Сергій домовився щодо машини з братом Ланика. Була лиш одна умова, що той їх зачекає й відвезе потім назад. Роман з’явився без запізнень. Під’їхали. Вибрали місце, де припаркуватись. Сергій та Сашко пішли на місце зустрічі, а Роман засів поруч у кав’ярні.
За п’ять перша. Сашко весь тремтів. Хоч як силкувався, та не міг заспокоїтись. Сергій також нервував, хоча по ньому не було видно, тому його дратувала “тряска” Сашка.
– Чуєш! Досить трястися. Все буде добре.
– Я б і радий, та не можу. Може, ви це...
– Що “це”?
– Без мене.
– Ти придурів, чи так... приколюєшся? – в голосі Сергія зазвучав метал, і Сашко квапливо сказав:
– Приколююсь.
– Отож бо! Ось і вони.
З підземного переходу виринули три постаті. Перший – Марик – був трохи вище середнього зросту, мав більш-менш широкі плечі. Подейкували, що він колись займався боксом. “Швидше за все – туфта”, – чомусь майнуло Сергієві в голові, коли він вдивлявся у це випещене ніжне обличчя. Двох інших він не знав. А от вони й справді чимось займалися. Носи ламані-переламані, на обличчях – рубці. Звернув увагу на руки. Пальці без наколок. “Це ще нічого не каже”. Сергій чомусь продовжував внутрішній діалог із собою. “Боже ти мій! Усі в “шкірі” під бандитів!.. Ну-ну...”
Хлопці зупинились один навпроти одного: Сергій із переляканим Сашком та Марик із “вовкодавами”.
– Ну, привіт, – Марик почувався впевнено.
– Тільки давай без “ну”, – Сергієві чомусь не сподобався такий початок. – Привіт так привіт. Мене Сергієм звати. З ким балакати будемо?
– А я тебе вже не влаштовую? – Марик усміхнувся.
– Ти в цій справі “терпило”, а з “терпилом” про що балакати?
– Що!.. – Марик обурився і зробив крок уперед. Сергій залишався на місці й тільки злісно посміхнувся.
– Пригальмуй, – хлопець, що стояв зліва, зупинив Марика. – Ми сюди не кулаками махати приїхали. Я буду говорити, мене Дмитром звати, а це Вован.
– Ну, ходімо потріщимо. Там, у кафешці.
– Давай. Тут справді народу валом, – голос і рухи Дмитра були розмірені, видно, що він звик бути в авторитеті й контролювати ситуацію, а не бути контрольованим. – А ви обидва тут залишайтеся.
У кафе Роман сидів на своєму улюбленому місці – в кутку за крайнім столиком. Перед ним стояла чашка кави. Сергій упевненим кроком підійшов до нього.
– Знайомтеся. Це Рома, а це – Дмитро й Вован.
Рома кивнув і вказав на стільці:
– Падайте, пацани.
Після того, як усі розсілися, він закурив, втягнув дим і почав:
– Недобре, пацани, чините. Дуже недобре. Чужих корів у своє стадо гнати – негарно.
– Яких корів? У яке стадо? Що ти женеш?
– Молодий чоловіче, добирайте слова, – голос Романа став таким металевим, що навіть у Сергія похололо всередині. – А в розмові з малознайомими людьми обережнішим слід бути вдвічі. Я з тобою тут не на горло прийшов змагатись, а нормально балакати, як із людиною. Ти це розумієш?
Хоч Дмитро і був не з лякливих, але зараз поблід. Зі слів, жестів та міміки він розумів, що перед ним не якийсь там залітний фраєр.
– Не чую відповіді.
– Зрозумів.
– Тоді слухай уважно: це мій лох, і я з нього отримую, тож не раджу нікому пхатись у мої справи.
– Як? – Дмитро був збентежений. – А чому ми нічого не знали?
– Я не зрозумів, вівця, мені що, афіші по всьому місту розклеїти? Ти взагалі січеш, що ти оце спитав?
– Добре, але він кинув нашого.
