягаючий одяг, який вияскравлював кожну складочку на її тілі.
Жінка почувалась королевою грози, повелителькою цієї зграйки курортників, які розгублено вовтузились за своїми столиками. Їхні плани знівечив дощ. Вона поскладала на тацю келишки горілки, каву, пиво і спечені власноруч булочки, і пішла дуже рівно і виструнчено до клієнтів, із заспокійливою усмішкою, і вони, клієнти, від цієї усмішки притихали, заспокоювались і відчували, що життя знову налагоджується.
Вони ще ніхто нічого не знав. Знав про все лише місцевий заслинений олігофрен, з найважчою стадією цієї недуги. Він у кутку підпирав стіни і з його рота капала час від часу слина на комір гладенько випрасуваної сорочки. Нехай пережде грозу, - думали співчутливо люди, але старались сідати до олігофрена спиною - навіщо перейматись зайвий раз. Всі гадали, що він мабуть боїться грози. Але було все навпаки. Він бачив їхній страх, та сам не боявся нічого. Він прийшов сюди з місією.
А ще він знав безліч непотрібних йому речей. Він знав, що чоловік з вудкою страждає від геморою і кохання до своєї найпершої дівчини, і що той чоловік щоранку їде на роботу довшою дорогою, щоб побачити наче ненароком ту дівчину на трамвайній зупинці, і коли йому це вдається, він гарно працює цілий день, а як ні - запиває з друзями у кнайпі і спить щоразу з іншою.
Олігофрен знав, що дівчина з рум'янцями вже завагітніла від міського хлопця, і через кілька місяців його силою і погрозами одружать, і мрія дівчини здійсниться, вона стане міською.
Над озером гриміла гроза. Періщила, пищала у вузенькі трубочки риштувань, які залишились від сцени, коли на озері святкували Івана Купала. Калатала у вікна своїми великими водянистими кулаками. Смикала електричні проводи і зривала зелене листя з дерев.
Олігофрен був приречений на самотність, закутий у в'язницю власного не зовсім такого, як в усіх мозку, свого непіддатливого до розмови язика. Прокляття вічної самотності висіло над ним і він не міг прорватися крізь ці мотузки, він почувався спутаним конем, дитиною, яку міцно запеленали, замкненою у пастці мишою. Це була його вічність, його час.
Він сидів під стіною і стежив за плином чужих думок, за потічками чужих доль, і не міг нічого сказати.
Олігофрен знову закричав.
Його крик був пітним і липким. Хотілося змити його під дощем, вискочити з-під цього крику у зливу і послухати трохи чистих гарних звуків дзюрчання води. Він навіть у темряві, у цілковитому вакуумі власного я, у собі, порпаючись у напівсні чужих передчуттів і власних снів, іноді прокидаючись із криком, своїм немічним густим басовитим криком, від якого прокидались навколо люди, і починали гавкати собаки, навіть прокинувшись отак у пропотілій наскрізь сорочці, у солоній дубовій сверблячій сорочці, яку хотілось здерти із себе, щоб стало легше дихати, у ньому існувало відчуття власної місії. Напливав хвилями запах катастрофи. Напливав запах тунелю. Запах розбитих мрій. Запах плісняви...Все, що він міг- це випрямити спину і кричати, кричати на всі легені, щоб попередити про цю катастрофу. Але ніхто не розумів.
Йому давно стригли нігті. Тепер вони попідростали і впинались йому у шкіру долонь - такі болісні нігті. Він мав густі криві зуби, які всі разом складались у густу білу хаотичну стіну, за якою збирались потічки слини, і щойно він починав кричати, як слина витікала зі своїх дамб і чимдуж бігла вздовж підборіддя до коміра сорочки, а потім текла далі.
Чоловік з вудкою сказав до червонощокої дівчини, яка охоча була б йому віддатись:
- Таких дітей треба усипляти ще при народженні, щоб вони самі не мучились і нікого не мучили.
