Було надруковане в паперовому варіанті влітку 2005 р. в "Роман-газеті" під назвою "Локальний конфлікт".
– Богов любимцы долго не живут, –Сказал мудрец. – Преград они не знают. Для них друзья и дружба не умрут,
И юность и любовь не увядают.
В конце концов в могиле отдохнут
И те, кто слишком долго избегает Могилы, но прекрасней доли нет,
Чем сей покинуть мир во цвете лет.
Дж. Г. Байрон
Пролог
Хлопець швидкою і впевненою ходою зайшов до зали чекання аеропорту. Глянув на годинник. Реєстрація ще не почалася. Ще є час і нема чим зайнятися. Знайшов більш-менш затишне місце, зняв із плеча велику чорну спортивну сумку. І втупив погляд в одну точку. Видно, що з ним щось не так. Підійшовши й спитавши: “Куди летиш, брате?”, відповіді ви не почуєте. В усякому разі, правдивої. Або зміряє презирливим поглядом, або буркне щось нерозбірливе. В нього ще є час. І маса своїх думок. Не варто йому заважати, хай розбереться з ними. Його поїздка – зовсім не шоп-тур, мандрівка на курорт чи в бізнесових справах. Він летить туди, де горить земля і гинуть люди. Одне слово, йде війна.
Про відчуття і стани людей, що повертаються з війни, написано багато. Дуже часто це бачиш на сторінках газет, журналів, про це відверто розповідають у деяких ток-шоу. Вони схожі. Географія та історія війн не мають великого значення, і це зрозуміло, адже стани й почуття не мають географії. На них не дуже впливає місцевість. Хай це гори, болота, джун´лі чи пустеля. Все одно. Скрізь було важко по-своєму. Але важко було. І пересічних громадян часто, якщо не завжди, вражають ці люди. Хоча чому дивуватись? Адже переоцінку цінностей вони зробили під орудою більш жорсткого і, не побоюся цих слів, більш справжнього наставника. Та мій монолог зараз не про це. А про зовсім протилежні почуття і стани. Про стан і думки людей, які їдуть туди. Коли ще багато часу й літак у повітрі. Коли вже позаду митний і прикордонний контроль і вже знаєш, що на місці тебе зустрінуть і проблем із цим не буде. Коли людина знає, куди їде й що її чекає. Коли вона знає про війну не з книжок, не з фільмів і не з розповідей тих, хто її бачив. Коли це не перша її подорож “у нікуди”. Він уже був там. Був не один раз. Вдихав страшний, смертельний запах війни, жив за її законами. Намагався змінити правила гри, а коли зрозумів, що це марно, прийняв її правила. Прийняв і став вигравати. Адже й досі живий. Бо програш там тільки один.
Літак напівпорожній. Хлопець зручно вмостився в кріслі й дивиться в одну точку, але очі не бачать нічого. Просто все це нецікаво й не має сенсу. Не веде рахунку цигаркам, які смалить одну за одною і... думкам. Вони то розсіюються, то збираються докупи. Навіть якщо хтось і спитає: “Про що ти думаєш?”, він не зможе відповісти. Проходить якийсь час – і випливає питання. Воно старе, як світ: чому? А відповідь? Її немає. Ні, безперечно, можна фантазувати: про козаків і свинопасів, про берсеркерів і хліборобів, про хижаків і травоїдних. Але на якомусь етапі мозок раптом скаже: “Стоп! Гей, хлопче! Схаменись. Дури когось іншого. Мороч голову дівчатам. Але ж себе не одуриш!” Коли після цієї прострації починаєш копати глибше, то розумієш, що не можеш дати конкретної відповіді на це просте питання. І тоді... Тоді починаються порівняння. Порівняння найкращих сторін мирного та воєнного життя. І знову... Знову ловиш себе на думці, що те місце, куди їдеш, програє. Програє в усьому. Не смішно, але цікаво. Опірним словом усіх цих порівнянь є “невже?” Невже свист куль і завивання мін приємніші, ніж сміх дівчат десь на Хрещатику чи в Гідропарку? (Не чути відповіді). Невже наскрізь промоклий спальник у мокрому лісі приємніший, ніж тепле домашнє ліжко? (Знову тихо). Невже виснажливі нічні маршкидки з перестрілками, потраплянням в оточення та перегони до цілковитого виснаження й перевтоми організму приємніші, ніж просто спорт для власного задоволення? (Чому мовчання?)