– Коли це було? Півроку тому?! А він тільки тепер зрозумів, що його кинули. Так він лох по життю, і тобі з нього ще й отримувати належить!
– Так, зачекай, – Дмитро намагався знайти вихід із ситуації. – Давай побазаримо.
– Який базар? Про що базарити? Ти шо, хочеш, щоб ця вівця дурнувата своїм варзяканням із тебе взагалі посміховисько зробила?
Дмитро замовк. Його справа була програна, і виїхати з цього вже ніяк не можна.
– Добре. Ми зрозуміли.
– Ну, все. Я вас більше не заримую.
Дмитро й Вован звелись і рушили до виходу.
– Пацани! – вигук Сергія змусив їх озирнутися. – Тому, другому, скажіть, щоб заходив.
Кивнули й вийшли.
– Непогано ти їх.
– Та ну... Вівці тупорилі.
У проході виник Сашко. Швидко, як лакей, підбіг до столика.
– Що ви з ними зробили? Вийшли обидва, як темні хмари, а Дмитро Марикові ще й в дюндель заїхав.
– Я вдячності не бачу, – розвів Роман руками.
– Зараз, зараз усе буде.
– Добре, давай і водієві скажи, що може їхати. Він мені вже не потрібний.
9.
Хлопці танцювали капоейру. Звуки латинської музики й оплески глядачів розліталися по всій базі. Вони танцювали завзято й натхненно, з любов’ю. Так не завжди буває. І їм подобалося те, що вони роблять. Це було помітно. Аскер спостерігав. Він сидів на східцях казарми, і його очі вловлювали все. Все! Обманні рухи, оплески глядачів, їхні вигуки. Жести тих, що змагаються. Змагаються? Ні. Це не те слово. Вони просто танцюють. Тут не буде ні переможця, ні переможеного. Немає контакту. Немає. І гра, як завжди, закінчиться в нічию. В нічию?! Чому? Чому в ній не буде переможця? Тому що ніхто не прагне цього. Це відовідь? Так. А чому б і ні. Немає контакту. Немає страху. Не грає адреналін у крові. Немає бажання перемоги. Чому? Невже лише в контакті перемога? Невже бажання притиснути коліном груди переможеного є сенсом життя? Невже? “До чого ці питання? – зловив він раптом себе на цій думці. – Хлопці просто танцюють. Танцюють і все”.
Так, справді. Вони просто танцюють. Танцюють, граючи м’язами та демонструючи всім пластику своїх рухів. Їм це подобається. Їм подобається гра, коли немає ні переможеного, ні переможця. Чому? Чому? Набридло! Невже? Невже набридло бути постійно в центрі гарячих подій? Невже? Невже їх приваблює сіре, нудотне, злиденне життя? Вони втомились? Але ж їх ніхто не перенапружував. Їх ніхто не тягнув сюди силоміць. Але все ж. Вони втомилися. Втомилися. Втомився й сам Аскер. Втомився Чакі. Втомився Ліч. Втомились усі. Навіть “сіпаї”, які зараз зубоскалили й плескали в долоні.
А хлопці танцювали капоейру. Імітація бою. Імітація поєдинку. Без контакту. Просто так. Задля забави. Вони танцювали й були щасливі у своєму танці. Їхні тіла гнулись і присідали, знімались у повітря й розтягались на підлозі. І все це в ритм музиці далеких латиноамериканських країн. Аскер дивився. Дивився й не бачив сенсу в тому, що бачив, але йому це подобалося. Краса мало кого залишає байдужим. А хлопці танцювали. Танцювали, граючи та імпровізуючи. Їм це подобалось. Немає контакту й немає переможців.
Завтра. Завтра починається велика операція. І вони знають про це. Втім, ні! Не знають, просто здогадуються. Завтра. Завтра буде контакт. Жорсткий, вогневий, смертельний для багатьох. Може, навіть для когось із них. Завтра. Завтра буде все. Біль, страх, хоробрість божевільних і божевілля хоробрих. Завтра. Завтра буде контакт, будуть переможці й... переможені. Але все це буде завтра. А сьогодні... Хлопці танцюють капоейру. Просто. Для публіки. Без контакту.
