– Ну, розповідай, – Сергій зайшов у кімнату й сів у крісло. – Яка там у тебе справа, що ти мене так терміново викликав?
Сашко, його одногрупник, пройшов слідом за ним, але, на відміну від товариша, не сів, а став посеред кімнати. Він мав вигляд типового студента. Трохи вище середнього зросту, худий, наче з хреста знятий, в окулярах, і взагалі якийсь нез´рабний. У кримінальних колах він був би ідентифікований як типовий лох.
– Розумієш, – Сашко був якийсь знервований. – Я не знаю, з чого почати.
– У таких ситуаціях починають з початку.
Одногрупник іще більше зніяковів і став швидко ходити туди-сюди.
– Ти пиво будеш? – спитав нарешті.
– Та не відмовлюся, – Сергій чомусь подумав, що справа серйозна, хоча знав, що Сашко завжди робить із мухи слона.
Через якийсь час господар хати повернувся з пивом.
– Так у чому річ?
Після короткої паузи одногрупник наче вимучив із себе:
– З мене вимагають гроші.
– І скільки?
– П’ятсот.
– Неслабко, – Сергій підвівся й підійшов до вікна. – Є курити?
– Так, так, є. Але прошу, – на балконі.
– Нема питань. Бери пиво й ходім.
На балконі Сергій закурив і зробив ковток гіркуватого напою. Замислився.
– Розумієш, у мене більше немає до кого звернутись.
– Помовч. Або ні, розкажи, що сталося.
– Це було два місяці тому. Підійшов до мене Марик із філософського, ти його знаєш. – Сергій кивнув. – Запропонував справу. З цигарками. Він звідкись дізнався, що в мене родичі працюють у роздрібній торгівлі.
– Ну-ну.
– Ну ось, прокрутили ми цю справу, взяли бариш і розбіглись. Але два дні тому він під’їхав до мене з двома типами кримінального вигляду й сказав, що я його кинув, і йому потрібна решта його частки. Якщо я до завтра не віддам, ставить на лічильник.
Сергій затягнувся й зробив ковток із пляшки. Випустив дим. Очі дивилися в одну точку. Він думав. Думав, як допомогти Сашкові, й не знаходив відповіді. З розмови було ясно, що Марик просто вирішив наїхати на лоха. Хоча сам по собі він не фігура. “Що за клієнти приходили з ним, от у чому штука, – Сергій знову затягнувся. – З ними треба побалакати. Зустрітись. Але це не те. Що їм сказати?.. Гм. Цікаве питання”.
– Що мені робити, Сергію?
– Помовч! – голос прозвучав різко й грубо.
“Шкода, що нема Ярика. Той би щось придумав, – Сергій присів на перевернутий ящик. – Ярик. Ярик. Ярик. Де ж ти зараз, брате?.. Стоп!” – його враз осяяла ідея.
– Де в тебе телефон?
– У коридорі. Біля дверей.
Жбурнувши недопалок униз, Сергій швидко пішов через кімнату. Зупинився біля телефону. З далеких закутків пам’яті випливали давно забуті цифри. “Є! Згадав!” Різко розвернувся:
– Ти впевнений, що кажеш правду?
Сашко, що стояв у нього за спиною, зніяковів:
– Та-а-ак.
– Ну, гляди, – Сергій упевнено підняв слухавку. – І більше тобі додати нема чого?
– Ні, – цього разу відповідь була більш упевненою.
– Добре.
Звичним і швидким рухом Сергій почав набирати номер. Він уже вирішив, що чекатиме три гудки. Якщо ніхто не візьме слухавки, то скаже, що нічого не вийде. Слухавку схопили після першого ж гудка:
– Алло!
– Алло, Ромо?! Це Сергій. Брат Ярика.
– Привіт. Як справи?
– Нормально. Треба зустрітися.
3.
Повернувся в табір зі спорядженням убитих повстанців. Скинув усе на землю, присів. Легким рухом підкликав інших до себе. Коли зійшлися, закурив.
– Отже, так, – після цих слів Аскер зробив паузу й обвів поглядом присутніх. – Вирушаємо через п’ятнадцять хвилин. Секрет на роздоріжжі я зняв. Ділимось на дві вогневі групи. Одну поведу я, другу – Чакі. Зі мною легкий кулемет і гранатомет, ну, й один автоматник. Чакі, ти береш решту.
Чакі кивнув. Аскер знову обвів поглядом чоловіків.
– На світанку я починаю крити казарми з цієї висоти, – показав на схемі. – Спочатку вдаримо з “мух” і гранатомета, тоді почнемо обстріл. Ти, – кивнув знову на Чакі, – будеш сидіти з протилежного боку. Вступиш у бій через п’ять хвилин. За такою ж схемою. Вогонь ведеш не більше хвилини. Відходиш. Зустрічаємось біля річки. Все ясно?