Невже...
Невже...
Невже...
І так далі. Думає. Бачить, як і наскільки програють порівняння. Але їде. А все, що треба було, – це здати квиток і мирно повернутися додому. “І потім усе життя вважати себе останнім боягузом?” – поставить він слушне питання і буде правий.
Літак чітко ліг на курс. Час повільно спливає. Втомлений думками хлопець засинає, та спить не так, як завжди. Спить тривожно. Постійно змінюється ритм дихання і темп серцебиття. Йому сняться сни. Різні. І він переживає їх, як у реальному житті. Знову приходять давно забуті стани й почуття. Він знову згадує їх. Це ще знадобиться.
Просинається й знову курить. І знову порівняння... Та ось настає мить, коли душу й мозок виповнює порожнеча. Немає нічого. І не було. Ніби його не існувало до того моменту, коли він зробить перший крок злітною смугою аеродрому чужої країни. Не було. Не існувало. Забудь минуле. Налаштуйся. Інакше... Інакше... Про це краще не думати.
І ось посадка. Пасажири виходять у проліт, він іде останнім. Робить перший крок по трапу, а потім... Коротке вагання – і крок на злітну смугу. Тут уже напливають інші почуття. Час порівнянь та самопереконувань минув. Може, колись, через якийсь час, вони ще повернуться, та вже не матимуть такого значення, як тоді, коли він курив у кріслі літака.
ПОЧАТОК
1.
Підступно й різко тишу збурили звуки пострілів. Нічна темрява за мить спалахнула міріадами трасерів. Вони летіли звідусіль, прокладаючи в просторі смертоносні доріжки, з а´ресивними й незрозумілими звуками врізаючись у землю, стовбури дерев, тіла людей. “Сіпая”, що йшов попереду, вибуховою силою відірвало від землі, розвернуло в повітрі й жбурнуло на землю. Наступного, що йшов за ним, потужним ударом перегнуло навпіл, і він, стогнучи, впав. Його зойки заглушила стрілянина. Ніхто не почув його благань і прокльонів. Невеличкий загін людей, окрім поранених, швидко розсипався галявиною – почали відстрілюватись.
Аскер не помітив, як опинився на землі й перекотився. Це було зроблено підсвідомо. Очі вмить обрали ціль. Коротка черга – і знову перекат. Уже давно він перестав розгублюватись у таких ситуаціях. На це немає часу. Тіло вже відтреноване й до всього готове, тренується навіть підсвідомість. Швидко вирахував найбільш небезпечну для себе вогневу точку. Зняв “підствольник” із запобіжника. Руки тремтять. Страх чи азарт? Яка різниця? Один чорт – адреналін. Механізм виплюнув гранату. Вибух. На мить оглушив. Ефект невеликий, але достатній. Зірвався на ноги й зробив коротку перебіжку, пригнувшись до землі так низько, як тільки можна. Впав. Кулі роями свистіли навколо, нахабно збурюючи землю. Пофі´! Немає часу. Перекат. Ще одна коротка черга. Сховався. За звуком вирахував, що на нього працює три стволи. “Чорт! Багатувато!” Швидко, ще тремтячими руками порозстібав лямки розвантажувального жилета і якось примудрився його скинути. Дістав гранату. Перекинувся на спину. Вирвав кільце, не відпускаючи вусиків. Не піднімаючи голови, на слух, кинув. Дочекався вибуху. Замінив магазин і покотився по землі.