Аскер закурив. Гіркий дим проник у легені, пошкрябавши горло. Кашлянув, сам не помітивши цього. Він був у захваті. Він спостерігав картину двобою без контакту. Без переможців і переможених. Просто картину. І вона йому подобалась. І подобалась не лише йому. Вже вся база зійшлась подивитися. Офіцери, солдати й навіть хтось зі штабу стояли, аплодуючи й підбадьорюючи танцюристів. А вони грали. Грали свою роль, як на сцені, як... Не знати де. Вони просто грали, і це було гарно. Це подобалося. Це подобалося всім. Спітнілі тіла блищали в променях сонця. Музика ставала дедалі швидшою. Набирала темпу. Дедалі різкіші рухи. Дедалі більший азарт. Азарт. Він майже завжди межує з контактом. Але – майже. Все залежить від майстрів. А майстри не збиралися вступати в контакт. Їм так було ліпше. Без контакту. Швидше, різкіше, граційніше, пластичніше виконувались рухи. Зберігаючи амплітуду й не досягаючи цілі, вражаючи її уявно. Дедалі швидший темп. Дедалі різкіші рухи. Дедалі важче дихання танцюристів. І раптом...
Усе! Все. Замовкла музика. Не було команди “стоп”. Не було різких вигуків. Не було нічого. Просто все зупинилося.
10.
Після історії з Сашком Сергієве життя змінилося. Що подіяло на нього? Сама історія? Чи, може, розмова з Романом, яка відбулася потім? Він не знав. Не знав і навіть не ставив собі цього питання. Це вже було нецікаво. Принаймні для нього. Нудне життя типу “універ – спортзал – додому” перестало цікавити юнака. Хотілося подій. Страшних, небезпечних авантюр. Щоб серце билося в швидкому темпі. Щоб життя летіло, як птах, а не повзло, немов черепаха. Цього вимагала вся його сутність. “Жити треба весело і швидко”. Так. І тільки так. Бо навіщо тоді воно дається, те життя? І він почав. Почав жити так, як хотів. У криміналі.
Очікування. Довгі години. Можна прочитати скільки завгодно художньої й спеціальної літератури, а не зрозуміти, як це важко. Треба неодмінно спробувати самому. Правду казали мудреці, що найважче – це чекати та наздоганяти. Хоча наздоганяти... Гм. Наздоганяти набагато легше. Тут уже вмикаються азарт і розуміння, що це останній шанс, і мозок із тілом працюють уже в іншому, прискореному ритмі... Чекати. У під’їзді, на вулиці, в дворі будинку. Маскуючись під звичайних людей так, аби жертва навіть гадки не мала, що чигають саме на неї. Не злякалася, не здійняла галасу, не втекла і, зрештою, не викликала міліцію. Чекання. Цигарка за цигаркою. Мозок відпрацьовує всі можливі сценарії розгортання подій. Уже вкотре. Тіло, не зробивши жодного напруженого руху, втомилось. У підсвідомості знову виникає думка: ”Та ну його до біса, ходімо, воно тобі треба?” Женеш на відому адресу цю думку. “Треба! Дуже треба!” – цими словами намагаєшся прогнати свої лінощі. Але вони поступово, міліметр за міліметром, опановують усім твоїм єством.
Сергій сидів на лавці в одному з дворів і вкотре переживав ці почуття. В під’їзді, що навпроти нього, мешкає боржник. Зараз його немає вдома. Чекати й тільки чекати. Ланик і Лесь неподалік за столиком про щось тихо балакають. Вони теж стежать за під’їздом, а також позирають на Сергія. Не треба бути великим психологом, аби зрозуміти: їм це також набридло. Темно. Двір майже порожній. Лиш нечисленні люди де поодинці, де парами з'являються в полі зору і... зникають. У всіх свої справи. Хто вигулює собаку, хто порпається в своєму авто, хто йде кудись із дівчиною, а хто...