Дівчина спохмурніла. Вона любила дітей. Вони такі малесенькі, безпомічні, довірливі... Хіба ж можна вбити створіннячко, яке тебе цілком любить і повністю тобі довіряє? Вона була іншої думки, але ж чоловік з вудкою - з міста, він знає краще.
- Ага, - відповіла непевно дівчина.
- Навіщо потворам жити? - розвивав далі свою думку чоловік з вудкою.
Він мав багато різних переконань з цього приводу. Якби, наприклад, винайшли такий прилад, який зможе діагностувати олігофренію чи хворобу дауна, чи ще якесь таке захворювання на перших стадіях зародка.
Дівчина думала про бідолашненьких діточок, які народжуються ось такими, хворими і самотніми, і незрозумілими. Вона була співчутливою, як і кожна жінка.
Чоловік з вудкою вважав, що якби винайшли ліки від смерті та секрет вічної молодості, дітям взагалі не було б потреби народжуватись. Адже на землі завжди жили б одні і ті ж люди, вони розвивалися б, знали б усі мови і всі були б геніями.
Дівчина хотіла дітей. Вона була за сільськими мірками повією - спала із багатьма чоловіками, іноді вони їй за це платили не лише випивкою чи їжею, а ще й сукні гарні купували, біжутерію...Але вона дуже хотіла дітей. Вона хотіла їх няньчити, колихати, цілувати їхні малесенькі ніжки і ручки, годувати їх грудьми. Це ж мабуть так приємно, коли малесенький ротик смокче твої груди. Ось про що думала дівчина.
А потім знову закричав олігофрен. Дівчина метнулася вперед і ненароком - а може навмисне - зачепилась грудьми за спину чоловіка з вудкою, а коли зачепилась, то вже не могла відчепитись. Їй подобалось торкатись до людей. Їй так нестерпно подобалось подобатись і бути бажаною. Їй до судом, до нервового тремтіння губ подобалось відчувати поруч із собою чиєсь тепле тіло. Їй боліла самотність, як зуб.  
Чоловік з вудкою задоволено впевнювався у своїй теорії чудо-діагностики - такі крики були б неможливі, якби прилад вже винайшли і мама олігофрена вчасно зробила аборт.
Жінка за борною стійкою сперлась грудьми на стільницю. Все йшло добре. Блискавка блискала, грім гримів, злива шумувала і пінилась на вимитих порошком східцях до її кав'ярні, вона бачила це крізь скляні двері. Далеко чорніло озеро. Чого те озеро завжди чорне, навіть у сонячну погоду? Її кав'ярня знаходилась між двома озерами - одне гарне, світле, із піщаним дном. Купатися в ньому і купатися. Інше - чорне, темне, коли хтось захоче зайти у воду, провалюється у торфове дно. В тому озері цвітуть лілії, і посередині дивні купинки трави, високі і дивні, а навколо них глибоко. В осоці квакають качки, до маленького містка прив'язаний човен, у тому човні рибалки випливають на середину, щоб краще клювала риба.
Те озеро дивне - спокійне і чорне, у ньому майже ніколи ніхто не топиться. Але колись був такий випадок, вона бачила на власні очі, як у гарну погоду, сонячну пору, раптом посередині щось забулькотіло і човен з рибалкою пішов на дно. І рибалка бився у тих бульбашках, як риба в сітці, а потім потонув. Один геолог казав, що під тим озером тече підземна річка. Якісь дивні мінеральні джерела. Взимку там замерзає вода лише при березі, покривається тонесенькою шкірочкою і та шкірочка постійно рунується у вітряну погоду, бо далі - температура тієї води така сама, як і влітку.
