Старий пес з обвислими вухами, похилим задом і сумним виразом у розумних, але збляклих од віку очах, виразно накульгуючи на праву задню ногу, тюпав поволі за нечисленним понурим гуртом людей, більше – старих бабів, котрі супроводжували його хазяйку. Псові не хотілося. Уперше в житті не хотілося йому йти за хазяйкою, але пес ішов.
Цілісінький учорашній день не виходила хазяйка з хати. Приходили сусіди, такі ж, як і вона, літні, похилені, з кривими сучкуватими ковіньками в чорних зморшкуватих руках, приходили зовсім чужі люди, що їх пес не знав і на яких лінькувато гавкав; приїхала забрьохана вантажівка й привезла довгу чорну скриню, яка густо пахтіла свіжоструганою сосною, а хазяйка все не з’являлась. А сьогодні її винесли з хати в тій пахкій чорній скрині, поставили скриню на ту ж таки вчорашню вантажівку й повезли. І пес слухняно потрюхикав слідом. Хоч і не хотілося.
Процесія поминула вже дворів із шість, коли від якоїсь хати пса гукнув білявенький, років семи, хлопійко:
– На! На! – кликав хлопійко пса, присівши навпочіпки й простягнувши вперед руку.
Пес байдуже зиркнув на хлопійка й поплентав собі далі. Він не любив цього хлопця: розбіяка часто ціляв пса грудками й надгризеними грушами. „Та й нічого там немає, в тій простягнутій руці, – думав він. – То люди просто так гукають собак!”
Але йому не хотілося чомусь іти сьогодні за хазяйкою, хоч прошвендяв він за нею все своє собаче життя: і на город, і до лавки, і до правління, й на пошту... А сьогодні не хотілося. Пес і сам не тямив чому.
Пес плентав за журним почтом усе повільніше та неохочіше. „Власне, не так він уже часто й жбурляв ті надгризені груші. І не вцілив ні разу...” Пес зупинився, зиркнув винувато на процесію, що віддалялася, сунучи поволі курявою, й нерішуче озирнувся на хлопійка. Та білявому шибенику певно набридло кликати пса й він бавився лузаючи вишні та стріляючи кісточками в горобців. Пес зашкутильгав далі.
Але йому не хотілося. Пес чалапав за хазяйкою й дослухався звислим вухом, чи не покличуть ще. Та позаду лише цвірінькали горобці. Він іще раз зупинився й озирнувся. Хлопійко стояв і мовчки дивився на пса, либонь у нього закінчились вишні. Пес стояв і мовчки дивися на хлопця. „Ну чого ж ти, – думав пес, – поклич, що тобі!” – І несміливо махнув хвостом...
