Ранок. Він розплющив очі. Видно. На мить уявив, як повільно сходить сонце над джун´лями. Воно ще заслабке, ще не має тієї сили, що опівдні, але як багато обіцяє цей червоний півдиск! “Підйом!” – скомандував сам собі, але розніжене сном тіло не хотіло ворушитися. Йому так добре в гамаку. Добре. Що значить добре? Пора. Все. Жарти набік. Ще кволим рухом відкинув протимоскітну сітку, водночас напружуючи всі м’язи тіла. Обурене серце закалатало швидше. Різко хитнув головою ліворуч-праворуч і швидко вибрався назовні. Хлопці ще спали, а може, й ні. Може, вони так само, як і він хвилину тому, борються зі своєю лінню. Але пора. Пора. Годі спати. Тілу потрібен струс. У дитинстві це робили батьки, коли будили до школи, потім – будильник. І ось настає час, коли будильник уже сидить всередині. Але цього струсу не завжди буває досить.
– Чакі, Ліч, гайда на підйом.
Почулось якесь шарудіння в двох сусідніх гамаках.
– Що там? На операцію?
– Гм. Ні. На пробіжку.
Аскер усміхнувся й почав одягатися. Мав два комплекти форми. Ні, “тропіканка” – тільки для операцій, зараз – звичайне х/б . Щоб було важче. “Важко у навчанні – легше на роботі”. Згадавши цю мудрість, він знов усміхнувся. Ліч і Чакі також заходилися вдягатись. Аскер зашнурував черевики. Зверху надяг “обтяжувачі”. Розвантажувальний жилет повністю споряджений. Зав’язав стрічку на голові, щоб піт не заливав очі. Взяв кулемет.
– Я вас чекаю на вулиці.
В коридорі казарми побачив вартового:
– Котра година?
– Шоста. За вами годинник можна звіряти.
Аскер кивнув головою, пройшовся коридором і раптом, щось згадавши, розвернувся.
– Командир о котрій вчора повернувся?
– Пізно, о третій.
– Не буди його на розвод.
– Добре.
Вийшов на вулицю. Коло сусідньої казарми стояло кілька місцевих офіцерів. Сухо привіталися. Вийшли Ліч і Чакі, так само вбрані, як і він. Не змовляючись, перейшли на біг. Крок за кроком перетнули плац, вибігли за ворота бази. Рушили дорогою.
Аскерові легше було бігти, коли в голові наспівував собі якусь пісню. Останні три тижні він бігав під БІ-2 – “Полковнику никто не пишет”. Так і зараз.
Большие города...
Слова відбивалися в голові з кожним кроком.
Пустые поезда...
Думки плутались у голові, як і завжди спросоння.
Ни берега, ни дна...
“Це правильно, дуже правильно”. Захотілось додати: ”Ни родины, ни флага”. Але це була не його пісня.
Все начинать сначала...
Як і завжди, треба все починати спочатку.
Холодная война...
Хто ж сказав, що вона закінчилась?
И время, как вода...
“Боже мій!” Уже зараз він помічав, як швидко той час летить. А що буде далі?
Он не сошел с ума...
А це ще питання! На нього дуже важко відповісти.
Ты ничего не знала...
Справді, мила моя, ти ж нічого не знала.
Далі – як і в сценарії. Як і завжди буває. “Полковнику никто не пишет”. Тому що нема куди писати. Тому що в нього немає адреси. А що в нього є? “Вояко, ти що? Починаєш себе жаліти? Ну-ну!” Вкотре за останній час він ловив себе на цій думці. “Але ж ми самі обрали свою долю”.
Хоч пісня й збилась, але крок був такий же твердий і ритмічний. Тренований тисячами кілометрів пробіжок та важких далеких переходів. Тіло вже саме контролювало рухи, даючи змогу голові розбиратися зі своїми думками. Він не помітив, як коло закінчилось, а це добрих чотири кілометри. Звернули до океану. Ще кілометр. Пусте. Дихання нормальне. Серце ганяє кров, як і має бути. А м’язи? Вони на те і є, щоб бути постійно в напрузі. Море. Ще пара сотень метрів галькою. Норма! Норма! Клас! Пора зупинятися.