Чув, як кулі б’ють по тому пагорбу, за яким він щойно лежав. Дістався до кущів і, наче вуж, прослизнув туди. Діяв швидко. Вуха ловили звуки, внутрішній компас вказував напрям, ноги несли самі. Чи був страх? Бог його знає. Він про це не замислювався. “Вперед”. Це слово било по тім’ю з кожним ударом серця.
“Ось! Десь тут!” І наступна граната полетіла в іще невидимого ворога. Вибух! По листю, зрізаючи й дірявлячи його, градом сипонули осколки. Ще одна граната. Ще вибух. Потім Аскер дав довгу чергу через кущі. На щастя, калібр 7,62 АКМ давав таку можливість. Потім... Потім він зробив дурницю. А може, вчинив правильно. Переможців, як відомо, не судять. Хлопець просто пішов уперед, поливаючи темряву з автомата.
Він увірвався на позиції засідників із швидкістю урагану. То тут, то там бачив наслідки вибухів. Валялись розкурочені тіла. Довгою чергою зрізав ще когось. Швидше інстинктивно, ніж щось почувши, повернув голову. З кущів, прямо на нього, вискочив чоловік. На якусь мить вони завмерли, дивлячись один на одного. Аскер пірнув уперед і вправо, тікаючи з лінії прострілу. Дистанція між суперниками – 2-2,5 метри. Кулі просвистіли зліва. Удар прикладом припав ворогові на руку. Боєць вклав у нього весь свій страх, всю лють і весь азарт. Чоловік упав, виючи від болю. Ноги самі відштовхнулися від землі. Стрибок. Обоніж приземлився на суперника, а далі... Далі почав просто бити його. Бити з усією люттю. З усією пролетарською ненавистю. Просто бити, ламаючи кістки й розриваючи внутрішні органи, ногами й автоматом.
Лють минула. Бій ущух. Вже не було стрілянини. Тиша настала так само раптово, як і збурилась. Аскер упав на землю й став прислухатись. Треба було зорієнтуватися. Ситуація вимагала цього. Тихо. Тиша була такою, що, здавалось, різала вуха. Так. Вловив ледь чутний звук. Хтось скрадався зовсім близько. Тихенько свиснув умовним свистом. Почулась відповідь. Правильна.
Чоловік наближався. Вже впевненіше, та все одно сторожко. Коли підійшов уже майже впритул, Аскер озвався:
– Назвися.
– Ліч, – почулась відповідь. Аскер підвівся. Справді, з-за кущів вийшов Ліч.
– Як тут?
– Норма. Що у вас?
– Троє вбитих і четверо поранених.
– Наші? – в запитанні звучала стурбованість.
– Ні... Наших тільки двоє поранених. Решта – “сіпаї”. В основному, втрати мають вони.
Хлопці тихо й швидко оглянули місце засідки. Ворог утік, залишивши на полі бою чотирьох убитих. Поранених, схоже, забрали. Аскер і Ліч зв’язали полоненого. Зібрали зброю й обшукали трупи.
– Добряче ти його обробив, – кивнув Ліч на ще непритомного “сіпая”. – Але, здається, живий.
– Із переляку.
– Розумію, сам рибалка. – Ліч закинув полоненого на плече, Аскер забрав трофеї.
Свиснули умовно, щоб не потрапити під вогонь своїх. На галявині вже готувались до відходу.
– Чакі, як наші?
– Один тяжко: куля роздробила кістку стегна. Другий нормально. Треба тікати.
– Так-так, як тут?
– Усе готово. “Сіпаї” вже в штани наклали від страху.
– Я й сам ще у свої не заглядав.
Цей старий жарт таки викликав усмішку.
– Так, добре. Валимо. Чакі перший, я останній. Ідемо швидко. “Сіпаїв” уперед.
