Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 26943, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза міжстатева лірика

Зустріч

© Владислав Івченко, 15-12-2010
День був важкий і напружений, то він був радий, що ось вже нарешті вечір. Збирався піднятися у номер, прийняти душ, трохи випити хорошого віскі та завалитися у ліжко. Щоб виспатися. Солодко уявляв, що завтра не треба буде вставати рано. Літак вже по обіді, зустрічей немає, то матиме можливість виспатися і відпочити. Він заморено посміхнувся цим перспективам і відчув, що виснажився. Можливо, треба з’їздити у відпустку. На тиждень. Або хоча б на кілька днів у гори. Бо вже на межі. Важкий видався рік.
- Може дівчат. Чи травки? – спитав в нього таксист, дебелий дядько з обличчям військового пенсіонера. Дядько слухав якийсь шансон, мав на лобовому склі іконку і підкову, до цього скаржився на життя. Чути від нього таку пропозицію було дивно.
- Ні, дякую.
Розплатився з таксистом, увійшов до готелю. На першому поверсі був вхід до стрип-клубу. Можна було зазирнути туди, раз вже думки якось розбурхалися після слів таксисту, але музика гриміла занадто гучно, то вагався, а потім таки пішов до ліфту. В один з ліфтів зайшла жінка, йому довелося підбігти і сунути руку між двері, щоб зупинити ліфт. Увійшов, натиснув на потрібну кнопку. Ліфт загудів і поїхав вгору, підлога трохи тремтіла, наче на кораблі у шторм. Відчув, що на нього хтось дивиться. Та жінка, що увійшла першою. Згадав її, а потім з подивом подумав, що вона звідкілясь йому знайома. Але звідкіля? Він нахмурив чоло, намагався згадати, не міг, але все більше впевнювався, що знає цю жінку. І не просто знає, а добре знає, та хто ж вона?
Він озирнувся і наштрикнувся на її погляд. Вона теж його роздивлялася і, чомусь, була ледь не перелякана. Дивився на неї.
- Поля? – зненацька для себе вимовив він.
- Жорж? – спитала в нього в вона з обличчям людини, яка не може повірити у те, що бачить.
Ліфт зупинився, двері відчинилися. Її поверх, його був вище. Вони стояли і дивилися один на одного. Двері зачинилися і ліфт рушив далі. Тут тільки жінка заметушилася, кинулася до кнопок, потім зупинилася і знову подивилася на чоловіка.
- Це ти?
- Це я. – він кивнув. – Поля! – він хапав ротом повітря, наче після удару.
Ось вже і його поверх. Двері відчинилися. Він натиснув на кнопку другого поверху.
- Ти не проти, до бару? – спитав її.
- Ні.
Поїхали вниз. Вже не дивилися один на одного, стояли якісь похнюплені і приголомшені. Потім вийшли у барі сіли за столик у кутку.
- Що будеш? – питає він.
- Ну, бабоукладача тут не подають. – сміється вона.
Він замовляє коньяк і грушу. Сидять мовчки. Їм важко почати бесіду. Ось вже офіціант приніс замовлення.
- Ну, за зустріч. – він бере келих. Чокаються. Випивають. Вона навіть не закусує. Дивиться кудись у бік, в неї все такий же ошелешений вигляд. – Я думав, що ти в Америці.
- А я думала, що ти мертвий. – вона чи намагається посміхнутися, чи кривиться.  
- Я? – дивується чоловік, аж припиняє жувати грушу.
- Ти. – вона нарешті дивиться йому в очі. – Мені сказали, що ти розбився на машині, якась страшна аварія.
- Чорт! Я вижив! Я єдиний, хто вижив! Троє загинуло, я місяць лежав у лікарні, але вижив! Вижив! – гарячкує він. Вона стинає плечима. Мовляв, бачить, що вижив. Деякий час сидять мовчки.
- Де ти зараз? – питає вона.
- Корпорація «Елефант», керівник департаменту збуту.
- О, я чула про корпорацію.
- А я про тебе не чув зовсім нічого. Я ж намагався тебе знайти. Але Поліна Аксененко була відсутня в інтернеті.
- Я тепер – Поллі Ді Маджіо. Це прізвище першого чоловіка.