Тиша. Але, як кажуть, тиша – знак згоди.
– Якщо ясно, – Аскер підвівся, – виходимо через п’ять хвилин. І ще. Ті, хто йде зі мною, по одній “мусі” віддайте хлопцям Чакі.
Збори не були довгими. Та й, в принципі, що було хлопцям збирати? Спорядження, зброя, боєзапас – і все. Дві групи вишикувались. Аскер пройшовся по них критичним поглядом, змірявши кожного з голови до ніг, не пропускаючи нічого.
– Якши, – чомусь сказав давно не вживане тюркське слово. – Пострибали на місці.
Нічого не дзенькнуло. Все підігнано, як книжка пише.
– Все. До роздоріжжя Чакі – замикаючий.
Швидка тренована хода. Швидка й обережна. Тихо. Без зайвих звуків. Адже від цього залежить життя, а воно кожному дороге. Хоча б як пам’ять. Нічні джун´лі сповнені звуків моторошних та вражаючих, але до них звикаєш і вчишся їх розрізняти. Під’їхали до місця колишнього повстанського секрету. Зупинилися. Присіли. Стволи спрямовані в різні боки. Аскер уважно прислухався, ловлячи кожен звук. “Ні. Здається, чисто”. Пригнувшись до землі, перебіг у кінець колони.
– Давай, Чакі, – прошепотів він, ляснувши товариша по плечу. – Тобі наліво. З Богом.
– Давай.
Чакі подав знак, і його група почала просуватися ледь помітною стежкою.
– Тільки, братухо... – Аскер усе ще не відпускав друга.
– Що?
– Без зайвого геройства.
– Якши.
– Щасти.
– Щасти.
4.
Зустріч було призначено в одному з барів. Господар цього закладу чимось дуже залежав від Романа, і той, не мудруючи лукаво, частенько користувався його послугами. Але без нахабства. Щиро кажучи, друг Ярика не любив нахабних людей, і сам собі цього ніколи не дозволяв. Хто такий Роман, не знав ніхто. Напевно, й сам Ярик. Сергій навіть не був упевнений, що хлопця звати саме так. Невисокого зросту. Широкоплечий. Міцної статури. М'язиста шия й поламані вуха видавали в ньому колишнього борця. Обличчям був схожий чи то на єврея, чи то на кавказця. Ярик якось пожартував у розмові: ”Кавказький єврей”. “Гм! – Сергій усміхнувся. – Дуже може бути”. Він уже був перед входом до бару. Штовхнув двері й опинився в півтемряві закладу.
Зліва від входу розташовувався шинквас. Він був найосвітленішим місцем. Там бармен від нудьги про щось тихо перемовлявся з двома офіціантками. Всі троє одразу звернули увагу на Сергія. Легким кроком той збіг східцями:
– Романа не було? – спитав, дивлячись примруженими очима десь убік.
– А-а ви-и Сергій? – трохи зніяковіло спитала одна з офіціанток.
– Так.
– Він просив вас зачекати. Трохи спізниться.
Сергій кивнув головою й, розвернувшись, пішов до крайнього справа столика, улюбленого Романового місця. Сів. Чомусь одразу, поклавши лікті на стіл, торкнувся повік пучками великих пальців. Почав масажувати очні яблука. Це розслабляло й допомагало зібратися з думками перед розмовою.
– Чогось бажаєте?
Відірвавшись, Сергій глянув на офіціантку. Невисока струнка білява дівчина з правильними рисами обличчя. Наче й не краща за інших, але щось у ній таке було... Що?.. Бог його знає.
– Дивлячись на Вас, дуже багато.
Старий, вичитаний із якоїсь книжки, жарт. Але дівчина все ж усміхнулася:
– Давайте це обговоримо пізніше, – з почуттям гумору в неї теж усе було гаразд. – Замовляти щось будете?
– Так, – Сергій на мить замислився. – Щоправда, замовлення навряд чи вразить вас своєю оригінальністю... – скоса зиркнув на бейдж, – Юлю. Це будуть банальна кава та пачка “Бонду”.
– Це так, – дівчина знов усміхнулась і зробила якісь помітки в блокноті. – Я зараз принесу, а Ви подумайте, чого б хотіли, дивлячись на мене.
“Оба-на! – тільки й проскочило в голові після того, як дівчина відійшла. – Розмовної практики в неї вистачає. Це тобі не хухри-мухри”. І знову заглибивсь у свої роздуми.
– Привіт, Сергійку, – почув раптом голос. Забравши руки від очей, хлопець побачив Романа, що сидів навпроти.
– Здоров, братухо, – звівся й простягнув руку. Вони обнялись, як давні друзі.
– Що це ти до офіціанток клеїшся?
– А це що, заборонено?