“Стоп! Стояти!” Як удар в обличчя. Від несподіванки здригнулося все тіло й напівсонна свідомість раптово скинулась. Немов якийсь внутрішній тумблер клацнув в організмі, й той запрацював, як добре відрегульований двигун. Є... Знайома постать прямувала до під’їзду. Сергій, вдаючи з себе байдужого, закурив, глянув на годинник і підвівся. Боковим зором помітив, як напружились Ланик і Лесь. Продовжуючи дивитися на годинник, Сергій прямував навперейми жертві. Жертва не знала Сергія так само, як і він не знав її. Стандартна ситуація. Сергієві поскаржились на боржника, дали фото, повідомили, скільки винен, а також деяку іншу інформацію, що стосується справи. Тому молодик, що поволі прямував до під’їзду й мав якісь проблеми з годинником, не викликав у жертви жодних підозр. А дарма.
Порівнялися. Розминулися. Жертва встигла відійти лише на метр, як спрацювала пружина. Підскочивши до чоловіка ззаду, Сергій ударив його під коліна, змусивши стати навколішки. Водночас захопив його шию в ключ, різким рухом вкрутивши борлак глибоко всередину. Лесь, що вже був тут, з ноги вдарив чоловіка в сонячне сплетіння. Секунда – й жертва непритомна. Озирнулися. Нікого. Швидко підхопили мляве тіло й затягли його в під’їзд. Двері підвалу було відімкнуто заздалегідь. Спустилися в підвал. Поклали боржника на підлогу. Зв’язали.
– Як він?
Лесь нахилився й помацав пульс.
– Живий.
– Дихання?
– Нормальне.
Привели до тями.
– Ну що, падло? – Сергій умисно приглушував голос. – Ти в курсі, чому тут?
– Хто ви? – голос жертви був жалюгідний і переляканий.
– Зелений патруль, – посміхнувся Лесь.
– Коротше, – Сергій рвучко вдарив чоловіка ногою. – Слухай сюди, погань. Боржок пам’ятаєш?
Боржник пробурчав щось нерозбірливе.
– Не чую відповіді, – ще один удар.
– Кому?
– Вацекові.
– Так.
– Так що ж ти мені, падло, по телефону хамив, га, на стрілку не приходив?! – гукав Сергій, б'ючи зв'язаного ногами.
– Я... Я... Не знав...
– Чого ти не знав?! – обернувшись до Ланика, прошепотів: – Кляп.
Ланик нахилився й запхав боржникові в рота онучу. Жертву прив’язали до труби в позі Ісуса Христа.
– Пошукай якийсь інструмент, – цього разу Сергій звернувся до Леся.
Понишпоривши в підвалі, той приніс металевий прут.
– Тепер слухай, – Сергій підійшов до жертви, помахуючи залізякою. – Тебе попереджали; Вацек до тебе не раз підходив; ти думав, що крутий. Але цю біду з ми тебе зараз виб’ємо. Бабки віддаси тому, в кого брав, інакше цей підвал потім будеш згадувати, як легкий відпочинок.
Закінчивши монолог, Сергій почав молотити жертву прутом по руках, по ногах, по плечах. Катований крутився на ременях, вигинався всім тілом, обличчя його спотворювала гримаса жахливого болю, але кричати він не міг – заважав кляп. Сергій бив упівсили, щоб нічого не зламати, а тільки так, провчити.
– А це на пам'ять.
Розтиснувши долоню чоловіка, він відтягнув його вказівний палець, приклав до труби і гепнув по ньому прутом. Бризнула кров. Жертва смикнулась і обвисла.
– Все, – глянув Сергій на друзів. – Ідемо.
Вже коли були біля метро, він підійшов до таксофону, вставив картку й набрав номер. Після третього гудка почулось:
– Алло!
– Слухайте уважно. Ваш Вася – в підвалі вашого під’їзду. Можете забирати.
“Все. Справу зроблено. Побачимо, що з цього вийде”, – подумав він, спускаючись у метро.
11.