- Є вже і другий? – якось нервово питає він.
- Ну, ми не одружені, але живемо разом. Ти дивлюся теж у шлюбі. – вона киває на його обручку. Він аж наче соромиться, прикриває долонею, вона посміхається. Він теж.
- Так. Вже чотири роки у шлюбі. Встиг настругати двійко дітей.
- О, вітаю. – вона посміхається. Западає мовчанка. Вона колотить коньяк у бокалі і дивиться у бік, він вперся очима у стіл. Потім піднімає погляд на неї.
- Добре виглядаєш.
- Дякую. Ти теж. Займаєшся спортом?
- Та потроху. Розкажи про себе. Я ж нічогісінько про тебе не знаю. Думав, що ти десь засіла домогосподаркою у американській провінції, печеш кекси та виховуєш дітей.
- Це хіба схоже на мене?
- Ну, ти ж так зникла, що ніяких слідів. Я намагався розпитувати твоїх подруг. Але вони нічого не знали. Ти уїхала і все.
- Я хотіла почати нове життя. Закінчити з минулим.
Вони знову мовчать. Жорж замовляє ще коньяку, хоча і цей ще не допитий.
- Як ти опинилася в Америці?
- Випадково. Як ти розумієш, моя співоча кар’єра не вдалася. Я не схотіла грати за правилами, які здавалися мені хуйовими. Той рік у Києві, він мене дуже виснажив, потім я ще захворіла, моя печінка знову виявилася здатна на сюрпризи. Почався справжній жорсткач, не було чим платити за ліки і квартиру...
- І ти навіть не подзвонила? Я б дав грошей! – кривиться він.
- Ти ж знаєш, що я ніколи не позичаю. – посміхається вона. – Ні за яких обставин. Ну ось це була така суцільна срака, я тут ще звістка, що ти загинув. Ну, це було, як остання крапля. Я зрозуміла, що хочу втекти кудись. Подалі. І тут зустріла у барі Міка. Він був смішний, одразу запропонував руку і серце. Я погодилася. І ми полетіли до Нью-Йорку. Відгуляли весілля, з’їздили у подорож до Монголії, за кілька років розійшлися. Залишилися друзями. Я не знала, куди податися, почула, що набирають волонтерів до Африки. Поїхала туди. Там познайомилася зі Стівеном, з яким живу і зараз. Там у групі волонтерів був ще чоловік, Джейкоб, чия жінка працювала топ-менеджером у великій юридичній фірмі, що збиралася розвивати бізнес у Східній Європі. А я ж юрист, ледь-ледь не встигла стати кандидатом наук. То мені запропонували місце. Я погодилась. І ось вже майже сім років я тут. Захистилася, зараз один з директорів філіалу по Росії та країнам СНД. У нас зі Стівеном дитина з Ефіопії, яку ми всиновили. Ось так. Ну а ти що?
- Я у корпорації вже п’ять років, а взагалі займаюся маркетингом вже десять років.
- А як же малювання?
- Ніяк. У аварії мені ж переламало праву руку. Кілька місяців не міг малювати. І відчув, що легко можу без цього жити. Навіть краще, спокійніше. Бо ж коли брався за пензля, то згадував тебе. Як ти любила дивитися за мною під час малювання. Продав мольберт, холости, все. Вирішив братися за голову, дорослішати, займатися тим, що приносить гроші, а не підживлює хибні сподівання. Ти тоді уїхала і мені захотілося змінити життя. Докорінно. Виявилося, що маркетинг – моє, я почав робити кар’єру. Вже коли дещо досяг, зустрів свою теперішню жінку. Ну, і ось так.
- Ти – маркетолог. – вона крутить головою і посміхається. – Жорж – маркетинговий геній! Не вірю.
- А Поліна – юрист? Ти ж тільки і мріяла про спів! І тут – юрист.  
- Мрії, мрії. – вона киває і посміхається. Сумно посміхається.
- Зовсім не співаєш?
- Ну, хіба що у душі.
Жорж дивиться на неї. Строгий чорний костюм зі спідницею. Намисто з перлин, біле волосся трохи нижче плечей. Доглядані руки і шкіра обличчя. Білі зуби. Відвертається, сидять мовчки. Йому ніяково, оця мовчанка вказує, що їм і поговорити немає про що.