Скинули спорядження – і в воду. Океан тут теплий і лагідний. Його хвилі. Як приємно себе відчуваєш на їхніх гребенях! Через якийсь час вийшли на берег. Трохи втомлені, але веселі. Біг і вода змили ранковий сум. Тепер до річки, змити солону воду. Тут уже короткий перехід у півтора кілометри. Також бігом. Вода в річці прохолодніша. Дуже багато холодних джерел. Змиває залишки втоми й смутку. Веселі, жартуючи один з одного, прийшли в табір. Підняти всіх на зарядку. Місцеві, що тільки-но повилазили зі своїх казарм, завжди з подивом дивилися на цих європейців із досі невідомої країни: завжди тренуються, зразкова дісципліна, цілковите знання справи... Але менше з тим. Незабаром зарядка скінчилася. Панове, ласкаво просимо в новий день.
4.
Вони вийшли з бару вп’ятьох: дві дівчини й троє хлопців. Веселе святкування іменин перекотилося з квартири в бар. Потім парами почали розходитись. Коли вже вирішили фінішувати, іменинника, що “не витримав бою”, понесли додому. Залишилось п’ятеро. Весело йшли вулицею, жартували, співали. Високий Гриф, він залишився без пари, постійно щось горлав своїм басом. Та зрештою йому набридло. На нього вже ніхто не звертав уваги.
– Стоп! – перекрив він дорогу четвірці. – Панове, хвилиночку уваги.
З цими словами Гриф прийняв позу депутата на трибуні, але позаяк був сильно напідпитку, це мало такий кумедний вигляд, що всі голосно зареготали.
– Ну, панове! – трохи обурився він.
– Добре, добре, слухаємо, – сказав Сергій, стримуючи сміх.
– О! Тільки Мегре мене розуміє!
– Ну, так він же комісар поліції, – вставив слово Ланик.
– Французької, панове, французької, – Сергієва подруга не хотіла залишатись осторонь.
– Так, коротше, менше тексту, – Сергія трохи дратувало це прізвисько. – Що ти хотів, птеродактиль?
Ця фраза знову викликала вибух сміху.
– Ну, як завжди – все спаскудив, – Гриф удавав із себе обуреного. – Менше з тим, я хочу сказати, що ми не можемо так просто розійтися.
– Тобто ти вимагаєш продовження бенкету?
– Так, так і тільки так!
– Я не проти, – Сергій закурив. Він здавався найтверезішим із чоловічої частини компанії.
– Може, досить? – запитала Ірина, глянувши йому в очі.
– Чому? Чудовий вечір. Ні, він не може так закінчитися. Тим більше – завтра вихідний.
Скупчилися ближче, почали обговорення. Група розділилась на два табори: дівчата були проти, хлопці – за. Сперечалися довго. Спочатку жартома, потім із награними сценами образ, та зрештою, згоди було досягнуто. Хтось пішов на поступки, хтось щось комусь пообіцяв, отож результат був позитивний.
І ось вони знову в кафе. Додали, посиділи, потанцювали. Сергія трохи розвезло і він вийшов на вулицю. Пройшовся. Звернув у двори. Поблукав трохи. Відсутній був якихось десять хвилин. Та коли повернувся до бару, почув шум бійки. Вилаявшись, метнувся всередину.
Там і справді йшла бійка. Гриф і Ланик відбивалися від трьох молодиків. Не розбираючи, що до чого, Сергій кинувся в епіцентр. Схопив за плече одного з незнайомців, розвернув і пробив із правої. Це відкинуло супротивника, але той явно вмів тримати удар.
– Ти що – Дон Кіхот? – гаркнув він, труснувши головою.
– Ні, я з ними, – кинув Сергій і перейшов у атаку. Видав серію з трьох ударів, і незнайомець звалився на підлогу.
Не добиваючи, Сергій озирнувся: Гриф мотузував свого в кутку, а третій із нападників забивав Ланика. Підскочив туди. Відкинув бійця вбік. Гриф свого схопив за барки й швиргонув на центр зали.
– Гриф, заспокойся! – гукнув Сергій. – А ви, – розвернувся до нападників, – на хрін звідси!
