… «Привіт, тобі каже СНІД!» – ось такі слова було написано маркером на шприці якого я витягнув сьогодні ранком зі своєї руки.
Що? Де, я? Як це сталося? – я задавав питання у розпачі одне за одним, але кому? Хіба що обдертим стінам, якогось розваленого будинку. Страшний холод огорнув мене з ніг до голови, щось болісно стискалося у грудях, на очі привидівся хрест та свіжо висипана могила з жовтої глини.
При спробах піднятися з бетонного перекриття кімнати упав на нього вкотре, але тепер ще й вдарився головою, потираючи її обережно, намацав кров на потилиці…Як це могло статися? Я пам’ятаю ми випили, танцювали, курили її… як завжди, але щоб колотися я такого не пам’ятаю, о Боже, що ж я накоїв тепер я помру?... – у розпачі стиснув запалену рану на лівій руці, ту саму звідки пару хвилин назад стирчав шприц.
Страшні думки про смерть мене осягнули. Тремтячими руками, відірвав шматок ряднини зі своєї сорочки, щоб перев’язати розкислу рану – вчорашню дурість та муки на всеньке життя. От дурень, от дурень, – шепотів намацуючи дірочку між цеглинами, щоб всунути пальці та встати. В кімнаті темнішало, мабуть, сонечко сідало і наступав вечір.
Треба було поспішати, бо доведеться тут ночувати. Нарешті піднявся, але ноги ледь тримали моє тіло, що виляло то в одну, то в іншу сторону, немов голівка маку у полі від подиху вітру. Вчорашній «кайф» відпустив мій розум, після побаченого жаху, але ноги ще відчували не пройдешній дух задоволення. Ніяк мене не слухались і руки, здавалося, що їх покривило, але від чого, невже це вірус так швидко діє? Невже я вже розкладаюся? Від таких думок ставало дуже моторошно.
Напівтемним маленьким коридором будівлі спускався, долаючи з невпевненістю сходинку за сходинкою, але потрошку наближався до виходу, хоча й добре хитаючись. На останній сходинці не втримався…
- Ой…
***
Прірва була надто великою і це мене вкрай тішило, якщо добре впаду на отой камінь, то помру одразу, навіть і болю не відчую. Отака смерть найкращий порятунок від мук проклятого СНІДу.
- Ну, все простіть мене батьки за те, що вас не слухав, за те що говорив не раз брудні слова, що крав гроші з дому та сміявся і радів, коли ви хворіли, а ще простіть за те що не раз бажав вам смерті, коли перешкоджали в моїх гуляннях. Пробач, тату, за те що обізвав тебе «стукачем», коли мене здав міліції за крадіжку. А ви мамо пробачте найбільше, мабуть, перед вами я завинив неспасенно? Ваші сльози лились ночами за мої дії, ваші коси так скоро посивіли і все через мене… – схиливши голову, через сльози шепотів далі…
- Простіть мене всі звірі за те що насміхався та глумився над вами, а ви квіти і трави, не тримайте зла за те що нищив вас без потреби. Весь світ прости мене за те що я такий був, що зла на кожному кроці робив: людей ображав, мабуть, таки марно я на цьому світі жив? А жив я тільки для себе, для друзів та розваг і ось стою над прірвою хто поряд зі мною стоїть? Друзі, а де, ви? Розваги, саме ви мене сюди привели, саме ви мене з цього світу скидаєте в прірву, але хто в цьому винен я і тільки я, я, я… – букви, що котилися з вуст освистував вітер, що заплутався в хвою молодих смерек, які ледь трималися на стрімкому схилі.
- Останнє пробач моє буде до тебе Господи. Сповідуюсь перед тобою за все своє життя, визнаючи свої гріхи та помилки і прошу пробачити мені, якщо твоя ласка? Я знаю, що згрішив і за це маю понести величну кару і мучитись за свої дії, але жити я більше не хочу, бо не вартий я життя на землі з такою хворобою як СНІД, все одно я скоро помру, то хоч не буду мучити батьків... Я знаю, що мені виправдання не має, але й шансу виправити скоєне також нема. Тож все!!!