- Це ж треба, ось так випадково зустрітися! – він розводить руками.
- Я тут у відрядження. – пояснює жінка.
- Я – теж.
- Захожу до ліфту, а тут ти підбігаєш. Я аж злякалася. Я ж думала, що ти мертвий. І тут на тобі. Ніч живих мерців у ліфті. Я вже стала, щоб покласти тебе двійкою, коли ти полізеш пити з мене кров.
- Досі займаєшся боксом?
- Намагаюся підтримувати форму. Але як вийшло, що всі казали, наче ти помер?
- Клята плутанина. Там як вийшло, моя куртка, у якій був паспорт, була на Петі. У нього все обличчя у синцях було, вдивлялися не дуже, написали, що загинув саме я. А мене ж у місті більш-менш знали, то і пішли чутки. Навіть в інтернеті написали, що загинув художник Бураченко.
- Ото ж я і прочитала. – киває вона.  
Мовчать. Офіціант приносить замовлення.
- А якби не та помилка, ти б повернулася? – питає він і сам дивується власному голосу. Якомусь аж тріснутому.
- Якби, не якби, який сенс про це балакати зараз? – каже вона тихо.
Дзеленчить його телефон. Дивиться на екран, кривиться, як від чогось недоречного.
- Слухаю. Привіт, мила. Все добре. Як хлопці? Добре. Завтра увечері буду. Як хочеш. Слухай, я зараз трохи зайнятий. Ага, давай. Добраніч. – ховає телефон і чомусь аж трохи соромиться.
- Як її звати? – питає вона.
- Ти не повіриш. – всміхається він.
- Тобто?
- Поля.
- Дивно. – вона посміхається. В неї дрібні білі зуби, як у білочки. Він же так і звав її колись – Білочка.
- Коли ми тільки знайомилися і вона сказала, як її звуть, я аж сіпнувся. Не чекав.
- Слухай, а я ж давала гроші на твій пам’ятник. – несподівано каже вона.
- На що? – дивується Жорж.
- На твій пам’ятник. Я випадково зустрілася в аеропорту у Москві з Пашею Мухіним. Ми балакали, я згадала про твою трагічну загибель, а він розповів, що у тебе на могилі і пам’ятника немає. Сказав, що всі, хто знав тебе, збирають гроші на це. Я йому дала двісті доларів, які в мене були з собою.
- Блять! Ну козел! – дратується він. - Паша став наркоманом! Він у всіх просив гроші! То на лікування хворої мами, то на пам’ятник Юлії Сергійовни, нашого класного керівника, то ще на щось! І мене приплів! – гарячкує Жорж.
- А я думаю, чого це він наполягав на готівці, я ж пропонувала перевести гроші на рахунок, а він просив тільки готівку. Обіцяв ще потім заїхати до мене у Москві, я ж там живу. Але зник.
- Його посадили. За наркотики. Віз велику партію, щось там років на десять. От же потвора! Він же знав, що я живий! Як він здогадався, що треба брехати?
- Ну, такі люди вміють відчувати співрозмовника.
У бар завалює великий і гамірний натовп. Іноземні туристи, звідкілясь зі Сходу і біляві дівки, щодо яких немає сумнівів відносно професії. Регочуть, кричать, замовляють випивку, хоч вже і так досить п’яні.
- Пішли звідси. – каже вона.
- Куди?
- Посидимо у фойє. Там тихо. – дістає гроші, щоб розплатитися за свій коньяк.
- Не треба, я ж тепер не бідний митець, а менеджер середньої ланки, то вже розплачуся. – жартує Жорж, залишає гроші на столі, виходять з бару. Поліна йде попереду. Помічає, що в неї така ж чудова фігура і красиві ноги. Вона зовсім не змінилися. Тільки зачіска. Жорж розправляє плечі і радіє, що останній рік ходив до тренажерного залу, працював з тренером, то зараз знаходиться у чудовій фізичній формі. Кращій, ніж тоді, коли вони зустрічалися. Згадує ті часи, згадує її у ліжку і кусає губи.