Ті зрозуміли, що перемога не за ними. Пішли звичайні погрози, та всі добре знали, що зараз під'їде міліція, тож із відступом не барилися. На щастя, таке все ж трапляється, хоча й рідко: нічого не зламали. Бармен, хоч і бачив, що хлопці не винні, все ж попросив їх піти. Це було найкращим виходом. Пішли швидко. Одразу звернули в двори. Трохи попетляли. Вийшли до зупинки, де мали розходитися. Саме прощалися, коли з найближчого двору виринули троє постатей.
– Ба, яка зустріч!
В одному з молодиків Сергій упізнав свого супротивника.
– Ні, – сказав Гриф, – із мене досить.
– Зачекай, – Мегре зупинив його, а сам зробив крок уперед. – Чуєш, падло, тобі мало?
Хоч як би там було, та алкоголь давав про себе знати. В іншій ситуації Сергій би ще подумав, перш ніж так різко йти на зближення. Тут він справді прогадав. Та й реакція була притуплена. Краєм ока вловив рух ізбоку і вже наступної миті відчув сильний удар у голову. “Кастет!” – подумав, падаючи. Далі все було, як у тумані: він не знепритомнів.
– Ах ти... – Гриф не встиг договорити. Отримав три удари знизу. Коли нападник востаннє відводив руку, в ній щось блиснуло.
– Ніж! Ніж! – дико заволав Ланик. Його крик підхопили дівчата.
– Ходу! – гукнув один із молодиків, і вони зникли. Мовби розчинились у темряві.
Потім була міліція, “швидка”. На запитання міліціонерів Сергій не міг нічого чітко відповісти. Він був десь далеко, в якомусь тумані, а перед очима в нього стояв Гриф, що повільно осідав на асфальт.
5.
– Розумієш, у такій ситуації найголовніше – не заснути. – Чакі промовив ці слова з виглядом великого знавця.
Як завжди, всі розмови в суто чоловічій компанії, хай на яку тему вони б починалися, зводилися до одного – жінок. Аскер і Ліч розреготалися.
– Ну ти й видав, – Ліч помаленьку відходив од сміху. – Як у таких ситуаціях можна заснути?..
– Не розуміє, – Чакі підморгнув Аскерові.
– Молодий іще.
– Та годі тобі, “молодий”.
Відчинилися двері, і до офіцерської кімнати зайшов командир підрозділу.
– Струнко! – подав голос Аскер, підводячись. Інші звелися за ним.
– Нічого, нічого, – махнув командир рукою. – Продовжуйте, я помітив, хто встав останнім.
Цей старий, як світ, флотський жарт постійно чомусь викликав усмішку молодих офіцерів.
– Про що мова?
Аскер не розгубився:
– Обговорюємо деякі закони квантової фізики.
Командир зобразив на обличчі дике здивування. Але воно було показушним, усі знали, що він добрий актор.
– Краще б обговорювали дупку Дженіфер Лопес або груди Памели Андерсон.
– Та ну… – почав було Ліч, але командир легким рухом руки зупинив його.
– Добре. Є інша пропозиція. Поговорити про більш пристойне, ніж квантова фізика, – з цими словами він почав розстеляти карту на столі. – Поговоримо про особливості місцевої географії.
Всі обступили карту.
– Ось цей район, – старший обвів його олівцем. – За даними місцевих спецслужб тут починається велика концентрація повстанських загонів. Їх поки що не зачіпають, аби зрозуміти, чого вони хочуть. Але й групуватися так просто не дають.
– Яке наше завдання? – спитав Аскер після короткої паузи.
– Не швиди. Під виглядом карабінерів нас перекидають туди, типу для блокації. Урядові війська вже підтягуються. Далі наше завдання – вивчити район: у подальшому ряді операцій будемо розчищати шлях для армії.
Командир обвів усіх поглядом, даючи зрозуміти, що закінчив.
– А звучить як – “розчищати шлях для армії”! – подав Ліч репліку. – Навіщо ж тоді армія?
– Для вогневої підтримки й зачистки, – Аскер уважно розглядав карту. – Тобто вони планують там військову операцію. Некисло. Некисло... А ми повинні якийсь час хуліганити на кордоні.
– Щось на зразок цього, – командир відійшов од столу й закурив. – У верхах знов намагаються домовитись із повстанцями. ООН тисне. Так що, швидше за все, хуліганити будемо одразу – і по-крупному. Ще питання?
