Під єдиним ліхтарем на зупинці було майже порожньо. Лиш двоє підлітків в потертих джинсах пили пиво, зрідка спльовуючи на тротуар. Неподалік простягся ряд магазинів у довгій, як поїзд, будівлі. Біля входу в одну з крамниць стояв самотній хлопчина в чорній, спортивній куртці. День ще не добіг кінця і він потай милувався червонястим обрієм поверх колби вуличного ліхтаря. Час від часу погляд самотнього хлопчини падав на під’їжджаючі маршрутки, начебто когось вишукуючи. Але пасажири щораз розтікались в різних напрямках і зупинка знову порожніла. Так тривало вже близько сорока хвилин, а хлопець все терпляче чекав під неоновою вивіскою “магазин Малятко”.
Раптом його очі пройнялись радістю. З маршрутки №16 зійшла невисока дівчина і, роззирнувшись, попрямувала до нього. Ще здалеку було помітно її легку, щиру посмішку. Здавалось, що спізнення її анітрохи не турбує: підбори цокали гордо і неквапливо. Дівчина підійшла до самотнього хлопчини і привіталась. В ту ж мить він втратив самотність, обернувшись на Акіма з букетом червоних троянд за спиною.
– Давно стоїш?, – смішливо запитала Ірина, наперед знаючи відповідь. Вона радо
прийняла квіти, і взяла їх лівою рукою наперед себе.
– Двадцять хвилин, - збрехав Акім, проте дівчина зрозуміла, що він прийшов на
віть завчасно.
– А мені довелось чекати на Марту. Вона свої ключі залишила в квартирі, а сама
десь до подруги ходила. Я зазвичай не спізнююсь, а як таке трапляється, то не з моєї вини.
– Пусте, – відказав Акім, – а хто така Марта?
– Моя мама.
– Ти її по імені називаєш?
– Так. Вона не проти.
– Тато теж не проти?, – усміхнувся Акім і по її спохмурнілому обличчю зрозумів, що жарт невдалий.
– Він з нами не живе. Так сталось, – спокійно сказала Іра і перевела розмову на інше, – а куди ми підемо?
– А куди б ти хотіла?
– Давай в “Ретро”. Я страх як хочу їхньої піцци з томатним соком.
Хлопцеві лишилось тільки погодитись і махнути рукою таксисту, який давно його пригледів і вдавав ніби куняє в своєму “Опельку”. В салоні авто його несподівано охопило піднесення від близькості їхніх тіл. Таксист всю дорогу розповідав якісь байки, але Акім не слухав його. Повернувши голову можна було торкнутись носом її волосся і він навіть уявив як воно лоскоче ніздрі. Її парфум, змішавшись із запахом шампуню кінцевою нотою неймовірного аромату дурманили свідомість. Зараз він таки поверне голову, ніби випадково. Вдасть, що за вікном промайнуло щось цікаве і він просто нахилився, щоб краще розгледіти. Та щось всередині підказувало не робити такої дурні. Ще надихаєшся нею, націлуєшся, якщо складеться, бо зрештою ж погодилась вона на побачення з тобою, попри свого нареченого. Ну то як, Акіме, як ти розцінюєш свої шанси? Так, на руках не роял-флеш і не стріт на флопі, а лишень різнобій, але блеф тобі в поміч і бог фортуни впридачу. Є ще рівер, є ще час все змінити. Ти ж не гімняр з третього підїзду, ти твердуватий калач, не м’якуш. Нехай ця тендітна дівчина поки що не твоя, але хтось же зміг її добитись і ти зможеш. Життя воно таке… довге.
Розплатившись з таксистом вони зайшли в “Ретро” і вмостились у віддаленому кутку за невеликим овальним столиком на двох. Там то Акім і довідався більше про її нареченого Олега. Як він і підозрював в їхній відносинах було не все гладко. Часто доходило до образ, затяжного характеру, під час яких вони взагалі не розмовляли. На один з таких періодів і потрапив Акім, коли запропонував зустрітись і випити кави. П’ятий день Олег не цікавився чим займається його кохана і цей факт Іра повідомила без жалю.
