Ще мушу писати – бо руки вириваються з рук – отаке втнула сказати, смішно, але можливо, це зовсім не смішно. коли руки вириваються з рук, коли серце забуває стукати у грудях, бо за спиною у тебе розрослися не крила, а цілі велетенські ясени і шумлять буйними кронами, і тягнуться вверх, і не перешкода їм ані дроти високовольтні, ані тролейбусні – рвуть тебе з такою силою, що аж вітер пішов по дорозі, люди затягують поли свої пальт і дублянок – грудень, сніг і день безрадісно сірий, а тут оця шалена кобіта розшумілася своїми ясенами золотими ... і летіти буде...
нема слів
нема нас
нема того, що так мучило і пекло, що ставало справжнім пеклом сумнівів і тривоги – такої осиково тонкої, що і без вітру тремтіла... так довго, так багато часу – полічи, скільки років тобі оце щастя світило і гріло, підіймало і топтало, скільки ти від нього ставала собою і перетворювалась на ту, іншу
з моїх речей у тебе ще залишилися ці домашні капці – затишні, зручні...
я хотіла, щоб вони у тебе залишилися просто як слабка надія – я таки маю місце – хай у вигляді рідкісної, хоча б тільки ділової – але таки бажаної гості...
але таки маю право на місце у твоєму житті...
спали
примару надії
ти ж мене не любив
добре що довелося іти пішки з цього побачення
вперше ти сидів навпроти – і не дивився мені в очі.
сказав, що розглядаєш мій комір – “хомут”
можна подумати, що ти раптом вирішив освоїти техніку в’язання на спицях і конче втнути отакий-от моднячий комір... смішно
чому завжди намагалася зрозуміти тебе
і зараз намагаюся
мабуть, треба піти до церкви і свічку поставити за здоров’я
за упокій нашого почуття – нашого, як би ми його не називали, як би ми його не намагалися повернути в своєму баченні світлішим-темнішим-яскравішим-болючішим боком – воно наше, було є і буде, от тільки в якості минулого
тобі було важко говорити про те, що інша жінка прийшла у твоє життя
тобі було непросто говорити про те, що ти не можеш іще розібратися із новими обставинами, емоціями, діями довкола тебе
“Ви знаєте, у нього ж жінка, двоє дітей та ще й коханка!” – ось яким ярликом тебе підписали, а щодо коханки я додала – колишня.
І нікого не цікавить – а як же було насправді. Що давно нема сім’ї, що болить тобі це вогнем пекучим, що з того відчаю ми познаходили одне одного – в порятунку від болю і самотності, що саме через несприйняття твоїх дітей – ми розійшлися...
Прибила гвіздочок – не треба розглядати шансів на повернення. Я так хотіла тебе повернути – а нині оцим гвіздочком остаточно вирішила все.
Колись один мудрий чоловік мене вчив – не треба палити мости.
Але не треба вічно мучити себе отою кладкою через прірву. Дуже страшно і боляче постійно гойдатися на хисткому переході, не маючи змоги дійти хоч до якоїсь тверді.
Невагомість – то не таке вже і солодке почуття, коли риплять старі дощечки під ногами, коли перетліли мотузочки кріплень, а ти – змерзла і змокла від одвічного чекання на вітрі і дощі, від одвічного гойдання вгору-вниз, сама стала подібна на одну із тих стоптаних дощечок...
Тепер я вільна – і воля дана тобі, бо ми нарешті розійшлися – по різні боки того місточка...
Я не палю мости – зрештою, у сучасному світі залишаються мобільні телефони...
Спали мої капці – нехай не роблять більше слідів у твоєму серці...
У мене за спиною – золоті ясени...
І я лечу у грудневе промерзле небо усією потугою золотого шелестіння – сяючими зірками ясенових листочків – бо вірю у диво, бо таки диво сталося – бо ми таки нарешті стали вільними ...
і життя триває...