– Коли вирушаємо?
– Машини будуть за годину.
Ліч відійшов від карти й налив собі води. Потім раптом розвернувся до товаришів:
– А яка база в нас там буде?
– Поки що не знаю. Але на комфорт не розраховуй.
– Це зрозуміло. Часу на її створення не буде також?
– Думаю, що ні. Виходь із цього.
Аскер підійшов до дверей:
– Я віддам накази. Варто було б уже збиратися.
– Добре. Панове офіцери, проконтролюйте завантаження. Забирати все.
– Слухаюсь! – гавкнули всі в один голос.
В казармі залунали накази. Солдати заходилися виносити речі. Спочатку зброю, спорядження, боєзапас. Біля акуратно складеної амуніції було поставлено вартового. Далі виносили особисті речі та інше. Машини цього разу не запізнилися, що свідчило про неабияку серйозність операції, яку розуміло навіть тубільне командування. Завантаження не зайняло багато часу. Накази було віддано, маршрут розписано. Пролунала команда “по машинах”. Трохи згодом – “уперед!”
6.
Два тижні після похорону Грифа Сергій ходив сам не свій. Ні, це не був жаль чи смуток: він не звинувачував себе в його смерті, просто було якось не по собі. За цей час хлопець змінився. Це було видно з усього: ходи, погляду, розмови і… мовчання. Так, мовчання. Хоч як це дивно, але вміння чоловіка мовчати говорить набагато більше за його слова. Часом після занять він довго й безцільно блукав містом, намагаючись не потрапляти в ті місця, де раніше бував із друзями й де міг їх зустріти. І, хай як це смішно чи гірко – це вже на ваш розсуд, – у голові його крутився улюблений вірш старшого брата, невеликий уривок із “Дон Жуана” Байрона:
– Богов любимцы долго не живут, –
Сказал мудрец. – Преград они не знают.
Для них друзья и дружба не умрут,
И юность, и любовь не увядают.
В конце концов в могиле отдохнут
И те, кто слишком долго избегает
Могилы, но прекрасней доли нет,
Чем сей покинуть мир во цвете лет.
Брат завжди був диваком у своїх уподобаннях, зокрема у виборі поезії. Тільки зараз Сергій почав розуміти його: це диктував стиль життя блудного брата.
Врешті-решт, цей стан почав проходити, і хлопець знову повертався до життя, хоч і далі залишався таким же відлюдкуватим. Знову повернувся в секцію. Можливо, через свою новоявлену відлюдність і замкнутість, а може, з якихось лише йому зрозумілих причин “вдарився” у спорт і навчання. Покинув курити й перестав вживати спиртні напої. Це взагалі-то було б непогано, якби не ті зміни, що так впадали в око.
7.
Рейди були щоночі: якась одна невеличка група завше йшла на той бік. Завдання були прості: розвідка місцевості та виявлення нових баз бойовиків. По поверненні – “розбір польотів”, звіряння з картами тощо. Вже стали добре орієнтуватися в прикордонній місцевості. На щастя, сутичок поки що не було. Наказ був суворий: уникати. У бій вступати тільки в крайньому випадку. Не останню роль грало й те, що район був слабко заселений, надто рідко траплялись патрулі повстанців. Такі виходи хоч і мають якусь частку небезпеки, та в принципі зводяться лише до нудного ходіння. Хотілось операції. Реальної, великої і, що теж важливо, вдалої. Але що ж, розвідка є розвідка...
Та врешті наказ надійшов.
БРАТИ
1.
База повстанців. Довгі години спостереження. Запам’ятовування всього включно з дрібницями, що на перший погляд здаються непотрібними. Банально, та, зрештою, все життя є однією суцільною банальністю. Нічні години над картою й схемами. Розробка плану. Відпрацювання різних варіантів, починаючи зі стандартного, давно прохаваного всіма, але який чомусь є найбільш дієвим.
– Мені паралельно, як ви це зробите. Я не буду втручатися в жоден процес, але є умова: втрат не повинно бути взагалі, – такі слова командира були перед виходом на завдання. – Розумієте – не мінімальні, а зовсім відсутні!
