До сторіччя церкви РІздва Пресвятої Богородиці с. Владиславка Миронівського району, що на Київщині.
Це було єдине село де вишні мали присмак меду. Від самої Вільшаниці аж до Виграїва не було більше такого села. Вишні пахли медом, сало зі щойнозарізаних кабанчиків − соломою, а вдоволені життям гарбузи в холодочку під оплітком видавалися принесеними льодовиком гранітними валунами.
А церква пахла живицею. То згодом пропахучиться вона солодким ладаном, солодким свічковим димом та солодкою легкістю прощення, а сьогодні… Сьогодні ставляють хреста. Посходилися, в празничних плахтах, у чорного сукна свитах, у неношених ходаках. Приходили, кликали то посходилися, аякже! З Волощанівки, з Самарки…
Прийшов Василь. Виголений, висповіданий, підперезаний… − Тепер і в нас буде церква! − раділи в плахтовій та чорносуконній гурбі.
Вирівняв плечі, кинув позирк на баню: − В’яжіть! − і поліз. Поліз із прив’язаним на спині хрестом, прип’ятий наче розіп’ятий, новенькі чоботи рипіли на товстій щабелині; драбина ледь погойдувалась, а він ліз, прип’ятий наче розіп’ятий на владиславському хресті, на баню наче на гору Череповище, вгору наче на небо, наче на викуп гріхів цілої чорносуконної та плахтової, тривожно-урочисто занишклої гурби внизу. Здирався вище та вище, погойдувалася драбина, пітніла спина та важчав прив’язаний хрест, із кожною щабелиною важчав, наче разом із хрестом пнув нагору Василь важкість поглядів усіх сельчан, наче витягував, сотав із кожного його затаєні та невисповідані гріхи, наче бісів, що кліщами вчепилися в душі, рвав, і трудно було, і пітніла спина, і гурба неголосно молилася внизу.
Сонце палило в очі, спинився Василь перевести подих та поправити мотуззя, замовкла, переводячи подих, чорносуконна та празничноплахтова гурба і далека сиза хмара виповзла знишка з-поза юхнівського пагорба; не бачили її внизу, тільки сонце, а Василь бачив, багато бачиш прип’ятий до хреста, багато бачиш із Божого Дому й побачив і збагнув Василь із хрестом, що то не хмара, то безбожне XX століття суне хмарою на село і треба квапитися.
− Втомився? − співчутливо гукнув ізнизу майстер Вакула. Василь мовчав − хмара захопила його всього. − Там ближче до Бога, що бачиш? − наче в жарт а наче й не в жарт продовжив майстер. Бачив, бачив Василь до хреста прип’ятий наче розіп’ятий, бачив, нечисть із задертих догори лиць сельчан важко рвучи, бачив, відкрилося йому: наче зі скрині, наче з лантуха розв’язаного посипалось із тої хмари-XX століття, та все горя, та все нещастя… Ось війна і пішли козаки в безвість, і знов війна, і знов війна, й знов… Господи, хто того пороху стільки натер!.. А по війні голод і перед війною голод… і німі хати, й пусті хліви, і жовті стріляні патрони в жовтій жменьці голодного хлопчика… і могилки на кладовищі не вряд − абияк, і погребання без відспіву, й дзвіниця без дзвона…
Стояв Василь, тремтіли руки, важчав хрест, із кожною війною важчав, із кожним голодом, із кожним вистріляним патроном… А століття летіло, чорне наче грім, а гурба внизу молилася й Вакула-майстер, не діждавши відповіді, стояв, шапку тримаючи в руці й дивився на Василя. − Боже, нащо це Ти мені відкрив? − думав Василь. − Нащо, як житиму з цим, що людям скажу!? − І далі взявся лізти та знову гукнув ізнизу Вакула, трохи ображено: − Хоч церква стоятиме? − Стоятиме! − зрадів Василь. − Стоятиме, люди, стоятиме церква, оце головне! Ось хреста лишень… Стоятиме церква то житимемо!..
І пекло сонце, і люд ревно молився внизу, й важезного, тисячапудового хреста випинав нагору Василь і ставало йому на те сил…