Взяв у командира мобільний телефон. Подзвонив додому батькам. “Скільки я їм уже не телефонував? – згадував Аскер. – Місяць? Два? Цікаво, як вони там?” Події минулих днів розгорталися так швидко, що геть усе перемішалося у мізках. Часом забував, який нині день і число. “Загублений у часі”, – усміхнувся сам до себе він. Поволі брів через плац до пагорба. Цей пагорб бійці жартома називали переговорним пунктом. Тільки звідти можна було нормально вийти на зв'язок. Чомусь тремтіли руки, хоч і набирав до болю знайомий номер. Якийсь час чекав, поки з’єднають. Пішли довгі гудки. Один... Другий... Третій... “Скільки ж це зараз удома? Певно, година десята вечора. Так. Двадцять друга нуль-нуль”.
– Алло! – почувся в трубці спокійний голос батька.
– Вітаю, та.
– О! Нарешті згадав.
– Та все часу не було. Роботи багато.
– Не думав, що так багато часу треба, аби набрати номер.
Аскер зробив невелику паузу.
– Не завжди поруч телефон є.
– Зрозуміло. Де ти зараз?
– У Криму, – він брехав, і то брехав безбожно, але на все є свої виправдання.
– У Криму?! – гукнув батько здивовано. – І що ти там робиш, у Криму?
– Будуємо дорогу. Точніше, ремонтуємо.
У слухавці почувся сміх.
– Ти?! Ти ремонтуєш дорогу?.. Це, мабуть, найсмішніший анекдот за останнє десятиріччя.
– Чому? – Аскер зробив ображений голос. – Я що, не вмію працювати?
– Умієш, але бажання до роботи я в тебе щось не помічав. Та менше з тим. Як у тебе справи?
– Нормально.
– Це добре. Коли приїдеш?
– Я не знаю, та.
– Зрозуміло. Бодай у цьому році я тебе побачу?
– Ще не знаю, як воно буде. Може, навесні.
– Ти тільки скажи, навесні якого року.
– Наступного. Як там малі?
– Нормально. Вчаться.
– А як ти, мама?
– Та більш-менш. Приїжджай скоріше.
– Добре. Закінчу роботу й приїду. Ну, все...
– Давай, бережи себе.
– Щасти.
Вимкнув телефон і ще довго сидів. За годину вихід на операцію. Все зібрано, але йти не хотілося. До сьогоднішнього дня такого ще не траплялося. “Що сталось?” Вже вкотре ставив собі це питання, та відповіді не було. Глянув на годинник. “Треба йти”. Хоч і дуже не хотілося. Знову глянув на телефон. “Не варто. Не варто”. Але пальці самі пробіглися знайомою комбінацією цифр. Пауза. Пішов гудок. Другий. Третій. Уже хотів вимкнути мобільник, коли в слухавці почувся знайомий дівочий голос:
– Алло!
Серце закалатало зі швидкістю автоматного курка. Дихання стало важким, як на останніх метрах маршкидка, і слова застрягли десь у горлі.
– Алло! – почулося ще раз.
“Блін! Романтик, твою нехай! – Аскер вимкнув телефон. – Дорослішим слід бути, ротмістре, дорослішим...” Підвівся й рушив до казарми, де група вже готувалась до виходу.
12.
– Це вже туфта, – Ланик відкинувся на спинку крісла, всім своїм виглядом демонструючи невдоволення. – Чому ми повинні віддавати частину грошей невідомо куди й невідомо кому?
Він трохи підвищив голос, і це привернуло увагу людей за сусіднім столиком.
– Так, ша! – Сергій промовив це тихо, точніше, навіть не промовив, а процідив крізь зуби. – Ти можеш отримати свою частку й котитися на всі чотири. І я з тобою більше не працюю.
Зміїне шипіня з вуст товариша вразило Ланика. Він помітив, що своєю поведінкою зачепив одну з тих струн, які зачіпати було не варто.
– Але ж, Мегре, це нечесно...
Сергій не дав йому закінчити.
– Чесно, нечесно – це не нам вирішувати. Такий закон у тому світі, в який ми вперлися. Так що, краще не лізти зі своїм уставом у чужий монастир. Бо потім може бути дуже погано.
Різкі вигуки у барах – це далеко не поодинокі випадки, тому навряд чи когось зацікавила розмова трьох молодиків.