Я піднявся, щоб стрибнути, а ліс затих, здавалося що і струмочок зупинився, що протікав на дні прірви, щоб я ще раз подумав, що роблю. Рука, що трималася за гілочку ялини потроху сповзала за тілом, що похилилося до низу.
- Стій! Якщо ти зробиш це, то ти нічого не зміниш у своєму житті. Тільки відбереш його від себе, а ще попадеш одразу в пекло без суду та слідства… – пролунав жіночий голос позаду хлопця.
- Хто ти? Чому ти тут?
- Оглянувшись ти побачиш мене!
- Мені не можна оглядатися, я вже вирішив, що буде так! – промовив не озираючись.
- Що ти вирішив? Що маєш продати душу йому? Знай, якщо ти це зробиш, то аж ніяк тобі не полегшає, але ти попадеш прямо до його чорного володіння, а звідти вороття не має, повір!
- Мені й так вороття не має, я інфікований і помру, якщо не сьогодні, то найближчим часом, хіба ти не знаєш, що це таке СНІД?
- Знаю, але ти не знаєш, що таке смерть і що таке пекло, як там мучать людей, що віддали своє життя демону свідомо…
- Хіба?
- Ти виказав свою сповідь для всіх кого любиш і це перший крок для налагодження життя, а далі треба діяти, щоправда не тільки словами. Невже ти не хочеш виправити все?
- Хочу, але СНІД це все, кінець, розумієш кінець і порятунку не має і бути не може, я сам це зробив і сам це припиню. Досить балачок. Все… – пальці відпустили обшарпані гілки смереки.
Величні дерева забились гілками від подиху сердитого вітру, вовки завили серед білого дня, а білий струмок заревів наче бурхлива річка, що несла каламуть. Її хвилі били об берег так сильно, ніби сотні рук там у низу плескали в долоні чекаючи, коли впаде до них осліплена жертва, плоть якої роздеруть на шматки ще заживо, а далі пошиють аби як, все на місце залізними нитками, щоб рани довго не зажили, а пекли та кровоточили, коли на них сипатимуть солі.
Усе це пробігло через мене за ті секунди, коли я відпустив рукою дерево, але я вже падав тепер точно нічого не можна було змінити, коли відкрив очі, то був готовий прийняти свої муки. Проте, я нікуди не падав і впасти не міг, нога застрягла між каменями так, щоб я не міг навіть поворухнутися.
- Ну, що переконався, хто тебе там чекає?
- Ага! Мені стало так страшно, так страшно, Боже, що там роблять з людьми, я не хочу помирати, не хочу…
- Ось бачиш, ти нарешті зрозумів, що ти маєш жити! Але ти повинен зрозуміти ще одне, що тебе звідси також хтось не відпустив, той кому ти дуже дорогий, зараз радіє, що ти живеш, бо знає, що не все ще втрачено в твоєму житті, він бореться за твою душу та її спасіння кожну секунду твого загубленого життя. Ти маєш знати, що не має диму без вогню, так само як щастя без болю, як спасіння без терпіння та страждань, усе дається в порівнянні для людини, щоб вона обирала, що для неї найкраще.
- Хто ти насправді?
- Ти можеш поглянути на мене тільки обернись, я не ховаюся від тебе, Іллюшу!
Я витягнув ногу з каміння і обернувся на ніжний голос, що говорив до мене з лісу. Коли розплющив очі, то побачив як за кілька кроків стоїть розкішна дівчина в білому вбранні. В її очах віддзеркалювався весь ліс.
- Хто ти?
- Я ангел.
- Мій?
- Ні, я ангел, який навертає заблукані душі, а твій ангел далеко звідси, його поряд з тобою давно вже немає, ти ж його прогнав колись, пам’ятаєш? Сказавши, що твої друзі це твої ангели, а інших ти не хочеш знати. Ти образив його розумієш?!
