«Так треба було мені сьогодні церкви, як вовкові окуляри, – бубонів собі під носом вуйко Фіріщак, стоячи навколішки і раз у раз позиркуючи краєчком ока на стінний годинник, який подарував церкві Михайло Боднарюк. – Та хіба побачиш звідси нумера на циферблаті? Та й цайґери якісь такі тонесенькі... Але уд скупого Боднарюка ліпшого і не чекай. Видів би він який часуник на стіні у пана міліцішта, креденц не часуник! А коли пунт у полудни, ускочіт із него зазуля та так файно закукає, гейби на Дубовум Грунику, а сес дав до церкви – на тобі небоже, що мені негоже. Айбо і сес пуп тулько напинає казаня, та все про тото пекло та пекло, лиш коби-х не задрімав, бо фест ня ломит. Як ня ме не ломити, аж цілу нуч єм просидів на оприведі у Бережанки, але варт було! Голубцю з мнясом та фанки на єйцях кулько хоч, а горівки... Може, десь дванадцять погарчіку єм фошнув. Такого оприведя май рідко. Гіби-му як ня ломит сон. Коби вже раз кунчав про тото пекло. А ще туй навперед ня заніс нечистий – право попови пуд очі. Уже й Петро Финяк на туй дорозі, коби лиш не капнув у говіня, бо не дадут ніч упити, ані масного, бо гріх! А то яке оприведя без голубців з мнясом та без горівки?.. Я уводно наказую моюй Марії: як закочу лаби, аби зарізала козу на комашню, а она, «Не журиса, Міха, як кажеш, так буде!». Але, відав, того не буде, бо моя Марія, аби годна, двичі бе те саме іла, комедія юй тота із скупіндячков, а як би она перед мене... обі кози бих юй зарізав на комашню, але, відав, не дуждуся я кози різати, бо капну перед неї, ще уддасса напасть. Може, за Дьордія Хромого, вадь за Ілька Василишиного, бо мают пінзію – фрас би їх потер! Гібиму як ня ломит, гіби на дощ. Коби вже раз закунчів пуп бегекати про пекло. Пуйду дому та сей простелю верету на городі пуд горіхом та са усплю дов вечур».
Вуйко вже й бачив півзажмуреними очима простелену верету під горіхом в холодку, відчув подих полудневого вітру, голос священика поволі стихав, і бідний вуйко завис десь між сновидінням і реальністю...
– Кажу вам, що багато прийде зі сходу і заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у царстві небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів, – продовжував казання священик і запримітивши, що вуйко ось-ось захропить на всю церкву, задумав провчити його, щоб більше не дрімав на Божій службі.
– Хто з вас хоче бути викинутий у темряву, де буде плач і скрегіт зубів, хто? –промовив тихим лагідним голосом, який приколишував вуйка, як колискова немовля. – Хоче хтось із вас цього?...
– Хр-р-р, хр-р-р, хр-р-р!.. – почулося хропіння вуйка, а християни ледве стримувались, щоб не розсміятись.
– А якщо хто небудь з вас хоче цього, то нехай не стоїть навколішки, а... – і враз як крикне на повний голос, – хай встане на ноги!..
Враз вся церква вибухла сміхом. І було з чого сміятися, бо вуйко... Господи Святий!... Як не тріпне, як не сіпне ним, і враз він випрямився, струнко, на ногах, як у війську перед офіцером.
– Вуйку Феріщак! – посміхнувся священик. – Я запитав: хто хоче йти до пекла, то най встане на ноги, як бачу тільки, ви один, хочете.
– А чому один? – буркнув Феріщак. – Як бачу, отче, ви теж на ногах стоїте!..