Коли вже перейшли на “свій” бік і чекали на машини, викликані по рації, Ліч підійшов до Аскера:
– Старий, що полковникові скажемо? Операція ж накрилась мідним тазом?
Обличчя Аскера залишилось спокійним.
– Я про це якраз і думаю. Що це була за засідка? Просто планова, наздогад у зручному місці, чи спеціально підчікували нас?
– Збігів не буває.
– У житті буває все. Дуже мало було задіяно людей для спеціальної. Та й розташування їх було не в дугу. Хоча основної мети вони досягли.
– З цим згоден. Думаєш, ми просто нарвалися?
– Чорт його знає. Операція узгоджувалася зі штабом союзників. Так що, ноги можуть рости й звідти. А так – чорт його знає. Хоча у нас є козир.
– Ти маєш на увазі полоненого?
– Так. Його треба допитати самим, інакше ніколи про це не дізнаємось. Думаю, що так і слід рапортувати.
– Добре. – Ліч уже збирався йти, але, повернувшись, запитав: – Слухай, як тебе в ті кущі потягнуло?
– Не знаю. – Аскер закурив. – Магнітом, мабуть.
Хлопці засміялися. Почувся шум моторів – підходили машини.
2.
Черговий день в Універі закінчився. Нічого особливого, просто один із днів, такий самий, як і решта. Сергій пройшов крізь “вертушку” й зупинився між колонами. Додому йти не хотілось, а що робити, він не знав. “Гм! Вертушка”, – чомусь проскочило це слово, і він усміхнувся. Згадалося, як старший брат розповідав йому про “вертушки”. Щоправда в його інтерпретації це були гелікоптери. Особливою повагою в старшого користувався “крокодил”. “Здається, жаргонна назва Мі-24. Так-так, Мі-24. Чому стільки разів проходив через “вертушку”, а тільки зараз про це згадав?” Наринули спогади про брата. “Цікаво, де зараз Ярослав? Чим займається?” Останнє питання було, звісно, зайвим. Чим займається старший, він знав. Небагато людей можуть тримати все в собі, потрібен хтось, кому хочеться виговоритись. Кожен знаходить собі таку людину. Ярослав своїми спогадами ділився тільки з молодшим братом. А може, й ще з кимось, про інших Сергій не знав. Видивляючись у натовпі студентів знайомі обличчя, він напружено думав про старшого, та думки ті були невеселі.
– Привіт! – почулося ззаду.
Хлопець розвернувся. На нього весело дивилися чорні очі давнього друга – Ланика.
– Н-да-а! Давно не бачились.
– Нічого, масло хліба не псує, а мені не впадло зайвий раз поздоровкатись, –Ланик мав вельми піднесений настрій. – Чого стоїш, як страус дикорослий?
– Думаю, чим зайнятись.
– Ну ти, зьомо, й даєш, – друг дитинства весело ляснув Сергія по плечу. – Хай слон думає, в нього голова велика. Ходім на пиво.
– Думаєш, варто?
– Це хай жінки вирішують, варто чи не варто, а нам це просто необхідно. Вигляд у тебе, маю тобі сказати, ні в дугу.
– Та так, щось втомився.
– Ходімо-ходімо, не ламайся.
Вони мовчки спустилися сходами. Сергій знав Ланика років із п’яти. Веселий баламут, якому, здавалось, ніщо не могло зіпсувати настрою. Як правило, друг дитинства надто переоцінював свої можливості, але й невдачі сприймав якось наче жартома.
– Чого такий смурний, братело? – знов поцікавився Ланик.
– Чорт його знає, щось думки дурні наринули...
– Жени їх на фі´. Життя прекрасне. О! Диви! Бамбук із новою фіфою. Приколимося?
Сергій трохи повеселішав. Спрямував погляд туди, куди й Ланик. Бамбук сидів у парку на лавці з якоюсь дівчиною. Інтенсивно жестикулюючи, щось розповідав. Хлопці попрямували до них.