Те озеро дивне. Гідрологічні служби брали на аналіз - вода в ньому найчистіша в усій околиці, але ніхто не зважується там купатись. Жінка за барною стійкою колись купалась в тому озері, в молодості. Плавала біля купин посередині і знає, що там глибоко. Вилазила на ті купки трави і гукала до берега - ось де я, дивіться. А на березі дивився один дуже гарний хлопець, який ледь вмів плавати і він їй дуже подобався, і щоб довести самій собі, який вона гарний плавець і наскільки вона краща за того хлопця, вона плавала по цьому озері вздовж і впоперек, і її білява голова блистіла на чорних хвилях маленькою пухнастою качечкою.
Олігофрен перестав кричати. Коли запанувало мовчання, всім відвідувачам стало страшно. Грім гримів так голосно, що шиби тремтіли. Чийсь крик був їм потрібен, щоб не слухати власного страху, який раптом опанував усіх.
Олігофрен навпаки - заспокоївся і перелітна щаслива усмішка запанувала на його обличчі. Він відчував наближення місії. Ось зараз все настане. Зараз.
Чоловік з вудкою відчув дотик теплого тіла повії. Вона навалилась на нього грудьми, вперлась ліктями йому у плечі і прошепотіла щось перелякане, що бризками слини осіло йому на потилиці. Слина дівчини була густа і тепла, на дотик схожа на парафін. Чоловік з вудкою відчув роздратування. Вона перебила своїм страхом його роздуми про зайвість у природі потвор, і про те, що все потворне треба знищувати в зародку. Вона наблизилась до нього аж занадто - на шиї, поруч з краплями теплого парафіну він відчув ще щось, м'яке і вологе, і гнучке. Вона перетнула межу - подумав чоловік з вудкою.
Дівчина злякалась ще дужче, коли електрична куля зависла біля вікна. Вона пригадала усі жахи, які розповідали про кульові блискавки і знала, що треба завмерти. Тому вона завмерла, притулившись до чоловіка з вудкою.
Білі тіні від блискавки, далеке завивання вітру - олігофрен тримався руками за стіл, бо йому в голові крутилося від виру емоцій. Він чув, як задихаються від електричного повітря жаби і млосно стогнуть чайки. Він чув, як пульсує серце у вродливої дівчини, і як пульсує серце зародка у її тілі. Він чув, як тече важка, набрякла еритроцитами і холестерином кров чоловіка з вудкою, як вона важко впирається у судини, як судини впираються у шкіру і на руках, на чолі, на шиї пливуть темними синіми зміями до останнього щасливого моменту у його житті. Він чув, як радість господині потрохи перетікає в страх, і той страх виливається у єдине слово:
- Пожежа...
За барною стійкою горіло. Загорілась електрична духовка, у якій пеклась риба. Потім дерев'яні риштування для пляшок, відкриту пляшку горілки господиня перевернула і вогонь розлився на підлогу. Під вікном висіла електрична куля. Вона чатувала своїм єдиним великим оком на найменший людський рух, і тому всі завмерли. Господиня кав'ярні потягнулась до вимикача, щоб вимкнути світло, і так і застигла із простягнутою рукою. Біля її ніг палала пожежа. Вона ще встигла подумати, що тепер вона не повелителька грози, а повелителька пожежі, і навіть почала подумки наказувати пожежі "Загасни, загасни"...
Вона встигла підняти спідницю, щоб спідниця ненароком не загорілась - іншою рукою, але почав плавитись гумовий широкий каблук босоніжка.
Дівчина боялась померти самотньою. Чоловік з вудкою вже не міг випручатись із її обіймів, вона цілувала його шию, і щодужче боялась, то палкіше пригорталась до чоловіка. Її язик вимальовував спіралі та кола на його потилиці, а очі - розширені і нажахані - дивились на блискавку. "Чого вона там стоїть, чого стала і стоїть, як вкопана?", - думала повія.