- Так, звісно, я був не правий, коли так сказав. Я тоді думав, що друзі це головне, що є в крутому житті, а все інше це тільки ідеологія життя…
- Ілля, що вони з тобою зробили, ти ж таким ніколи не був? Ще не так давно ти ходив до церкви, молився Богу кожного дня, не курив, не вживав психотропні порошки, а ще любив та поважав батьків. Ми покладали на тебе великі надії, а ти зрадив нас усіх і дуже засмутив Господа.
- Я знаю, але дуже хочу виправитися. В першу чергу я завинив перед Богом, бо дозволив своїм впливовим друзям затягнути мене до помийної ями. Я ж хотів бути таким як всі, я не хотів, щоб на мене показували пальцем, а вийшло он як…
- Ще не все втрачено, ти ж читав «Біблію», що кого Бог любить того і карає, треба радіти, коли він посилає нам випробування. Таким чином він випробовує нашу віру та відданість написаному в Святій книзі. Якби ти зробив те що надумав, то ось тоді не було б тобі ні прощення, ні шансу на спасіння. Ти повинен завжди пам’ятати, що ти життя не давав і ти не маєш право його забирати. Жити, вірити, молитися, творити добро і за будь-яку ціну не втрачати життя, коли прийде час, то душе сама тебе покине…
- Я зрозумів, що я завинив, але чому Господь дає мені грішному другий шанс, я ж так його образив?
- Тому, що він тебе любить і прагне, щоб ти ніколи не сумнівався в тому, що ти для нього особливий.
- А як мої друзі? Що буде з ними?
- Від сьогодні вони вже не твої, насправді, вони ніколи твоїми друзями й не були. Вони затягнули тебе у безвихідь і намагалися втопити у власних проблемах. З ними нічого не буде, якщо не схаменуться, то їх чекає загибель, яка чекала тебе, але ти покаявся перед тим, як кинутись у прірву, саме тоді Господь послав мене, щоб ти врятувався.
- Тож я друзів вже ніколи не побачу?
- Побачиш, але після того, що я тобі розповім ти сам не захочеш з ними спілкуватися та вважати їх друзями. Пам’ятаєш, що було того вечора, коли ти святкував своє вісімнадцятиріччя?
- Пам’ятаю, але не все!
- Так от слухай! Ви вдосталь випили, але Андрій сказав, що святкувати повноліття треба з більшим задоволенням і час спробувати вколоти першу дозу. Двоє інших його підтримали, а ти кивнув, що згоден, але ти не знав на що дав згоду, бо на ногах вже ледве тримався. За твої гроші вони купили дози, але вкололи їх тільки собі, бо на тебе не вистачило. Коли ти спав, вони почали тебе бити і сміялися з того як ти не можеш встати. Дійство тривало до того поки Андрій не вдарив тебе палицею по голові. Від отриманого ти відключився. Вони злякалися, що вбили тебе, але замість того, щоб викликати швидку віднесли твоє непритомне тіло в недобудований будинок і покинули на бетоні. Наостанок забили тобі шприц з надписом, щоб це виглядало як передозування, а не вбивство. Так ти пролежав два дні, аж на третій прийшов до тями.
- То це вони мене так, а я думаю звідки в мене кров та шприц… Дійсно тепер вони мені точно не друзі, я ледь не помер через них, аж два рази.
- Тепер ти все знаєш і маєш пильнувати кого впускати до себе в життя і кому віддавати роль друзів.
- Можна я тебе щось спитаю?
- Питай! – дівчина посміхнулася ніжно.
- Як тебе звати, я хочу знати твоє ім’я, ти ж так багато для мене зробила?
- Я ангел, а моя ім’я це велика таємниця, якщо хтось зі смертних дізнається його, то я вже не зможу допомагати людям, бо втрачу свою силу і буду такою як ти.
- Зрозуміло, а доторкнутися до тебе можна?
- Можна, торкайся!