– Зрозумій, Сергію, я не лізу зі своїм уставом, – Ланик ніяк не міг заспокоїтись. – Але скільки ми можемо дати?
– Це не має значення, скільки, головне – участь у процесі й повага до тих, хто зараз не на волі.
– Ну добре, ти мене переконав. Я “за”.
Лесь уважно слухав суперечку й не встрягав у неї. Він уже давно погодився з Сергієм.
– Добре, – Ланик витримав невелику паузу. – А як ти все це передаси?
– Це тебе хай не стосується. Я маю вихід на людей.
– Добре, нема проблем, – знов підтвердив свою згоду Ланик.
Сергій якось злодійкувато озирнувся і, різко зиркнувши на Леся, спитав:
– А ти як?
– Я згоден, якщо такий закон.
Якийсь час вони сиділи мовчки й курили. Сергій прораховував якісь свої варіанти, інші ж думали невідомо про що.
– Коли так, то розходимось, – раптом сказав він. – Завтра о третій тут. Може, буду мати ще одну невеличку роботу.
Сергій підвівся й, кинувши хлопцям: “Не прощаємось!”, попрямував до виходу.
Про те, що слід ділитися щойно заробленими грошима зі “спільняком”, він знав і раніше. Старший брат трохи промишляв на цьому поприщі в минулому. Але часи змінились, і Ярик, як завжди, тихо й без скандалу, зайнявся іншою, більш підходящою для себе роботою. “Гм! Роботою”, – усміхнувся Сергій. Він знав те, чого не знали батько, мати й менша сестра. Ярик завжди був наче не від світу цього. Але його поважали.
Так, заглиблений у свої думки, Сергій не помітив, як зупинився біля кафе, де часто засідав Роман, був він тут і цього разу. Сидів на своєму улюбленому місці й про щось розмовляв з якимось невисоким молодиком. Сергій не знав цього хлопця, хоча щось знайоме вгадувалось у його обличчі. Можна одразу сказати, що він не займається токарною справою й не веде ніяких торгових операцій.
– Привіт! Я вам не заважатиму? –підійшов до столика Сергій.
– Привіт! – простягнув йому руку Роман. – Ні. Не будеш. До речі, познайомся: Рустам. Рустам, це Сергій, брат Аскера.
– Приємно, – Рустам відверто й щиро стиснув Сергієві руку. – Дуже добре знаю твого брата.
– Я, здається, бачив вас разом на фотографіях, – пригадав, нарешті, звідки знав цього хлопця.
– Так-так, знаю.
Роман зробив знак рукою, і вмить біля їхнього столика з’явилась офіціантка.
– Сергію, що будеш?
– Мінеральну.
– А може, пиво?
– Давай.
– Три “Преміуми”, – замовив Роман і, повернувшись до Сергія, спитав: – Ну, колися, з чим прийшов.
Сергій запитально глянув на Рустама, та все ж вирішивши, що той заслуговує на довіру, спитав:
– Ромо, в тебе вихід на “спільняк” є?
Питання було поставлене пошепки. Роман рохи здивувавсь, але швидко опанував себе:
– Навіщо тобі?
– Ми з хлопцями зробили невеличку справу і ось частку вирішили... Ну... Як сказати... Здати на загал.
Романа це трохи збентежило, але він умів себе тримати. Не знаючи, що відповісти, й збираючись із думками, він витримав паузу, вміло сховавши своє збентеження за прикурюванням цигарки.
– І велика частка? – спитав він, продовжуючи аналізувати ситуацію. Рустам мовчав і робив вигляд, що його це не стосується.
– Ні. Всього триста папірців, але брат казав, що головне – увага.
– Безумовно, малий, безумовно, – Роман продовжував думати.
Принесли пиво.
– Я знаю, до кого звернутися, – сказав нарешті він і додав: – Пройшло все нормально?
– Так.
– Гроші при тобі?
– Угу.
– Пізніше даси. Я переправлю. Але дивись, малий, щоб Ярик потім за мною з бейсбольною битою по всьому Києву на ганявся!
