Вадим із мамою прикрашали ялинку. Ялинка була висока, з довгими гілками, рясно прикрашеними колючками, схожа на дивовижного ведмедя з пухнастим зеленим хутром. Але це хутро не було м’яким, як у лісових звірів, а навпаки, кололо пальці, коли до нього торкалися.
Одну скляну кульку Вадим таки розбив, необережно впустивши з рук. Але решту іграшок вони почепили, тож тепер ялинка нагадувала казкове дерево, на якому ростуть різнокольорові яскраві скляні плоди. На зелених гілках, наче справжній сніг, виблискував «дощик».
- От і все, - задоволено мовила мама. Вона уже змела з підлоги уламки розбитої червоної кульки, і тепер стала на порозі кімнати, щоб помилуватися прибраною ялинкою. – Усе готове до Нового року, тепер можна спокійно чекати на Діда Мороза.
Вадим пішов у свою кімнату. Він хотів подивитися телевізор, або пограти у якусь комп’ютерну гру, щоб час минав швидше, і скоріше настав Новий рік.
За вікном кружляли великі білі сніжинки. Хлопець вмостився на дивані і взяв у руки пульт від телевізора, як раптом голосно задзвонив телефон. Хлопець узяв слухавку, подумавши, що це хтось хоче привітати їх зі святом, що от-от має настати.
- Ало, із ким я розмовляю? – залунав у слухавці схвильований бас.
- Це Вадим, - відповів хлопець.
- Чудово! Саме ти мені й потрібен! Як добре, що слухавку узяв ти, а не хтось із дорослих, - вигукнув незнайомий голос полегшено.
- А хто ви? – поцікавився Вадим.
- Хлопче, я – Дід Мороз. І мені ду-у-же потрібна твоя допомога.
Вадим на мить завмер зі слухавкою біля вуха. Раптом це хтось його розігрує, подумав хлопець. Він ще ніколи не чув, щоб Дід Мороз телефонував комусь. Так не буває!
- Вадиме, ти чуєш мене? – не вгавав голос. – Мої сани застрягли у сніговій кучугурі! І якщо хтось не допоможе мені витягти їх, то, боюся, цього року діти залишаться без подарунків!
- Добре. – Зважився хлопець. – То що мені потрібно робити?
Через хвилину Вадим вийшов у коридор. Він одяг светр, куртку і чоботи, обмотав шию шарфом і насунув на лоба шапку. Прихопив і рукавиці.
- Сказати мамі, чи ні, куди я йду? – подумав Вадим. – Ні, краще не треба. Я ж швидко повернуся.
Він підійшов до вхідних дверей, і, міцно заплющивши очі, крутнувся тричі на одному місці. За мить Вадим відчув, як ноги глибоко провалилися у сніг, а морозний вітер вдарив йому у лице. Вражений хлопець розплющив очі, і побачив, що стоїть у чистому полі, мало не до пояса тонучи у сніговому заметі. На темному небі блищали яскраві зірки.
За кілька кроків від нього було видко сани, запряжені четвериком оленів. Сани замело снігом майже повністю. Біля них метушився якийсь бородань у довгому кожусі.
- Так, це і є Дід Мороз, - подумав Вадим, і побіг у напрямку саней, з кожним кроком провалюючись глибоко у сніг.
- Я знав, що ти прийдеш! – радісно вигукнув Дід Мороз. - Адже ти написав минулого року у листі до мене: «Дідусю, звертайся, якщо буде потрібна допомога…» Хух! – і він стріпнув рукою сніжинки з довгої білої бороди.
- Бачиш, яка халепа у мене трапилася, - розповідав далі довгобородий дідусь. – Коли мої летючі сани пролітали над оцим полем, мішок із подарунками тріснув і порвався. І подарунки посипалися на землю. Довелося і самому спускатися додолу, а сани загрузли! І подарунків не знайшов, і летіти нема як! І що тепер робити?
- Якби у мене була лопата, я б розчистив сніг навколо саней… - мовив Вадим.
Не встиг хлопець договорити, як – раз! - і на санях біля мішка уже лежить лопата. Вадим закліпав очима. Але після усього побаченого він уже нічому не дивувався.
- Я сніг розчищатиму, а ви подарунки познаходите, - сказав хлопець.
- Ох а чи встигну я сам? – засумнівався Дід Мороз. – Час спливає, а подарунків багато загубилося… Та й старий я уже, бачу погано, можу чогось і не помітити.
- Треба вам помічника. – Вирішив Вадим. – Якийсь час хлопець постояв, міркуючи, а потім радісно вигукнув: «Придумав!» І почав швиденько ліпити сніговика. За кілька хвилин красень-сніговик, з Вадима ростом, уже стояв біля Діда Мороза.
- Ось хто вам допоможе! – сказав хлопець.
І справді, Дід Мороз лише рукою змахнув, як сніговик ожив, затупцяв по снігу, почав підбирати розкидані скрізь подарунки і складати їх на сани. Тепер це було нескладно: подарунки ніби самі вистрибували зі снігових кучугур. А Вадим тим часом розчистив сніг навколо саней. Він працював завзято, розрум’янився і аж змокрів, хоч було дуже холодно.
Зрештою Дід Мороз зі сніговиком познаходили усі подарунки, окрім одного. А уже був час рушати у дорогу.
- Що ж тепер буде! - Дід Мороз мало не рвав на собі довгу білу бороду. – Я лишив когось без подарунка! Оце якийсь хлопчина загляне під ялинку вранці, а там порожньо! І він подумає: «Дід Мороз – обманщик!» Ганьба мені!
- Знаєте, - зважився Вадим, переводячи подих: він ще не відсапався після роботи. – Дайте хлопцеві мій подарунок. А я уже якось перебуду… Головне, що ми встигли усе зробити!
- Ти молодець! - Зраділо вигукнув Дід Мороз. – Я знав, що на тебе можна покластися! Але тепер тобі пора! Треба рушати додому!
Вадим знову заплющив очі, тричі перекрутився на місці… Невидимий вихор підняв його у повітря, і поніс… А у вухах далі звучали слова Діда Мороза: «Щасливого Нового року!»
Хлопець розплющив очі, коли уже був ранок і промені зимового сонця світили у вікно. Він одразу ж згадав вчорашню пригоду.
- Добре, що ми встигли усе зробити… Хоч подарунка цього разу я не матиму, та нічого… Піду подивлюся на ялинку…- І хлопець побіг у вітальню, де стояла прикрашена ялинка.
Але він помилявся: цього разу Вадим знайшов під ялинкою замість одного аж два подарунки. І до одного з них була прикріплена записка, на якій друкованими буквами було виведено: «Щиро дякую, Вадиме! Дід Мороз».