І тоді встав олігофрен. Він піднявся із місця і швидко вибіг на двір. Він знав, що слід робити. Він вічність чекав на цей час. Олігофрен вийшов до блискавки і вони підморгнули один одному, наче давно були друзями. Блискавка і він. Потім олігофрен розвернувся обличчям до кав'ярні і помилувався людьми, що мовчки сиділи. Він подумав - хто вигадав таку дурницю, що треба завмирати у присутності кульової блискавки? Господиня кав'ярні обсмалила ноги і наважилась відійти від полум'я. Але всі інші ще сиділи і дивились з жахом на олігофрена. А він підійшов до колонки і став качати воду. Потім з гумовим шлангом під пахвою, вернувся до кав'ярні і, усміхаючись на все велетенське своє зубне риштування, став гасити пожежу.
Куля зникла. Але нікого та куля вже не цікавила. Всі дивились на дебелого велетенського хлопця, мокрого від зливи, на його велетенську усмішку, яка безперервно стікала слиною, як дозрілий персик стікає соком. Всі зачаровано стежила за потічком води, який поступово гасив пожежу. Пожежа ще не встигла як слід розгорітись. Лише барна стійка почорніла і погоріли риштування для пляшок зі спиртним. І трохи стіни. І кілька барних крісел зайнялося. І гумові каблуки господині кав'ярні.
Коли полум'я загасло, олігофрен втішно закричав:
- Ууу-х, иии.
Він почувався втомленим. Йому було спекотно. Хотілось освіжитись у воді, розправити тіло, щоб воно легко і ніжно плило, балансуючи на м'якій водяній перині, щоб воно рухалось кудись вперед, ніжними помахами крил-рук, щоб воно наче летіло у хмарах і бульбашках - вперед, вперед, легке, склянне, прозоре, неіснуюче.
Олігофрен так втомився все на світі знати. Він втомився від мовчання, на яке був приреченим, від самотності, у яку був закутим кайданами життя. Попереду, над чорним озером він побачив блискавку, яка знову йому підморгнула. Легка. Їй було так легко. Так страшенно легко.
Він вийшов із кав'ярні - відвудувачі голосно обговорювали те, що сталось. Чоловік з вудкою колись був фізиком. Повія ослабила свої конвульсивні обійми голодного на кохання удава, і припинила його цілувати - не те, щоб чоловікові з вудкою це не подобалось, однак він не любив, коли хтось залазив у його особистий простір, провокував на брудні інстинкти чи почуття. Він відразу почав пояснювати, чому блискавка не вбила олігофрена.
- Є два види кульових блискавок - прив'язані до джерела енергії, і ті, що оминають. Це мабуть була саме така. Їх не слід боятись. Такі кульові блискавки навіть опинившись поруч із людиною, її не зачеплять.
- То може б ми погуляли коли закінчиться гроза? Неподалік є мотель… - пропонувала несміливо дівчина. Вона зрозуміла, що має справу із якимось бевзем, бо нормальний чоловік, вже давно сам запропонував би їй секс. Переживши страх, вона відчула що наеротизована до кінчиків волосся.
- Нема сильнішого афродизіака, як небезпека, - сказав чоловік з вудкою.
Повія його все менше приваблювала. Він не потребував реальних жінок. Його ідеалом була мрія, яка ніколи не здійсниться - і цікаво, і захоплююче, і азарт, і авантюризм…
Дівчина не зовсім зрозуміла, що він має на увазі. Слово афродизіак було їй не відоме, але ця невідомість ще більше збуджувала. Дівчина під столом обхопила ногу чоловіка з вудкою коліньми.
- Куди це він? Зупиніть його, - раптом гукнула господиня кав'ярні і вибігла на двір, під грозу.
Олігофрен йшов до чорного озера. Господиня бігла далеко за ним - поки прибирала наслідки пожежі, він встиг підійти майже впритул до озера. Вона розпізнала його задум - плавати у тій чорній торфовищній воді.
- Не можна в озеро в грозу. Вода провідник електрики, - висловлювався чоловік з вудкою.
