Західне сонце, криваво-червона куля, у завої косинки піскових хмар, грохотила на атлас моря осколки дифузних окрас, обарвлення огняного сяйва, жовті смуги, відірвані від близького й важкого неба. У безладді отих оздоб мружили рефракції нечіткої реальності: крила неіснуючих птахів, хмари зловлені в нерета пухлин повітря, стигмати берегів, нагадуючи знак ран яких залишив плин часу. Більш за хвилину Марк кмітував за тією пливкою грою морських клейнодів, а потім, замічаючи, що Хельга правувала до чогось що здавалось що рухається, повернувся з отого ледарства, відчуваючи біль блискавичної кольки, десь на рівні серця. Здавалось що абиякий промінь присмерку, розплавленої ртуті, навіть і на мить, зав’язнув саме в його грудях. Відфільтрований за допомогою мізерного зерна або щось що нагадувало рубіна, самоцвітом винайденим у зморшці з-між плит чорного мармуру, утворюючи алею яка вела до бару, той вогненний промінь збудив спазмів болючої згадки: закинуте дитятко. Між ним і Хельгою накільчувала зарість зеленого листя, якого оздобляли прозорі бризки в розмір сльози, поліровані майже штучними надсічками. Здавалося що величезні ножиці терпкого вітру вирізали кусні шовку, зберігаючи етюди ліній яких окреслили квачами блимання померків. Або може що деякий стилет скелі обкарнав отой крам відносно взірцю крила призупиненого під час відливу, десь на значній висоті, ближче до небес, за пуком погляду. З кута в якім знаходився Марк, камені з кайми надбережжя здавалося що таїлись під тонкою кіркою луски й дрібного пилу, тонким шовком, який міг розірватися при щонайменшім дотику. Пісок із поміж них представляв собою щільний віхтик, свого роду обапіл якого скородили тендітні вени, зелені й брунатні. Хельга впала на коліна. Їй здалося що під ліквідним покрівлям, у декілька кроків, у бік сонця, твердий об’єкт, який знаходився в неспинному русі, руйнував зелене море, вилучаючи солоні повіви туманних глибів. Кінчиками пальців наважилася доторкнутись отого ламкого дзеркала, сподіваючись що нелад якого викликало оте буріння ліквідує невірогідну перспективу. Вода була холоднішою, ніж можна було очікувати. На мить їй здалося що для проколу отого тендітного покрову, була змушена піти на зайве зусилля. Перегодя, коли чверть долоні звільнилась від ліквідної рукавички, з подивом виявила що лівої руки шкіра покрилась тонким пластом білого мережива, солі або інших органічних гібридів, приписуючи цілому простору спектр майже нереальних тонів.
За весь цей час він не зробив жодного руху. У нього вже не знаходилося сил ні для якої відсічі. Зайняте положення, конус світла якого просівали корони довічних дерев, відстань до води, берег що зберігав таємницю його існування, абсолютно все, розділене на розрізнені фрагменти, створювало відчуттів, що перед тобою, у тих невизначених годинах, животів мармуровий пам’ятник, якого принесли матроси неозорості саме із часів погаслої міфології. Якщо в менти отих сутінків ти зупинився б поруч них, міг зрозуміти б що обоє застоювали на березі очікування долі яка отепер називалася “таємницею”. Щось із середини, те що називаємо “підсвідомістю”, тому що в нас немає кращого слова для цієї концепції, щось що в’януло в павутині трансу, і змушувало його пройти свій шлях призначення. Але в чім полягав смисл отого призначення, навіть і вони цього не знали. Ти міг зупинитися в будь-який момент і в будь-якім місці. Безумовно, що ти міг відчути що між ними, незалежно від кута, відстані або вибраної позиції, шар повітря який об’єднував їх випромінював блисків яких не можна було включити в призму відомих кольорів. Твій погляд розріджувався на прах світлотіні або на заломлення позабутої мрії. Ти запитувався чи зустрічав їх, і в інших місцях, в інших обставинах, навіть і на одну єдину хвилину. Але здоровий глузд або будь-яке інше зусилля викликати свідомість, усе те долало звичайних відповідей.
Із-за лаштунків мовчання він визначав марну гладінь геометрії химерності з-між двох тіней. Згодом його погляд розсипався за рубежами західного простору. Розуміючи частку вихлястого коливання рідинної гладкості, вона віддалилась від моря та позбулася будь-якого схотінку в момент, коли крам дзеркал розірвався. Силует якоїсь людини зіходив із води. Мов гало, полоняник рефлексів рідинного повітря, чоловік, одягнений у захисний костюм, з резини або іншої тканини, прямував до халупи з поруч понтону. Марк не міг описати собі всі ті нез’ясовності, своєрідні помилки реальності, відхили вакууму які, поза всякими міркуваннями, викликали розбіжні стани. Утім, те що мутило попередню підбадьорюючу фіксованість, зараз, дратувало своєрідним ігноруванням. Для того хто з’явився з моря ті двоє майже й не існували. Уважність жінки була приділена не стільки стану, повільним рухам або злегка дивацькій ході невідомої людини, а, особливо, тому ексцентричному тягарю, густій сітці, витканій зі сріблястої нитки, тонкої та осліплюючої. Звільнившись від маски оснащеною хисткою трубкою, від балона кисню й костюму тону осінніх хмар, незнайомець почав простилати нерет. Мов мотиль звільнений від павутиння, Хельга приблизилась до свого супутника. Не вдавалася до непередбачених жестів. Боялася, щоб не втрапила у виблиск смертельного погляду того який зараз рився у твані листя, гілок форми кісток, цурпалків металу та інших здобутків, шукаючи якоїсь значливої штуковини.
- Тінь! викрикнув незнайомець. Де тінь? Було ясно, що він адресувався безміру, морю або уявній душі. У стані явної нервозності, кидав у воду все що вважав непотрібним. Деякі речі, особливо пластмасові, з дерева або іншого матеріалу, легкі, або ж повітряні, не потопали. Здавалося, що якась невидима сила віддалювала їх від місця зіткнення із гладкістю провалля. Хельга шепнула чоловіку, що розумніше було б відійти. Марк не наділив їй жодної уваги. Пластикова рука, відклеєна, мабуть, від манекену якого закинули, приплинула до обох. Пластмаса була кольору людської шкіри.
- Ні! вимовила вона, хапаючи його за руку. Прошу не піддаватись дурним жестам. Не знаходячи вдосталь сили щоби підвестися, гострий біль, відчутий десь у грудях, подолав оте запекле бажання вступити в новий бій із його власною долею. Прослідували моменти всеосяжного мовчання, а їхні тіні з’єдналися в одвічні обійми. Її долоня відпочивала в його долоні. У відповідь на легкий потиск білих пальців, вона поцілувала його в лоб. Відчула смаку солі та вологого піску.
- Тінь? повторював незнайомець що виринув із моря.
