Події цього оповідання відбуваються не в наш час. І це не історія і, навіть, не майбутнє. Це просто думки підлітка, якому нічого робити… але, навіть, в казці є доля правди… так може….
Для них прийшла п’ятнадцята весна. Із них дев’ять вони були разом. Такі різні і такі схожі водночас. Вони прекрасно доповнювали один одного. Шумна і тиха, спокійна і метушлива, спортивна і жіночна… Вони зустрілись на першому дзвонику в першому класі. Їх просто поставили в пару. Випадково, без задньої думки… а вони назавжди з’єднались…. Звичайний випадок, а вирішилась доля. Доля двох маленьких дівчат.
Тепер вони у дев’ятому класі, вони разом. У них були злети і падіння, сльози і сміх, але вони пройшли через це разом… Одного разу вони згадували школу, в якій провели чотири роки. Для них найбільш запам’яталась картина на прольоті між другим та третім поверхом. «Пам’ятаєш, - запитала одна, - там була дівчинка у червоній сукні?», подруга здивовано подивилась і сказала: «Дівчинка була у рожевій!»…
Через таку дрібницю, як звичайний спогад про картину, яка, якщо подумати, нічого для них не означала, вони сильно посварились. Жодна не захотіла піти на уступку і…
Минуло десять років…
Вони зустрілись вже будучи дорослими і маючи зовсім інше життя. Згадуючи школу, вони згадали й через що посварились, і через що розпалась їхня дев’ятирічна дружба. Посидівши трішки в тишині, вони вирішили розв’язати суперечку десятирічної давнини. І хоча це вже було не важливо, вони пішли у свою першу школу… Ось вахта чергової… перший… другий поверх… ось вона, картина… Дівчата затамували подих і … здивовано подивились одна на одну… Сукня дівчинки не мала кольору. Це був чорний білий малюнок. Чорна сукня на чорному силуеті… Але в пам’яті маленьких дівчат картина була кольорова ….
