Цієї ночі мені знову наснилася Венеція. Гордовиті барокові споруди виблискували вітражами у променях усміхненого сонця, південні вітри лопотіли щось своєю незрозумілою мовою, красень гондольєро вимахував комусь руками зі свого прикрашеного квітами човна… Втім, емоційний італієць був присутній у цьому сні лише як декоративна деталь – для повноти сюжету. По-справжньому цікавило мене лише місто. Ним я марила змалку. Ще трохи зусиль, ще кілька місяців роботи – і я зможу придбати туристичну путівку до Італії. Та іноді мені ставало страшно – мрія здійсниться, і що лишиться тоді?
Я йшла через парк, який ще додивлявся свої кольорові сни. Цікаво, а дерева чимось марять? Як воно – десятиріччями стояти майже без руху, тільки безсило хапати повітря кривими пальцями, дозволяючи вітрам і дощам збиткуватися з тебе? Бідолашні терплячі створіння… Мої подальші роздуми про непросту долю дерев нахабно перервав гуркіт мотоцикла. «Їдь собі далі», -- подумала я, але він, наче на злість мені, зупинився. «Дівчино, ви не знаєте, який сьогодні день?» -- почувши це, довелось озирнутися. І навіть не знаю, чий зовнішній вигляд вразив мене більше – величезного сталевого коня чи його вершника.
Хлопець був такий рудий, що я аж замружилась. Рудий, як осінній клен, та ще й із зеленими очиськами.
-- Коли хлопець хоче познайомитися з дівчиною, то переважно питає в неї, котра година, а не який сьогодні день. Ти що, заблукав у просторі?
-- Поки що ні, але, якщо хочеш, можемо заблукати разом. Я Курт.
-- Ти німець? – здивувалась я
-- Нє, я байкер, -- засміявся він.
Ось так кількома фразами він примусив мене відкинути принцип, яким я керувалася ось уже два роки.
Звідки вони взялися, зараз поясню. Мій колишній хлопець Дмитруньо був предметом невичерпної гордості для своєї мами і карою Божою – для мене. «Мій Дмитруньо – особливий хлопчик. – любила повторювати моя потенційна свекруха Констанція Панасівна. – Він талановитий і вразливий. А як болісно реагує на найменшу несправедливість! Тому борони тебе Боже, дитино, підвищувати на нього голос».
Двадцятисемирічний «хлопчик» лише зніяковіло усміхався на ці слова.
Наодинці зі мною Дмитро вивертав свою вразливу душу іншим боком. І – ось диво -- біла й пухнаста ззовні, ця душа зсередини нагадувала середньовічну перекупку. Дріб’язкова, скупа, з гидотними виразками на тілі. Пригнічена темною масою комплексів, отруєна терпким вином недовіри. Саме з її намови Дмитро віртуозно підтримував у собі вогонь безпідставних ревнощів. Він вважав, що кожна жінка – потенційна шльондра. Фарбується, зазирає у дзеркало й носить гарний одяг з однією метою – привернути до себе увагу чужих чоловіків. І, щоб втримати СВОЮ жінку від спокуси стрибнути у гречку, треба часом проводити виховну годину. З метою профілактики. Отож сліди його небуденної пристрасті я деколи змушена була ховати від допитливих очей. Мабуть, я б ніколи не наважилася піти від нього сама, але випадково мій старший брат став свідком одного такого виховного моменту. Наступного ж дня він наказав мені пакувати речі й забиратися геть «від цього придурка».
З того часу я затямила, що жінку і чоловіка може поєднувати лише дружба або легка симпатія, та й то на відстані. Казала всім, що саме словосполучення «серйозні стосунки» пахне мені нафталіном і позавчорашнім борщем. Знайомі тільки хитали головами: це дівчисько постійно вигадує всілякі дурниці.
…Курт грав на гітарі так, що моє серце билося вдвічі швидше. Так, наче йому було затісно в грудях і воно хотіло звідти втекти. Я уявляла, як серце біжить на коротеньких ніжках по струнах гітари, а потім танцює в ритмі рок-н-ролу, і голосно сміялася.
Замість того, щоб ображатись, Курт відкладав набік інструмент і цілував мене. Так солодко й гаряче я ще ні з ким не цілувалася. Осінні дні пролетіли золотим вихором. З настанням зими мені хотілося щомиті відчувати тепло Куртових рук та усмішки. Але він завжди зникав так само несподівано, як і з’являвся. Я вже знала, що, попри всю легкість наших стосунків, втрапила у пастку, але якою жаданою вона була!
Одного вечора, повертаючись із роботи, я побачила його мотоцикл, що стояв майже біля мого під’їзду. Хотіла вже підбігти ближче – і зупинилася. Побачила Курта. Так само палко, як недавно мене, він цілував якогось білявого хлопця.
Я зрозуміла, ким був Курт: таким яскравим, теплим, незлобливим сонечком, у промінні якого могла зігрітися кожна істота. А те, що він не потребував мого тепла – хіба це дивно для сонця?
Просто незбагненно, якою беззахисною може стати людина, чиїх сподівань не виправдали. Тепер я добре розуміла Дмитруня. Того, хто насмілився легковажити твоїм серцем, треба тримати під прицілом. Але ж цей варіант – не для мене.
Через три тижні я була в омріяній Венеції. Та сонячні вітражі чомусь були такими тьмяними…
Олена Юкіш