Деякі відвідувачі підхопились вслід за господинею - пара дівчат-підлітків, їхній батько - вони всі приїхали засмагати на вихідні. Самотня сорокарічна жінка, яка прийшла сюди напитись і в надії знайти когось, хто розбавить її самотність етаноловими сполуками, вона любила будь-які напої на основі спирту, але найбільше любила самбуку. Цю пристрасть вона привезла з Італії. Тому ця жінка, закохана в анісовий лікер і кавові коктейлі, вийшла під дощ однією з перших, щоб охолодити свою розпарену ніким не поміченою пристрастю душу. Вона і сама побігла б за тим хлопцем в озеро - була для цього достатньо п'яна та розпалена, але вважала за краще триматися ближче до батька підлітків - він на неї увесь вечір поглядав і жінка думала, що з цього може щось вийти.
Слідом за ними вийшли сільські хлопці - рибалка і рятувальник, які поприходили на пиво і тараньку. Один з них побіг слідом за олігофреном, бо подумав, що може доведеться когось рятувати, а він щодень когось рятував, це входило в його життєві обов'язки. Інший вирішив спершу закурити, але під зливою цигарки затухали і йому не вдавалось.
Слідом вийшла повія. Їй було цікаво, що там, і було страшенно шкода бідолашного олігофрена, який всіх врятував, а сам побіг хто-зна куди. І що тепер буде? Вона відпустила ногу чоловіка з вудкою - жіноча цікавість пересилила пристрасть.
Чоловік з вудкою не хотів виходити на двір. Там було темно і мокро. Доля Олігофрена його мало цікавила. Він просто хотів перечекати дощ, повернутися в готель - сам! - виспатися і знову на рибалку. Він не хотів повії. Він вже давно не хотів жінок. І не хотів взагалі. Він і сам не знав, як так сталось. Спершу у нього не складалось із коханням, потім він не міг одружитись, бо йому здавалось, що він замало заробляє на сім'ю, і дівчина його покинула, і вийшла заміж за іншого - на протязі року. І його серце розбилось. Потім довго-предовго від зализував рани і врешті зрозумів, що йому жінки не потрібні. Йому вистачає риболовлі - спокійне плесо озера, десь далеко нанизується на гачок рибина, сонце світить в дашок кепки і все просто супер, так, як і слід. Спокійно і затишно.
Знову гримнув грім і задвигтіли шиби. Світло у кав'ярні заблимало, на якийсь момент згасло, а потім знову з'явилось. Чоловік з вудкою піднявся з місця, щоб знайти вимикач і вимкнути.
"Хто ж в таку грозу і блискавку користується електрикою?", - подумки сказав до себе чоловік з вудкою і потягнувся до вимикача. Світло згасло. Запанувала темрява.
Олігофрен плив. Він скинув черевики і тепер його ноги торкались до води, так м'яко і легко. Йому було добре. Він був щасливим. Він виконав свою місію, він звільнився від свого обов'язку, який над ним тяжів так довго, і тепер він плив на зустріч бульбашкам і свободі, на зустіч бурі. Він не буде більше дивним і незрозумілим, не буде більше самотнім, бо тепер він разом з рибою, із хвилями, і грозою. Він і світ - єдине ціле.
Йому було добре. Десь далеко щось кричали люди, але він не хотів їх чути. Він був щасливим без людей. І от, тільки но під ним забулькали велетенські бульбашки, як хтось вхопив олігофрена в попереку і потягнув назад. Він знав, що у цьому місці вони булькотять як ніде інше, булькотять по колу, і коли ти опиняєшся  в центрі цього кола, то тебе засмоктує вниз, і там внизу на нього чекала гармонія та тиша. Там він став би щасливим. Він спланував собі це давно - спершу місія, потім бульбашки.
Але хтось - яким жорстоким, нестерпним, нелюдяним був той хтось - потягнув його назад. Олігофрен пробував і далі плисти у свій омріяний центр бульбашкового кола, але хтось, хто тягнув його назад, був значно сильнішим. І ось олігофрен у зворотньому напрямку минав хвилі, купини, лілії. Ставав ближчим до людських голосів.
