(Навіяно спільним декламуванням найкращого/найцікавішого із творчості Річарда Баха та Пауло Коельо)
Цей незабутній вечір ми провели разом. Я і ти, ти і я... Я виключив світло, ти усміхнулася і тоненькі танцюючі у вирі потоку світлинки, що йшли від таємного мерехтіння запалених свічок, заграли на такому рідному обличчі.
Я легко-легко доторкнувся до твоєї руки і повів на відкриту лоджію. Було тихо, трохи холодно і до безпам'яті добре. Нічне місто зручно вмощувалося в свому теплому ліжкові, допиваючи запашне какао. А ми... А нам було далеко до того міста, бо ми були разом.
Я відкрив назкрізь усі вікна і свіжий вітерець як потік джерельного струмочка увірвався в квартиру, тіла, душі, думки. Зорі!!! Як прекрасно, як чарівно! Я дивився на них і не міг відірватися. ти подивилася на мене, щось хотіла запитати чи сказати, але я не хотів говорити. Ти відразу це зрозуміла і подивилася на зорі, туди, де я і "був". Раптом маленький листочок із сусіднього парку прилетів до нас і під хриплі звуки саксу, що лунали з програвача розпочав свій незвичайний танок. Той політ тривав недовго, але шалена енергія, що виходила з нього хотіла якнайшвидше вилитися у екстазі природньої неземної краси, досконалості та свободи, поки листочок не впаде додолу.
Без думок, лише оповиті гарячими обіймами емоційного вибуху ми подивилися один на одного, на зорі та в просвітлену ліхтарями нічну далечінь. Я намагався приборкати це дивне почуття гнівного здивування, яке почало окуповувати усі шпаринки моєї свідомості. Ти зітхнула і міцно обійняла мене. Твій погляд... Так, ти розумієш мене, ти знаєш, тільки ти... знаєш, що мене непокоїть. І тебе також!
Чому люди такі, чому вони не хочуть слухати серцем? Чому вони байдужі? Чому? Чому? Чому люди позакривалися в містах-консервних банках і не хочуть туди! А зорі такі прекрасні. Я тебе обіймаю все сильніше і сильніше. Знов ловлю твій загадковий погляд, але ти дивишся не очима, ти дивишся серцем... Обертаєшся, накриваючи себе моїми обіймами, і раптово питаєш "Що таке любов? Чи це проста залежність, необхідність в один одному двох людей чи щось інше?" Я усміхаюся і ти сама відповідаєш, бо знаєш як я думаю. Як чудово в нічній тиші звучать твої легенькі кроки-слова. Я закриваю очі, я бачу серцем, чую серцем. "Любить той, хто вільний! Як той листок, чи вітер, чи зорі, чи ніч... Любить той, хто віддається почуттям без огляду, хто вміє відчувати і жити. Любов - це життя!"
Ти відкриваєш мої очі, зазираєш в них і шукаєш моєї відповіді. Я мовчу - ти і так знаєш, що я скажу "так", ти відчуваєш це. Тоді знову запитуєш: "Так чому ж вони страждають через любов? Потрібно страждати і тільки тоді щось відчуватимеш?" Я усміхаюся, беру твою голівоньку в свої руки і промовляю: "Той, хто любить ніколи не принесе страждань коханому. Кожен з нас відповідає за почуття, які відчуває і які змушує відчувати. Пам'ятаєш, як в Екзюпері. Але водночас ми вільні один перед одним. Вцьому і є найбільша свобода-любити, але цінувати волю. Треба створювати окремий світ, де тільки двоє, але розуміти про величезну відповідальність один за одного."
Ти киваєш, і місяць-одинак вимальовує сріблястими фарбами на твому обличчі картину роздумів. Та ти мене розумієш, ти цього і чекала. Легенький вітерець огортає нас своїм безмежним прозорим крилом і ми ще раз дивимося у височінь. Ти береш мою руку і ведеш мене. Ти знаєш усе, ти знаєш, що таке любов... Ми знаємо...