То був початок сповіді, бо наступного вечора Акім знов сидів навпроти і слухав. Товсті стіни затишної кав’ярні і пляшка міцного вина схилили дівчину до відвертості. Як же прекрасно вона говорить. Кожен порух її губ був милим, дорогим серцю. Ось тонкі пальчики витирають серветкою пролите вино, неслухняне пасмо при цьому злетіло на обличчя і вона елегантно труснула голівкою, прибираючи його. Чому він не бачить в ній ґанджу? Чи він сліпий від її чар, мов той кріт. Але ж вона не істота з потойбіччя, а жива людина, недосконала, як і всі ми. То що тоді з його очима?
– Мені взагалі подобається море. Тільки в перший же день обгораю. Шкіра така, – не підозрюючи що твориться в його голові розповідала Іра, – ми кожного року їздимо в Крим. Позаторік навіть двічі були.
– Де саме?
– Зупиняємось зазвичай в Євпаторії. Там така хазяйка привітна живе. Раз в Алушті були і ще тричі в Ялті.
– Парк Горького, – усміхнувся Акім.
– Що?
– В Євпаторії є таке місце, – пояснив він, пригадавши як вони колись літали на залізній кулі в тому парку. На атракціон його затягнули дві дівки: одна, як водиться, гарна, а друга – дає.
- Так-так, – Іра чарівно посміхнулась, демонструючи рівний ряд білосніжних зубів, – просто я рідко запам’ятовую назви.
– Цього року теж була?, – спитав Акім. Йому хотілось додати “з Олегом”, але слова, що крутились на язиці так і не злетіли.
– Ага, в кінці серпня.
- Гарна засмага, а кажеш «обгораю», - усміхнувся хлопець.
- Дякую.
Мудрість вина дало змогу трохи наблизитись до неї. А потім сама Іра збільшила його фізичні шанси, підставивши губи для поцілунку біля свого дому. Від того дотику Акім відчув таке збудження, що світ закружляв довкола, мінімізуючись до розміру її грудей, що пружніли крізь тканину. Але не тільки анатомія дівочого тіла хвилювала зараз його уяву. Подібно посланцю від темних сил Акім жадав її душі. А вона зараз належала не йому і скоріш за все не її нареченому Олегу. Та хистка субстанція ховалась за блакитними маячками очей і лишень хазяйка тієї блакиті знала відповідь на всі питання, які так непокоїли хлопця. Проте він не тиснув на неї морально, не примушував давати якісь обіцянки, не ловив руками, тягнучи час. Він поводився достойно. Традиційний цілунок, прощальне «на добраніч» і все. Запитання «чи зустрінемось завтра?» заклякло в горлі, сурма грала відступ бо наближалась глуха ніч. В темряві ніхто не воює, тим більше з гарненькими дівчатками.
Іра зникла за високим парканом, стихло цокання підборів. Правда зостався легкий шлейф парфумів, але порив вітру за мить потяг його за собою. О Господи, чого ж мене так ліпить? Чим я заслужив той шарварок в голові? Суцільний хаос, з якого неможливо нічого зрозуміти. Хіба це дар? Вона впаде в лоно свого ліжка, а я падаю набагато глибше, туди, де панує біль і мука за сьогоднішнім вечором, за палким дотиком грудей і повінню губ водночас, за кирпатою посмішкою і цим неперевершеним запахом її білявого волосся.
Відчуття всепоглинаючої любові нарешті прорвало запону і пішло по кровоносній системі. Зупинити цей лет вже не було можливості. Надзвичайне піднесення вдруге за день охопило Акіма. Хотілось одним стрибком опинитись в її кімнаті, затиснути в обіймах і так завмерти на всю ніч.