– В принципі, ні, – Роман закурив. – Але гляди, Юлечку не ображай мені.
Сергій усміхнувся. Саме в цю мить надійшла дівчина й поставила на стіл дві кави та цигарки.
– Наше питання ми обговоримо дещо пізніше, – Сергій відверто глянув дівчині в очі.
– Усі ви тільки обіцяєте, – засміялася вона.
– Юлечко, ти йому не вір, – втрутився Роман. – Моя сестра йому повірила, а він її обманув і кинув. На досить-таки солідну суму, між іншим.
Цього разу засміялися всі троє. Дівчина відійшла.
– Що в тебе за справа? – Роман глянув Сергієві в очі. Той витримав погляд і після короткої паузи, зібравшись із думками, почав розповідати.
5.
Вибухи розірвали світанок. Як грім Перуна або кара небесна. В усі боки полетіли уламки будівель, рясним дощем падаючи на землю. Одразу після цього тишу розрізали автоматні й кулеметні черги. Далі ще один вибух. Потім іще. З палаючих напіврозвалених будинків посипались люди. Хто намагався сховатись, а хто просто біг світ за очі. Та кулі наздоганяли їх усюди. З бридким дзижчанням гарячий свинець прошивав територію. Він пробивав шкіру, рвав м’язи, сухожилля, нутрощі, ламав кістки. Охоплені жахом повстанці кинулись тікати в ущелину, але... Знову залунали вибухи й різонули кулеметні черги – вже з іншого боку.
Аскер вставив новий магазин.
– Припинити вогонь! Доповісти про наявність боєзапасу, – команда прозвучала сухо і якось жорстко.
Його відділення припинило вогонь. Сержант доповів про наявнісь боєзапасу.
– Розподілити між усіма порівну.
Відділення Чакі також перестало стріляти. Відходили.
Внизу, під ногами, лежала розвалена база. Бій не тривав навіть того часу, що було заплановано. Чакі вступив раніше. Але... Він діяв за ситуацією. Правильно. Всюди валялися трупи повстанців. Їх було дуже багато. Дуже.
– Блін! Діти! – здається, це Аскер сказав уголос. Доповіли про виконання наказу.
– А зараз, хлопці, ноги. І що швидше, то краще.
Повторювати не треба було. Сержант швидко пішов уперед. Гранатометник прилаштувався посередині, а Аскер із кулеметником прикривали їх. Все було виконано чітко й швидко. Давалися взнаки досвід і постійні тренування. Біля річки, на переході, зустрілися з Чакі. Втрат не було. Переслідування теж.
– Дивно. Дуже дивно, – Аскер заплющив очі. В такому стані він пробув кілька секунд. Потім звів повіки. Обличчя виказувало рішучість.
– Добре. Йдемо. У нас іще сім кілометрів попереду.
6.
Двері відчинилися. Сергій посунув Сашка вбік, пройшов повз нього, роззувся й попрямував до кімнати. Перетнув її так само швидко. Вийшов на балкон. Закурив.
– В принципі, все, – сказав він, побачивши здивовані очі свого товариша. – Залишилось дещо обговорити з тобою.
– Тобто як... все? – Сашко ще не розумів.
– Твоє питання завтра буде вирішене.
Приятель полегшено зітхнув і опустився на табуретку.
– Що вимагається від мене?
– Сто баксів. І ще одне: батько тобі довіряє машину?
– Ні.
– Добре. Машину знайду сам. З тебе сто баксів. Знайдеш.
– Зараз?
– Ні. Після роботи.
– Так. Добре.
– Тільки гляди, – Сергій різко взяв товариша за підборіддя й, дивлячись у вічі, прошепотів: – Я за тебе поручився.
– Ні, ні, Сергію... Все буде добре. Ти ж мене знаєш, – пробелькотів Сашко.
– Гаразд. Дзвони Марикові.
– А що я йому скажу?
– Скажеш, що з ним дехто хоче побалакати й даси слухавку мені. Якши?
– Добре.
– Ходімо, – Сергій жбурнув недопалок через балкон. Він усе робив за Романовим сценарієм. Той знався на таких речах.
Тремтячими руками Сашко набирав номер. Видно було, що він сильно хвилюється. Двічі збивався. Все ж набрав. Підніс слухавку і втиснув собі у вухо:
– Алло... Марику... Так, це я... Слухай... Так... Тут із тобою побалакати хочуть. Хто?.. Він скаже.
Після цих слів Сергій вихопив слухавку з Сашкових рук. Там чулося:
– ...козел, про що балакать. Де бабки?
– Фільтруй базар, вівця. Ти з ким розмовляєш? – він грубо урвав монолог Марика. У трубці стало тихо.
– Заспокоївся? – спитав Сергій.
– Ти хто?
– Мегре. Пам’ятаєш мене?
Знову пауза, потім почулось:
– Так, шо нада?
– Шо нада? Це я в тебе хотів спитати, – Сергій говорив нарочито грубо й нагло. – Шо це ти, Марику, вирішив тут за безкрай улаштувати?
– Який безкрай?
– Коротше, це не телефонна розмова. Давай завтра зустрінемось.
– Коли й де? – почулося після паузи.
– Гм. Не боїшся. На Мінській. Біля Макдональдса.
У слухавці знову запанувала тиша.
– Чуєш, Мегре, я ж не сам, мені треба порадитись і...
– Радься як хочеш і з ким хочеш, а завтра о 13:00 я тебе чекаю біля Макдональдса, і в твоїх інтересах прийти.
– Ти мені не... – Сергій не дослухав і поклав трубку. Потім глянув на переляканого Сашка:
– Ну ось і все. Готуй бабки.
– А ти впевнений, що...
– Як ніколи, – урвав його й пішов взуватися.
7.
– От, у принципі, й усе, – Аскер закінчив свою розповідь і глянув командирові у вічі. – Готовий вислухати всі ваші зауваження щодо проведеної операції.
Чакі й Ліч також уважно спостерігали за реакцією командира загону. Втім, той не звертав на них уваги. Він продовжував уважно вивчати накреслену схему. Закурив. Відійшов від столу. Наблизився до вікна.
– Зауваження будуть потім, – це було сказано наче в нікуди. – Зараз мене цікавить ваша думка, панове офіцери. Почнемо з Чакі. Ти ж там був.
Чакі трохи зніяковів. Він не знав, що можна зараз сказати. На його думку, операцію було виконано правильно.
– Я вважаю, що все було чітко. Результат говорить сам за себе, – молодий офіцер вигукнув це скоромовкою, наче сам боявся своїх слів.
– Ти вважаєш, – командир повільно пройшовся перед офіцерами. – Отже, ти вважаєш, що все правильно. Гм. Добре. А ти, Ліч?
– Я теж. Думаю, в цій ситуації Аскер діяв правильно, – Ліч промовляв більш розважливо і впевнено.
– Кругова порука. Це добре, – командир продовжував ходити по кімнаті, це створювало деякий дискомфорт для співрозмовників. – А я вважаю, що вам просто добряче пощастило. У чому, ви хочете спитати? – поглядом змії обвів він присутніх. – А в тому, що це була всього лише база новобранців. А по-вашому, нормально, що командир загону ходить сам знімати секрет? Це нормально? Га? Я вас питаю!
Він підвищив голос, і його тон змусив молодих офіцерів стати струнко.
– Ну, кажіть. Я слухаю, – він ступив кілька кроків, потім різко розвернувся й підійшов до Аскера. Голос його був уже спокійний. Ці перепади в розносі підлеглих справляли досить-таки сильне враження й давали свої результати. – У тебе що, не було підлеглих? Чи ти у нас найкрутіший Рембо? Га, питаю?
Аскер зблід.
– На той час я думав, що це найбільш правильне рішення.
– Він думав. Ха. Він думав, – кроки командира стали швидшими. – Ти мислитель? Теж мені, Сократ знайшовся. Діоген бісів. Хочеш, я тобі скажу, коли ти про це подумав? Хочеш? Тоді, коли йшов до мене в кабінет, а може, оце щойно.
Ці всі рухи, кроки, підвищення й пониження голосу були показними. Ніхто інший не здогадався б, але хлопці знали командира не перший рік і не першу війну. В принципі, він був задоволений, та все ж кому подобається, коли його розносять?..
– Але ж переможців не судять, – втулив Ліч свою фразу на захист Аскера.
– Так. Переможців не судять. Але зрозумійте мене. Мені не потрібні круті Рембо, мені потрібні офіцери. Офіцери! Ви розумієте це слово?
Запала тиша. Командир продовжував крокувати кабінетом:
– Все. Всі вільні.
Аскер, Ліч і Чакі вийшли з кімнати. Мовчки попрямували до виходу з казарми. Розмова з командиром таки добре зіпсувала настрій, але... він усе ж таки правий.
– Не хвилюйся, – Ліч простягнув Аскерові відкриту пачку, пропонуючи пригоститися. – Старий трохи перегнув палицю, але ж ти знаєш його.
– Та я не вельми й хвилююся, – прикурив Аскер. – Він правий.
– В чому він правий?
– Що мені не треба було пхатися самому знімати секрет.
– Ну добре. Тоді скажи мені ось що, – Ліч говорив серйозно, не жартував. – Хто на той час це міг зробити?
– Не знаю. Я чомусь думав, що ніхто.
– Я тобі відкрию страшну таємницю: ти правильно думав. Так що, перестань лютувати на себе, – і вже глянувши в очі, ляснув друга по плечу. – Все нормально, братухо, розслабся.