“Утопія, – Аскер прикрив втомлені очі й перекинувся на спину. – Але в чомусь він правий”. Аскер знав уже все достеменно: розташування бази, вогневі точки, маршрути патрулів, місця постів та секретів. Чимось схожим на подвиг було вже те, що за дві доби сидіння тут загону з десяти чоловік цього загону ніхто не помітив.
Аскер лежав на спині й прораховував. Ставив себе на місце супротивника, намагаючись не випустити дрібниць: саме від них великою мірою залежить результат. Темніє. Далі чекати не можна. Або пан, або пропав. Важко даються рішення, коли на тобі відповідальність за людей, але тільки так стаєш справжнім польовим командиром. “Базу має бути знищено”. Він усміхнувся про себе: ”Десь це вже було”...
Сутінки поступово витісняли денне світло. Фігури в біноклі були розпливчасті, й годі вже було щось роздивитися. “Все! Пора!” Зробивши кілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтись, Аскер рушив донизу. Спустився до підніжжя пагорба, легкою ходою пройшов повз кущі, де на ніч повстанці ставлять секрет. Зараз там нікого не було. Знову двічі глибоко вдихнув і видихнув. Видерся на дерево й засів якраз над замаскованим окопом. Вмостився зручніше й почав чекати.
Дві години. Може, більше. Він не дивився на годинник. Дві години тиші, хоча це слово не зовсім підходить до нічних джун´лів. Просто через якийсь час усю цю гаму звуків перестаєш сприймати як шум, і вухо вже автоматично фіксує тільки зайві чи неприродні звуки. Так ось, дві години. Дві години вагань, боротьби з власними думками й бажанням піти. Піти світ за очі й більше ніколи не повертатись до цього заняття.
Ось! Він вловив тихий шурхіт ходи. Вмить укрився холодним потом. Ішли двоє. Це відчувалось. Аскер сидів, намагаючись не рухатися. Серце забилося швидше. З кожною секундою ритм його ударів прискорювався. Здавалося, що в грудях б’є якийсь тамтам. Затамував подих. Став дихати через раз. З досвіду знав, що на очі тут годі покладатися. Тепер тільки слухав. Люди зупинилися біля кущів. Вони прислухались. “Цікаво, вони відчувають небезпеку?” – чомусь майнула думка. Почувся тихий шепіт. Потім шелест кущів і з тим легкий удар черевиків об землю. Ще один. “Усе! Вони в окопі”. Спітнілі долоні сильніше стиснули колодки ножів. Серце калатало, руки тремтіли. “Спокійно! Спокійно! Я цілком спокійний!” Повстанці не відчували небезпеки. З власного досвіду сидіння в окопах і засідках Аскер знав, що увага працює тільки першу годину. Хоч усі знають про передсвітанковий період, а все ж в основному тоді й попадаються. Затекли ноги. Ледь-ледь. Дуже повільно й безшумно сів інакше. “Ще півгодини почекати”. Трохи заспокоївся. Все приходить із часом. До всього звикаєш. Серце вже не вискакувало, билося спокійніше. Вловив запах диму. Внизу курили. Обережно, ховаючи вогники, – та зверху Аскер їх побачив. Чомусь прийшла думка попросити цигарочку. Згодом вона стала такою нав’язливою, що все, фініш. “Зараз!” – майнуло в голові. Зважитись було нелегко. Але діяти слід було швидко. Секунда. Роздуми. До біса! Він відштовхнувся. Вперед! У темряву! У невідомість. Два метри польоту. Приземлився на край. Не розрахував, але ноги спрацювали самі, спружинили. Аскер “рибкою” влетів у окоп і, як сніг на голову, звалився на отетерілих повстанців. Вони тільки й устигли, що сіпнутися. Грудьми звалив першого, відтак уже два тіла навалились на другого. Чи спереляку, чи за інерцією почав працювати ножами. Куди б’є – не бачив. Лише відчував, як відточена сталь входить у м’які тіла. Як наштовхується на кістки. Зойків не було. Тільки один устиг скрикнути. “Здається, все”. Підвівся. Присів. Дістав ліхтар. Увімкнув. Обоє лежали на дні окопу з численними ножовими ранами. Перевірив. Мертві. Не витримав, осів на дно, спершись спиною на стінку. Закурив. “І все-таки я не професіонал”.