- Ой, ти така гаряча, у тебе дуже гарні руки, а нігті зовсім не фарбовані і обличчя без макіяжу, ти вся така як є, нічого лишнього. Одна відмінність це твої крила…
- Ти правий, я без будь-яких фарб, Господь любить всіх такими як вони є, а ви із себе робите інших, ховаючись за штучними фарбами, чіпляючи на себе різні пірсинги та ланцюжки, щоб бути схожим на якогось монстра, що дивиться з картинки татуювання, прагнучи тільки одного – заволодіти найціннішим людською душею.
- Я переконався, що чим більше людина шукає штучного, тим більше вона втрачає зв’язок з реальним, а від так втрачає й самого себе як людину. Однозначно життя не має бути даремним як не була даремною жертва Ісуса Христа...
- Добре, що ти все усвідомив, але мені вже час. Мушу йти рятувати інших. Ілля, повертайся до дому і не забувай про цей випадок, бережи в серці любов до рідних, віру в Бога та навчись приймати випробування як символ того, що Господь про тебе пам’ятає і дає тобі все по черзі, для того щоб ти знав, що все дається в порівнянні.
- Чекай, не зникай, а як же СНІД… Як мені з ним жити, як?
- Все буде добре, пам’ятай, що все дається в порівнянні, тебе повинні зустріти мир і спокій, – промовила дівчина зникаючи в небесному світлі.
Піт защипував очі, коники весело співали в траві, а десь трохи неподалік хлюпала вода вдаряючись об щось залізне. Тільки трохи відкрились очі, як у них одразу зазирнуло сонечко. Я лежав там, де впав зі сходинок, тільки підняв голову з високої трави, як позаду мене пролунали чиїсь крики.
- Ілля це ти? – запитав молодий голос.
- Я, я. – промовив у відповідь не обертаючись.
Коли піднявся побачив сусідську дівчину, яка набирала воду із мінерального джерела в оцинковані відерця. Коли зрозуміла, що це точно я, взялася бігти поближче.
- Привіт! Ти, де подівся? Тебе вже три дні шукає все село… – захекано бурмотіла сусідка.
- Та я… Одним словом заблукав я був, але тепер дякувати Богу повернувся. – промовив радісно дивлячись на небо, закриваючи рукою сонячне світло.
- А куди ти зараз?
- Додому! Куди ж мені ще воду нести?
- Слухай, Ірино, чекай я зараз повернуся і підемо разом!
- Добре. Тільки швидше, батьки чекають на мене.
Повертаюсь до хати, щоб знайти той шприц, обшукуючи майже все не знаходжу. Коли гляну на руку, пов’язки зовсім не має, як і сліду від голки, але смужки на сорочці бракує, тож все було насправді. Дякую тобі Боже, що ти мене врятував, пославши на порятунок ангела!
- Іринко, давай допоможу занести відра.
- Добре! – з подивом погодилась дівчина, але вирішила хлопця перепитати.
- Ілля з тобою все гаразд?
- Так, а чому ти питаєш?
- Просто так!
- Ірино, а ти не знаєш, що твоє ім’я в перекладі означає?
- Знаю, мир та спокій!
- Тепер все зрозуміло.
- Що саме зрозуміло, я ніяк не збагну?
- Зрозуміло те, що в тебе очі зелені. Чуєш, а я ніколи тобі не казав, що вони такі гарні у тебе?
- Ні! Не казав.
- А даремно не казав, вони ж таки дуже гарні!
- Тебе, що підмінили, чи що? Раніше ти навіть не розмовляв зі мною, а зараз…
- Слухай, Іринко, а в тебе білого плаття не має?
- Ні! Немає!
- Шкода, але нічого ще якось буде, обов’язково буде повір!
- Ілля з тобою точно все добре, раніше ти мене навіть не помічав і добрим таким не був, хіба, що в моїх мріях?!
- Твоя правда не був, але ніколи не пізно змінитися, хоча іноді тобі повинен привіт передати сам СНІД, щоб ти зрозумів яке життя дороге і яке воно безглузде буває без Бога…