- Що ж ти робиш?, - горланив голос господині кав'ярні, - що ж ти надумав? Що я мамі твоїй скажу?
- Все гаразд, - пояснював голос сільського рятувальника.
Олігофрен все ще намагався від нього відбиватись. Він рвався назад, німий і рішучий, він вирішив за будь-яку ціну дістатись до тих бульбашок і звільнитись від людей. Але тепер його тягнула не берег ще й господиня, яка просто у поплавлених босоніжках увійшла у воду і тягнула, тягнула…
Олігофрен знову був на землі. Це йому здалось таким нестерпним, таким несправедливим, що він закричав.
Той крик дівчина-повія ніколи не забуде. Він лунав від озера. У цілковитій темряві голосив, вив, такий безжальний, як життя…Такий гарячий, як кислота…Такий безнадійний, як смерть… Дівчина повія притиснула руки до грудей - їй також хотілось закричати. Як це було боляче - слухати його голос, в далині, у темряві, у простоволоссі ночі, у мамротання і підвиванні зливи, у бухканні ударних установок грому…
Жінка, яка любила анісовий лікер, притиснулась до батька дівчаток-підлітків, а він притиснувся до неї. Крик їх поглинав. Вони втрачали розум від того крику, сповненого відчаю і страждань.
Потім побачили, як двоє людей - жіка і чоловік - тягнуть під руки третього. Третій відбивався.
- Все добре, ми його врятували, - сказала господиня кав'ярні.
Хоч вона вже й сама сумнівалась, що все добре. Надто вже надламаним був той крик олігофрена. Опинившись біля людей, він затих. Сів на сходи, похнюпившись, і в його постаті була така безнадія, що дівчина, яка продавалась за вечерю, сіла поряд і почала гладити його по мокрій спині, по мокрій сорочці. Він схилив голову їй на коліна і вона відчула, як по ногах потекла його слина, чи то сльози. Їй було приємніше думати, що це сльози. Дівчина гладила його волосся, і так вони вдвох сиділи. На дощі.
- Чого це ви вимкнули світло? Тут зовсім темно, - сказала власниця кав'ярні. Вона увійша в середину і увімкнула світло. А потім вже й сама загорланила. Але це був зовсім інший крик - людський, чистий, наляканий. Під її ногами лежав чоловік з вудкою. Вже холодний. Мертвий.
Першим прибіг рятувальник і спробував робити штучне дихання. Потім почали сходитись інші. Але мрець їх вже не налякав. Надто багато страхів усі пережили сьогодні. Любителька самбуки розмовляла натяками із батьком підлітків. Дівчатка шепотілись про повію. Сільський рибалка нарешті розкурив цигарку і тепер із насолодою вдихав дим. Рятувальник дзвонив у швидку допомогу і міліцію. Повія з олігофреном все ще сиділи на дворі. Вона нарешті тримала когось в обіймах, і відчувала полекшення - вона не сама. А він тихесенько стогнав від болю, бо його мрія сьогодні не здійснилась. Але завтра він знову спробує. І післязавтра. Якщо не забуде.
Гроза замовкала. Розсмоктувались на небі шрами від блискавок. Затихали громи - лише далеко-далеко гуготали їхні камази і вантажівки по старій бруківці світу. Дощ став впорядкованим і чітким. Каплі робилися ніжнішими, на смак - солодшими, на дотик - теплішими. Гроза плавно перейшла у літній дощ.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

Круто

© вася-вася, 08-02-2011

Я відчула подих грози

© Олена, 02-01-2011

?!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 26-12-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© михайло карасьов, 26-12-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія Позняк, 25-12-2010

Шрами від блискавок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Воля, 23-12-2010

Цікаво пишете,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 23-12-2010

І тоді встав олігофрен...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ганзенко Олексій, 23-12-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.95981097221375 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …