(Джаклін Вілсон. Дитина-валіза - Навчальна книга-Богдан, 2010, переклад з англійської В. Чернишенка)
У якому віці людина познайомиться на власному досвіді з істинами Еклезіаста про марнотність та швидкоплинність усього сущого, визначає життя.
А в якому віці людина здатна замість цієї філософії, чи на додаток до неї створити свою? Не теоретичну, а суто практичну, якою й має бути філософія - наука бути щасливим?
Не знаєте? А ось Джаклін Вілсон, чи не найпопулярніша сучасна письменниця Великобританії, знає. Мабуть, її думку із цього приводу можна було б сформулювати так: учитися жити в цьому складному світі ніколи не буває занадто рано.
Може, саме тому маленькі героїні її книжок стикаються із проблемами життя не казкового, не вигаданого, а реального. От і десятирічній дівчинці на ім’я Андреа Вест, із книжки «Дитина-валіза» не надто пощастило в житті.
Батьки Анді розлучилися, і Анді не змогла вирішити, з ким вона хоче залишитися. Воліла б жити з мамою, з татком, зі своїм талісманом - іграшковою крільчихою Редькою у своєму Шовковичному Котеджі, білому, з сірим дахом, чорним комином і жовтими дверима, де посеред садочка росте старезне дерево, з гіллям, що хилиться аж до землі під вагою чорних, солодких - найсолодших у світі! - шовковичин… Ягоди можна їсти просто з дерева, з ними можна пекти Шовковичні пиріжки, а ще з них можна варити Шовковичне варення…
У цьому будинку є спальня Анді, з долівкою зі старих дощок - таких старих, що ясно, що вони просто мусять приховувати під собою скарби, а ще потаємний підземний хід. І Анді б обов’язково знайшла всі ці дива, якби продовжувала жити в Шовковичному Котеджі.
Але тепер вона мусить жити в чужих домівках - тиждень із мамою і її новим чоловіком, а тиждень із батьком і з його новою дружиною. І хоча має тепер аж дві родини, а ще п’ятеро з половиною зведених братів і сестер, їй здається, що в неї не залишилось у світі нічого й нікого - звісно, окрім Редьки, що завжди з нею, у її кишеньці.
Анді реагує на це так, як реагувала б кожна людина на її місці. Хіба це просто - проживши все своє десятирічне життя єдиною дитиною в родині, раптом бути змушеною кочувати з однієї чужої кімнати до іншої, а щоб побути наодинці з Редькою, закриватися у ванній, та ще й чекати, коли нарешті настане твоя черга знімати вершки з молока для кукурудзяних пластівців?
Анді бунтує, замикається в собі, прогулює школу, свариться й б’ється з найбільш жахнючими зведенятами, і навіть вдається до саморобної чорної магії, щиро бажаючи лиха Бабуїну Біллу - своєму вітчиму.
Усім серцем прагне вона тільки одного: щоб все повернулося на круги своя.
Авторка веде свою героїню й разом із нею читачів крізь випробування й поневіряння, дозволяючи самостійно, набиваючи власні гулі, дійти висновку, що не можна вдруге ввійти в ту ж річку. Чи - повернутися до наймилішого у світі садочка з найкращим у світі шовковичним деревом…
Так, все йде, все минає… Але ж не даремно! Навчившись любити, маєш шанс полюбити знову. І Анді Вест свій шанс використовує. Вона знаходить новий власний світ, нових друзів для себе й Редьки, та й ворогів своїх чи то починає бачити по-новому, чи то змінює тією силою добра, що живе в її серці.
Джаклін Вілсон іноді критикують за жорстокий реалізм її книжок. Та книжки її не жорстокі, вони добрі, бо сила дитячого сприйняття світу в них перемагає. Ось і дочитавши до кінця «Дитину-валізу», читач із подивом помічає, що насправді всі герої цієї книжки виявилися непоганими людьми. Його ставлення до них змінюється, бо змінює своє ставлення до своїх нових родин, свого нового життя Анді.
Можливо, це допоможе й читачеві подивитися навкруги новими очима, виробити нове ставлення до власних проблем і власного життя.
А українським читачам у цьому допоможе й чудовий переклад Володимира Чернишенка. Бо Анді буде звертатися до них не дистильовано-книжковою, а живою українською мовою, яскравою, несподіваною. Перекладач цієї книжки показав себе справжнім віртуозом - читачі помітять, що буквиці всіх розділів стоять за абеткою: А - це Андреа, Б, В - це Бабуїн і Ванна, Г, Ґ - це Гарнюній Ґаночок, і так до останньої літери в абетці, і це повністю відтворює задум авторки, що розташувала розділи в оригіналі за абеткою англійською. Фантазія та винахідливість перекладача доповнюється видумкою ілюстратора. На малюнках Ганни Осадко Анді постає схожою на себе-англійку, але емоційнішою та привабливішою.
У такій Анді впізнають себе дівчатка з усіх куточків України, з такою Анді захочуть познайомитися і хлопчики-читачі. А батькам та й бабусям-дідусям корисно буде подивитися на світ очима сучасної дитини.
А, може, і згадати своє дитинство.
Бо «все йде, все минає», але головне - те, що в нашому серці, - завжди залишається з нами.
