КАЛЮЖНИЦЯ
Вона покинула палити і вірити у дива у двадцять шість. Того літа їй здавалось, що зірки, які потрапляють у калюжі, випалюють їх дощенту. Через це, як і через похмурі готичні сновидіння, доводилось майже щоночі прокидатись, втамовуючи шалений стукіт серця кількома судомними ковтками густого повітря.
Повернення у сон було важким, майже неможливим. Вона лежала із заплющеними очима, доки ніздрі крізь відчинене вікно лоскотав тютюновий дим Chesterfield, які палила на розі будинку компанія підлітків. Коли цигарки закінчувались і тінейджери ішли геть, ставало зовсім нестерпно: уявлялось, як гарячі ще недопалки разом із зорями нещадно трощать плеса серпневих калюж.
Серпневі калюжі вона любила найбільше – за їх тепло і здатність до регенерації. Принаймні, таке пояснення було цілком пристойним і влаштовувало її, дорослу. Хоча іноді серед нескінченних калейдоскопних варіацій спогадів зринав один: квітень маленьке дівчатко у червоних гумових чобітках повертається із дитячого садочка поряд височенний і страх гарний тато бо у нього є дипломат по периферійній вуличці гамселять ще прозорі потоки від талого снігу один із яких найшвидший і найглибший треба неодмінно поміряти малюнькими чобітками і зробити радісне відкриття Тату я помила лобурці! Істина ставала очевидною: серпнева калюжофілія обумовлювалась фобією ще раз відчути подібну радість від квітневого ходіння по воді – яскраві, добрі, світлі моменти не мусять повторюватись ніколи, бо інакше вони втратять свій сенс і їхній щемкий післясмак зникне безслідно.
Взагалі, літні калюжі були іншими, ніж весняні чи осінні, – у них вмивалось сонце, обережно залишаючи золоті крихти тепла та нудкий аромат цвіту білої акації. Тому по літніх калюжах можна було безпечно чалапати босоніж, навіть посеред міста, і обеззброювати зустрічних зі здивованими поглядами широкою і щирою посмішкою.
Восени калюжі вистигали, глибшали і темнішали. Щовечора вони топили у собі тьмяне світло зашторених вікон багатоповерхівок, білі промені фар автівок і статичну жовтизну міських ліхтарів. Роздушене і змішане не до ладу черевиками та чоботами неуважних пішоходів різноджерельне світло перетворювало осінні калюжі на містичну субстанцію, здатну легко перевернути світ догори дригом.
Це стало очевидним для неї ще минулої осені, там у дворі будинку де вона майже щовечора повертаючись з роботи жадібно ковтала гіркий цигарковий дим бо вірила що він помічний від втоми розчарувань і депресії там вона вперше побачила ту калюжу величезну і глибоку щільно обплетену відображенням голого гілля хитросплетіння якого надто відверто охороняло Світ-Догори-Дригом. Та калюжа здавалась бездонною і змушувала вдивлятись у себе. Чарувала, кликала, заворожувала, заманювала, вабила – варто було зробити лише крок і…
Але тоді, минулої осені, були ще цигарки. І вони ще допомагали. Була ще віра у диво і намагання відшукати його у дрібницях. Або створити штучно. Тож Світ-Догори-Дригом замерз від першого морозу.
Проте, вона покинула палити і вірити у дива у двадцять шість. Зірки, потрапляючи у серпневі калюжі, насправді випалювали їх дощенту. Через це, як і через похмурий готичний сон, тієї ночі довелось прокинутись, щоб вгамувати шалений стукіт серця судомним ковтком густого повітря. Крізь вікно палахкотіла заграва – це палали калюжі. Зірки, вишикувавшись у пряму, як тоді, коли вона народилась, збирались упасти у калюжу зі Світом-Догори-Дригом.
Не тямлячи себе від жаху, вона рвонула з ліжка. «Не смійте! Ні!», - і цілим тілом, розкинувши руки, як на розп’яття, упала на калюжу. В цю ж мить сипонули зорі…
Обпечене та пропалене наскрізь жіноче тіло знайшли на ранок в єдиній у місті калюжі, поверхню якої вкривало макраме із гілкового відображення, а краї – жовті дрібні квіти.