– От дає! От дає! – голосно промовив Ланик, коли вже підходили, і, впевнено повернувши голову до Сергія, спитав: – Бреше?!
Сергієві було цікаво, з чого Ланик почне. І той раптом видав:
– Дівчино, ви не вірте йому, він так само сестру мою обдурив і кинув, на велику суму, між іншим.
Дівчина весело засміялась, а Бамбук зробив ображений вигляд; здавалося, він не зрозумів жарту.
– Немає в нього ніякої сестри, він бреше.
– Я брешу? – тут уже Ланик зробив ображений вигляд. – Та я в порівнянні з тобою сама чесність.
– Та йди ти...
– Ні-ні, кажи, що, боїшся? Ось! Ось воно, справжнє обличчя цього хижака! –Ланика несло, і він входив у роль. Нахилившись до дівчини, мовив: – Не вірте йому за жодних обставин. Краще вірте мені. Я – сама чесність. Чесніший за мене тільки Папа Римський, до речі, мій родич. А-а! Який же я забудько! Дозвольте відрекомендуватись, – протягнув він руку й урочисто виголосив: – Племінник Папи Римського. – Дівчина не переставала сміятися з тієї миті, як Ланик сказав першу фразу. – І звіть мене тепер просто й по-товариському: Ваша Величність.
Ланик узяв дівчину під руку й ніжно, але настійливо примусив її підвестись. Ведучи подалі від лавки, продовжував щебетати:
– Нещодавно я в Сорбонні отримав титул кардинала, і мене переводять до Парижа викладати богослов’я в тамтешньому Університеті, але я, знаєте, втомився від світських справ і тепер вирішив піти в монастир. Жіночий, само собою. Мені там пропонували посаду спальника. До речі, у вас як із основним інстинктом, усе нормально?
Дівчина тільки й встигла зобразити здивування.
– Ні, не треба відповідати. Я вмію читати думки на відстані. Бачу, що все дуже добре.
Вони вже поверталися до лавки, де сидів ображений Бамбук, а Сергій заливався сміхом.
– Вибачте, – сказав нарешті Ланик. – Але я зі своїм другом, кардиналом Мазаріні, мушу йти. Нас чекають важливі теологічні завдання. Залишаю вас на цього непристойного юнака, – Ланик махнув рукою в бік Бамбука, що вже аж збагрянів од злості. – Не звертайте уваги на його типово кримінальний вигляд. Характер у нього ще гірший. До побачення.
– До побачення, – приємно усміхнулася дівчина.
Коли відійшли, Ланик, наче між іншим, буркнув:
– Нічо фіфа, але не мій тип. Такі суто для Бамбука з його теорією відносності.
Вони ще про щось розмовляли, коли ззаду почувся дівочий голос:
– Сергію!
Хлопці озирнулися. До них наближалася висока струнка чорнява дівчина.
– Привіт!
– Вітаю, – буркнув Сергій.
Це була Ольга, давня пасія його старшого брата.
– Як справи? – було видно, що спитати вона хотіла не це.
– Нормально. Чого тобі? – тон Сергія був холодний і яскраво виявляв його ставлення до неї.
– Не бачив Ярослава?
– Ні, і вже давно.
– А де він?
– Не знаю, – сказавши це, Сергій розвернувся й пішов. Завжди недолюблював цю особу.
Якийсь час ішли мовчки.
– Це ж Ярикова подруга?! – швидше підтвердив, ніж запитав Ланик.
– Колишня.
– А що сталось?
– Він пішов від неї.
– Мабуть, дістала. Хоча зовнішні дані – супер.
– Не все те золото, що блищить.
– Ти правий, – Ланик довго щось обдумував, а потім запитав: – До речі, а де він?
– А Бог його знає. Кудись поїхав.
– А куди?
– Хіба він скаже? Потім розповість.
