Андрій сидiв у фотелi, поклавши праву ногу на журнальний столик, на якому стояла напіввипита пляшка коняку «Курвоз’є», недопита чашка чорної кави, пачка цигарок «Treasurer», срібна запальничка «Зіппо» й пороскидані СD диски: «Лед зеппелін», «Бітелс», «АС/ДС», «Металіка», «Ганзен розес» та інші. Лiвою ногою вiн вибивав такт об підлогу, заплющивши очі намагався похитувати головою під ритмом музики. В його навушниках, підвищений до повного оглушення, бринів голос легенди фолк-року Боба Ділана:
«Blue moon, you saw me standing alone
Without a dream in my heart, without a love of my own.
Blue moon, you knew just what I was there for...»*
Повертівши келих з коняком в руці, Андрій підніс його до вуст, і трохи відпивши французького напитку, подумав: «Це найкращий напій, який можна випити в честь коханої жінки, – в честь Лоліти». Розплющивши очі, гірко посміхнувся.
– Ось як виглядає квартира абсольвента теологічного факультету! Квартира майбутнього отця Андрія К., а чому б не професора, доктора теології, Андрія К.?.. Ха-ха-ха! – розсміявся божевільно і жбурнув зі всієї сили келихом об стіну.
Келих розлетівся на дрізки, і це майже заспокоїло його. Зірвав навушники з вух, простягнув руку за пляшкою і, підвівшись, почав декламувати з біблійних віршів царя Лемуела:
– «Дайте п’янких напоїв тому, що погибає, і вина тим, яким на серці гірко; нехай п’є й забуде свої злидні, і нехай більше не згадує про своє горе.». – і, випивши добрий ковток коняку, промовив тихим голосом:
– Ось найкращий напій, в якому можна втопити горе! А потім присівши знову, додав:
– «Що в руці п’яного тернова гілка, те приповідка в устах дурнів».
* * *
Андрій майстерно декламувати будь-котрий з біблійних віршів, навіть професор Андронаке, щиро заздрив йому і частоказав:
– Тебе, синку, Господь Бог обдарував талантом, тільки дивись, не заховай його в землю, як невірний раб!». Після чого лагідним голосом:
– Ти знаєш, що означає заховати свій талант у землю?»
Пам’ятає, як він тоді знизив невинно плечима, хоча міг пояснити те професору, іншими словами.
– Найперше, це не використовувати можливості для прославлення Бога. Ті люди, які називають себе християнами, але які дуже рідко відвідують богослужіння, піклуються тільки про власний добробут, шукають в житті лише задоволення власних інтересів, добиваються лише власної слави, прагнуть виконувати лише свою власну волю – ці люди схожі на того раба, який закопав свій талант у землю. Бог дав таким людям багато, а вони нічого не повертають Господу, а навіть обкрадають Його.
А він що зробив зі своїм талантом? Намагався зачаровувати Лоліту, декламуючи їй вірші з «Пісні пісень»:
«Ти полонила моє серце, моя сестро дружино!
Ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком,
однією перлиною твого намиста!
Які ж бо твої любощі хороші! Понад вино!
І запах твоїх пахощів понад усі бальзами.
З уст твоїх крапле медом, о дружино...»
«Жінку цнотливу хто її знайде? Ціна її вища над перлини!» – важко зітхнув Андрій.
Враз йому стало жаль професора Андронаке, з яким подружив ще з першого курсу, коли читали третю главу з книги «Буття» і кожен зі студентів читаючи пасаж про падінння першого чоловіка в гріх і викриття його провини: «Тоді Господь покликав чоловіка і спитав його: «Де ти!». Кожен з студентів, намагався гнівніше, грузніше і різкіше вимовити оте: «Де ти!». Одні з них просто горланили: «Де-е-е ти-и-и!..». Та коли настала його черга, до сьогодні не дає собі справу чому, прочитав оте: «Де ти?», ніжним, тихим, благим голосом.
– Стоп! – крикнув радісно професор і звертаючись до Андрія сказав:
– Синку, прошу тебе, прочитай знову оцей пасаж!
– «Тоді Господь покликав чоловіка і спитав його: «Де ти?» – прочитав
він тим же ніжним голосом.
– Чому ти не читаєш грізним і гнівним голосом цей пасаж, як це робили
твої колеги? – запитав професор.
– Мабуть, тому, що я іншої думки про Господа Бога, ніж мої колеги, – посміхнувшись, відповів він.
– Поясни, будь ласка! – попросив професор.
– Я впевниний в тому, що Господь не з розгніваним голосом покликав
Адама. Це був сердечний поклик батька, який втратив сина: – Де ти? Іншими словами – сину мій, що ти накоїв, чому ти не послухав мене, сину мій, рідний сину... де ти?.. Таким самим голосом, мабуть, пізніше буде оплакувати цар Давид смерть свого непослушного сина Авесалома: «Сину мій, Авесаломе, сину мій! Сину мій, Авесаломе! О, якби я був помер замість тебе, Авесаломе! Сину мій, сину мій!...» – лірико-драматичним голосом, докінчив він своє поясненнь.
В залі панувала тиша. Професор змахнув сльозу рукавом і оголосив закінчення лекції.
* * *
З того часу Андрій піднявся на найвищий п’єдестал в очах своїх колег. Вістка обійшла весь університет. Студенти з історичного, філологічного та філозофічного факультетів ставилися до нього з повагою, як до найрозумнішого з-поміж них. Почав писати для них різні роботи, реферати, дисертації... Спочатку за «хто що дасть», а опісля за гроші, за досить великі. І ось, коли його колеги, накінець-то чекають з нетерпінням першу зарплату, в нього, сина сліпого дяка з Верхнянки, своя двокімнатна, розкішна квартира, і власний автомобіль.
І що йому з того?..
Що йому з того, що всі його поважають, від студентів першокурсників до професорів, що йому з того, що будь котра з його колег, тільки б захотів, стала б його нареченою... коли та, яку він кохає, не стала його.
Лоліта вибрала собі іншого. Вона не покохала його, навіть й не поважала. Вона єдина, окрім професора Андроонаке, посміла сказати йому, що він фальшивий. Професор теж, тільки не так грубо.
Бідний професор! Приходив минулого тижня попрощатися з ним. Вийшовши на пенсію, збирався далі жити на селі. Даремно дзовинив та стукав у двері, три рази повертавсь, але він йому не відчинив.
Професор залишив йому, встромлену в дверях, записку. Де ж він поклав її, цікаво що написав йому професор, і чому він не прочитав її досі?...
* * *
«Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною.» – прочитав Андрій тремтячим голосом, і відразу впізнав біблійну цитату з «Книги Одкровення», в якому Господь Ісус Христос говорить до Ангела Церкви в Лаодикії:
«Я знаю діла твої (...) Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!...»
В ту ніч Андрій не міг стулити ока. Думав і роздумував над своїм життєм, шукав вирішенням проблеми, тільки над ранком відчув себе краще, накінець розлабився, взяв ручку й аркуш паперу і словами впавшого в гріх Адама, коли Господь питав його: «Де ти?», відповів професорові Андронаке:
«Почув я Твій голос і злякався, бо голий був я, і сховався»
................................................................................................................................................
*«Синій місяченьку, ти бачив, що я стою один
без снів в моєму серці, без любові моєї.
Синій місяченьку, ти знав тільки те, що я був там...»