- Говори зі мною, втопчи в бруд, дай ляпаса.
- Що я? Купка попелу! Хімічна сполука, начинена складовими.
- В будь-якій стихії я гину. Але заради тебе я готовий на все. Навіть умерти.
Пафос так і летів з хлопця, вивергався порціями, градом важких каменів і хотілось робити дурниці.
Приспавши природну обережність, окрилений смаком Іриної помади Акім став вайлуватим і неуважним. Під впливом вражень він не зразу помітив підозрілу трійку, що деякий час трималась на відстані, по темним провулкам приватного сектора. Хлопці виринули з мороку, бо невисокий, худорлявий перехожий здався їм підходящою жертвою. Деякий час вони плелись за ним, як тіні, зрідка перемовляючись, щоб не викликати підозри, а на одному з перехресть несподівано прискорились, скорочуючи відстань. Чорна, непроглядна темінь вулиці була їм на руку, як нікому.
– Дядя, дай закурить, – гукнули з-за спини і Акім машинально зробив крок в сторону, перед тим як повернутись на джерело звуку. Його тіло, натаскане колись тренером Біденко, якого всі поза очі називали Корейцем, в загрозливій ситуації згадало все в автономному режимі, не роздумуючи.
– Якщо в серйозній бійці ворог зайшов вам в спину, затямте, ви вже мертві, практично на сто відсотків – любив повторювати Біденко майже на кожному тренуванні, – але якщо зможете відчути його спинним мозком, вловити початок атаки – валятись на землі буде вже він. Що неясно, Леньо?
- А якщо ворог шмаляє в спину?
- Шмаляє, - перекрив Акіма Кореєць, - значить в тебе великі проблеми. Леньо, я говорю про ножі, заточки, кастети, шпиці, про холодну зброю загалом.
- Ясно, Анатолій Миколайович.
Як не дивно, зухвалість нападника стала радше допомогою ніж зіграла проти. Окликнув-ши жертву він тим самим виявив себе і ефект раптовості зник. Акім дзиґою крутнувся на місці, викинувши праву руку на рівні носа. Кулак втрапив атакуючому трохи нижче лівого вуха, в те страшне, дуже болюче місце і той повалився на асфальт, як сніп. Одночасно щось двічі дзенькнуло.
- Озброєні, – блискавкою майнула думка. Всередині все похололо. Це вже не скидалось на звичайну бійку. Що в них на умі? Грабувати? Тепер вже точно ні, після удару. Тепер буде все серйозно, без викрутасів.
Все це пролетіло в голові за мить, доки він займав зручну позицію. Тепер в полі зору знаходились всі троє, хоча один тимчасово не становив загрози. Лежачий хлопчина сичав прокльони, совгав ногами по асфальту, але Акім розумів, що часу мало. Його спільники за кілька секунд проявили стратегічну мудрість, зайшовши з двох сторін, тим самим відрізавши шлях до втечі. Акім швидко озирнувся. Чорт, позаду високий паркан, не вибратись. Шугнути вбік, напролом? А як наскочить на ніж? Темнота провулка зараз була проти нього. Можна вперед, там наче паркан нижчий. Загавкають собаки, хтось вийде, увімкне світло – вбивати вже не будуть. Чому ж собаки зараз мовчать? Де машини, люди? Ай! Акім незчувся, як отримав чимось вище ліктя, і по спині. Відчуття гострого болю примусило зіщулитись - другий удар оперезав плече.
- Блять, – гаркнув Акім, не розуміючи чим його б’ють. Він не бачив знаряддя, проте усвідомив, що то, певно, ланцюг, абощо. Роздуми над тим, як вчинити, зіграли з ним черговий злий жарт. Замість того, щоб чкурнути геть після того, як перший нападник повалився додолу, він думав. Індик теж думав. Кореєць-Біденко примусив би його бігти лишніх 3 кілометри з цеглинами в руках за цей грубий промах.