Ліфтом піднімаються на якийсь поверх між її та його. Але там сидять якісь стрижені хлопці з колючими поглядами. Кажуть, що це сутенери, які контролюють роботу своїх підопічних. Тоді Поліна тисне на останній поверх. Та у фойє нікого. Сідають у крісла, навпроти один одного.
- Як звати твоїх хлопців?
- Сеня та Свят.
- Красиві імена.
- Жінка обирала.
- Вона сидить з дітьми?
- Так. Оце останнім часом їй кортить відкрити ресторан.
- Ресторан?
- Ну так, вона ж офіціантка.
- Офіціантка? – вона дивується, потім якось осікається. – Я не в тому сенсі, що…
- Не треба виправдань. Так, офіціантка. Я і сам ніколи не думав, що одружуся на офіціантці. Думав, що мені потрібна освічена жінка, з якою я б мав спільні інтереси. Але життя вносить свої корективи.
- Та головне, щоб людина хороша.
- Вона непогана. Тільки… Та, не важливо. – він махає рукою.
Сидять деякий час мовчки.
- А ото всиновили дитину. Ти не схотіла вагітніти? – питає він.
- Ні, просто у нас були проблеми з цим. То вирішили всиновити. Чудова дівчинка, Еліс, Аліса.
Знову мовчать.
- Чорт. А якби я не віддав тоді свою куртку з паспортом, усе могло б бути інакше. – нарешті каже він.
- Немає сенсу про це думати.
Чують балачки якоїсь п’яної компанії з поверху нижче. О, і заспівали. Поліна посміхається.
- Зате пісні у нас чудові.
- Слухай, а заспівай щось із своїх хітів. – несподівано просить Жорж.
- Та ну, облиш! Які там хіти! – махає вона рукою.
- Будь ласка! Вони ж в мене всі є. Найповніша збірка. Обидва альбоми і ще купа концертників. Я їх досить часто слухаю. Заспівай, будь-ласка! – він аж підхоплюється, очі в нього корять і навряд чи це коньяк, скільки там вони випили.  
- Та слухай, я вже не можу. Я давно не співала. – трохи ніяковіє вона.
- Полю, можеш! Чемпіонам розминка не потрібна! Ну будь-ласка! Це ж моя мрія, ще раз почути твій спів! Дуже прошу!
- Слухай, я вже і слів не пам’ятаю.
- Я пам’ятаю! Всі тексти! Давай, про Супермена! – він наче у лихоманці, аж тремтить весь, що давно вже з ним не траплялося, впевненим та діловим менеджером великої компанії.
- Та ну слухай, ну це ж несерйозно.
- Серйозно! Слухай, я ж вже і уявити не міг, що почую твій спів!
- Я дійсно не пам’ятаю слів!
- Слухай. – він швиденько проговорює перший куплет. Поліна крутить головою.
- Та ну не можу!
- Ну ти що, як це ти не можеш? Ти ж зірка, чи хто ти?
- Не знущайся, яка я в біса зірка?
- Рок-зірка. І блюз-зірка. Або просто - Зірка. Давай! Ти можеш! Можеш!
Поліна відкидає голову, потім зручно сідає, кілька разів кахикає, перевіряє горло. Жорж у захопленні дивиться на неї, потім починає вибивати ритм на коліні. Вона починає співати. В неї красивий, низький, потужний голос. Жорж у захваті, трясе головою. Поліна поступово розходиться, плескає у долоні, починає підвивати.

Де ти мій Супермен?
Мій Чоловік-Павук
Червоний Айронмен!
Де сила твоїх рук?
Мій Бетмен щось заспав
Мій Халк лежить з похмілля
Хенкок кудись пішов
І Астерікс без зілля!

Чому замість того щоб солодко спати
Я мушу бігти, рятувати світ
Ловити бомби, трощити ракети
І ліквідовувати зсуви тектонічних плит!
Цей світ належить сильній статі
Здавна тут правили чоловіки
Якого ж хера рятувати його мусять
Злі через недосип дівки!

Жорж барабанить по колінці, Поліна співає, все так чудово, але у фойє вискакує чоловік і починає волати. Чутно плач дитини. Розбудили немовля, чи зовсім подуріли співати посеред ночі. Поліна соромиться, просить вибачення, Жорж заспокоює чоловіка, ще і ще перепрошує, каже, що десять років не бачилися, то трохи втратили контроль. Нарешті роздратований батько уходить. Розчервоніла Поліна зітхає.
- Я ж казала, що не треба!
- Треба! Це було так чудово! Як колись! – Жорж вже повернувся від дверей номеру, несподівано наближається до Поліни, обхоплює і починає цілувати. Вона відповідає, цілуються жадібно і пристрасно, коли вона несподівано виривається з його рук.
- Ні!
- Чому?
Вони важко дихають, наче атлети після довгої дистанції.
- Ні!
- Я кохаю тебе! Я все ці десять років думав про тебе! – він шепоче хрипко, аж зі стогонами.
- Вже запізно. – каже вона.
- Ні!
- У нас є обов’язки перед іншими людьми!
- Плювати! Я хочу тебе! Я хочу бути з тобою! Я нікого не кохав, як тебе!
- Ми дорослі люди! – він робить крок до неї, вона виставляє руки. – Жорже!
- Вмаж мені. Ти ж боксерка! Вмаж мене проміж очі. Завали, як буйвола! Бо я не можу інакше! Я ж тоді думав, що збожеволію! Коли ти пішла! Я приїздив до Києва, шукав тебе!
- Я знаю.
- І коли ти поїхала, я ж хотів їхати до Америки. Навіть гроші назбирав. Тільки ці янки не відкрили мені візу! Суки. В мене ж була екстрадиція з Англії, якось пішло по базах даних і мені відмовили! Я спробував пробитися через Мексику, але мене затримали на кордоні! І вислали сюди! Мені прізвище довелося змінювати! Але я думав, думав про тебе!
- В тебе жінка і двоє дітей.
- Так, бо мені вже тридцять шість. У такому віці треба мати жінку. Але я не відчуваю до неї і сотої частини того, що до тебе! Вона непогана людина, здається, навіть кохає мене, але я ж то думаю про тебе!
- Жорже, замовчи!
- Я не можу мовчати! Я десять років мовчав!
- Жорже, вже запізно щось змінювати. Так вийшло і нехай так все і залишається!
- Та я не можу! Я ж думаю про тебе!
- Можеш! А ось змінити все ми не можемо, бо для цього прийдеться бити по близьких людях. Стівен закоханий у мене, досі! І це буде для нього удар. І для Еліс удар! І для твої хлопців удар! Ми не можемо і…
Він кидається до неї і цілує. Вона не пручається. Стоять посеред фойє останнього поверху, цілуються, наче підлітки.
- То була помилка! Прикра помилка, що ми не разом! Аби не віддав куртку, ми б були разом, ти б повернулася! – шепоче він між поцілункам, цілує палко, наче хоче випити її губами.
- Жорже, припини. – хрипить вона.
Вони цілуються, а потім Поліна вистрибує з його обіймів. Стає на відстані руки.  
- Коли я побачив тебе у ліфті, я ледь не знепритомнів! – шепоче він.
- Я – теж.
- Ми зможемо все зробити правильно!
- Ми нічого не будемо робити.
- Я кохаю тебе!
- Жорже, ти – серйозна людина! Менеджер! І я теж. Ми мусимо тримати себе у руках. Між нами щось було, але це було давно! Зараз все змінилося! Ситуація інші, обставини інші! І нічого не зробиш!
- І що, оце розійтися, наче нічого і не було? Наче ми не зустрілися?
- Так, тільки так. Ми не зустрілися! – вона біжить по коридору до дверей на сходи. Жорж біжить за нею. Вона повертається. – Зупинися! Не йди за мною! Прошу тебе!
Він зупиняється. Поліна уходить. Чутно, як цокотять її підбори по сходинках. Жорж важко дихає. Облизує губи. Притуляється до стіни, кривиться, стоїть. Потім йде до ліфту. Спускається на свій поверх, заходить до номеру. Відкриває холодильник, бере маленьку пляшку з алкоголем, потім кривиться і ставить назад. Падає у ліжко. Одягнений та взутий, як був, так і падає. Лежить. Рукою починає відбивати ритм пісні, яку вона співала. Плаче. Щось шепоче. Потім підхоплюється і виходить на балкон. Запалює цигарку. Курить її швидкими, нервовими затяжками. Ось вже і недопалок. Повертається у номер. Ходить по ньому, щось шепоче сам собі.