- Думати будете в школі!, - кричав тренер, - а тут за вас думає тіло. Це ме-ха-нізм.
Хтось хоче бути ходячим шлунком – це його право, а ви повинні працювати над собою, вчити своє тіло – кров’ю потом і, інакшого воно не розуміє.
І Акім вчив своє тіло терпіти. Він не пропускав заняття, не філонив, не зрізав дистанцію в парку, коли вони бігали з цеглинами. Він слухав Корейця, як другого батька, бо він вчив, як постояти за себе, не бути м’ясом по житті. Так, це було важко, але й результат не забарився. Його тіло виявилось здібним до фізичних навантажень і поступово засвоювало науку. Воно шліфувалось в безкінечних тренувальних двобоях, в синцях, розтягненнях і забоях. Одного разу після особливо важкого тренування Акім прийшов додому і ледь орудував ложкою під час вечері. Вона здавалась настільки важкою, що тільки неймовірними зусиллями він піднімав її до рота і опускав назад в тарілку.
Ризикуючи отримати третій удар Акім з лайкою потягся до кишені лівою рукою, де не було нічого, окрім зв’язки ключів. Та понт не спрацював і він вдруге завив від неймовірного болю. Ланцюг мітив в голову, але, сахнувшись назад, Акім отримав залізом по спині. Біль затьмарив розум. Хотілось впасти і закритись руками. Периферійно він помітив, як німа фігура, що досі стояла нерухомо, зараз намагалась зайти йому в тил. Випереджаючи події Акім, мов кенгуру, за три кроки скоротив відстань до того невдахи, що, стоячи на одному коліні трусив головою і зі всього маху загилив йому в писок з носака. Дикий зойк розрізав нічну тишу і врешті дало знати про себе собаче кодло, десь вдалині. Проте він вже щодуху мчав геть.
– Стій, підор!, – крикнули йому вслід і запущений камінь пролетів трохи вище голови.
Ноги в легких кросівках шалено гнались, ледь торкаючись дороги. Власне дихання глушило всі інші звуки і Акім тільки міг здогадуватись: біжать за ним чи ні. Шурхотіли камінці з під підошов. Спортивний болід, Мікаель Шумахер на своїх двох, він ще в школі приходив до фінішу серед перших. Зараз бігти, означало лишитись здоровим і ноги, наче самостійна частина тіла, виносили його подалі від небезпеки. Біжи, хлопче, хай тобі чорт! Каліка нікому не потрібен, тож біжи. Плювати на всіх кіногероїв, які самотужки розбивають ворожі загони зубочисткою. Це життя, тут зовсім по іншому. Корона не впаде від цієї втечі. Тонкі матерії хай лишаються на папері, а ти біжи.
В кінці провулка, після повороту, права нога раптом зачепилась за якусь перепону і він незграбно полетів по невеличкому схилу, опинившись головою в колючих кущах акації. Рачки Акім швидко заповз туди повністю і з тихим стогоном повалився на спину. Серце неймовірно стугоніло кров’ю, піт заливав повіки, а грудна клітка, здавалось, захлинається в шаленому скороченні. Приспаний звір враз ожив і смакував момент, мов справжній гурман. Жінки, бійки, відкритий ризик – заштрик адреналіну у вени, хіба це не життя. Навчання остогидло йому, як пісне обличчя декана та саркастичні шпильки старости, яка терлася з золотими хлопчиками і, певно, відсмоктувала їм, мерзенна курва.
З хеканням та лайкою погоня прокотилась повз його схов. Замикаючим біг хлопчина, якого він двічі виключав з бійки. При жовтому світлі ліхтаря Акім розгледів його підборіддя. Воно було все закривавлене і хлопець щиро зрадів цьому факту. Трійко пацючих виродків збирались різати його на шмаття, то чи не однаково, що він котромусь розбив чи зламав ніс. Зачекавши для вірності ще кілька хвилин Акім дістав мобілку і набрав номер Луцького.