- Поліно! – скрикує та біжить до дверей, вискакує з номеру,  ось вже біля ліфту, викликає. Опускається на її поверх. Але який її номер? Підходить до дверей, прислухається. Нічого не чутно. Їде униз, питає у портьє про Поллі Ді Маджіо. Піднімається, стукає. Не відкривають. – Поліно, це Жорж! – він стукає далі, але за дверима тиша.
- Там нікого немає. – каже з-за спини покоївка. Він аж лякається.
- Як немає? Тут жінка живе, Поліна.
- А вона тільки-но уїхала. – спокійно каже покоївка.
- Як уїхала?
- Здала номер і поїхала вниз.
- Коли?
- Та п’ять хвилин тому, не більше.
Він біжить до ліфту. Той приїздить аж за кілька хвилин, бо розвозить п’яну компанію з бару. Потім дуже неквапливо, наче черепаха, їде вниз. Там Жорж біжить до виходу. Не бачить Поліни. Питає у портьє про жінку у чорному костюмі.
- Вона тільки-но уїхала.
- Куди?
- Не знаю. Узяла таксі і уїхала.
- А можна зв’язатися з таксистом?
- Тільки коли він повернеться. Але він може і не повернутися, якщо зміна закінчилася. – стинає плечима портьє. Підозріло дивиться на Жоржа, який виглядає підозріло. – Вона щось у вас вкрала? Може викликати міліцію?
- Ні, ні! – Жорж махає руками і вибігає з готелю. На вулиці ловить таксі і їде до Борисполю. Таксист просить великі гроші, але Жорж не торгується. Приїздить до Борисполю, ходить, шукає Полину, але її там немає. І рейс на Москву тільки вранці.
Двічі обходить аеропорт, повертається до готелю. Питає портьє, про всяк випадок, той каже, що жінка не поверталася. І чого їй повертатися, коли розрахувалася та поїхала? Жорж піднімається до себе у номер. Випиває весь бар з холодильник. Засинає п’яним і неспокійним. Зранку страшенно болить голова. Замовляє цитрамон. Випиває дві пігулки, лежить далі. Потім їде на літак. У Борисполі знову дивиться на пасажирів, наче ще сподівається побачити її. Потім сорок хвилин польоту і рідне місце. Жоржа зустрічає жінка з малими. Старший, Сеня, смішно біжить до батька. Молодший – Свят, махає з маминих рук. Жінка цілує Жоржа, каже, що скучила, розповідає новини.
- Я знайшла одне приміщення. Давай завтра подивимося. Розташування добре і оренда більш-менш. Добре?
- Так. – киває Жорж.
- Щось трапилося?
- Ні, просто важке відрядження.
- Тобі треба відпочити. Візьми відпустку.
- Не зараз.
- Давай я поведу.
- Давай.
Він сідає на заднє сидіння разом з малими, яки притискаються до нього з обох боків. Щось там балакають, вони ж його люблять. Жінка керую машиною і час від часу стурбовано дивиться на похмурого чоловіка.
Коли вже приїхало додому, до двоповерхового котеджу за містом, жінка допомагає вийти з машини дітям. А потім цілує Жоржа і шепоче на вухо, що вдома няня, яка подивиться за дітьми. Жорж киває головою. Не дуже то радіє, але уходить з жінкою на другий поверх, поки няня дивиться за дітьми, що грають у дворі. Жінка демонструє нову білизну.
- Купила до твого приїзду. Як, подобається? Ну чого ти такий сумний? – починає цілувати його, але нічого в них не виходить. Допомагає роздягнутися і вкладає у ліжко. – Відпочивай, милий, ти дуже заморився.
Лежить з ним поруч. Жорж засинає, уві сні чомусь стогне. Жінка зітхає, потім по телефону каже подрузі, яка важка та нервово у чоловіка робота. Наступного дня таки їдуть дивитися приміщення для ресторану. Жорж ще трохи сумний, але поступово його відпускає.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0597341060638 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …