Коли прокинулася, щось муляло в спогадах про вчорашній день… наче щось зробили не так… чи чогось не зробили. Як ото ниточка обірвана у вишиванні - стирчить хвостик, треба щось із ним робити.
Що ж то за хвостик? Провалився експеримент - письменний Іштван чи по малюнках орієнтується. Ну то й що? Нас це не обходить. Не довідалися, як звати його жінку - теж можна пережити… Що ж тоді? Що?!... О! Згадала! На півслові чи пів-жесті обірвалися бідкання Іштвана про телефон.
Безцеремонно штурхаю чоловіка під ребра. Годі спати - гість у домі. І взагалі - менше пити треба!
- Що там у Іштвана за турба з телефоном?
- Телефонна картка в нас не працює - буркає у відповідь і замовкає, вочевидь не бажаючи прокидатися до пуття.
Доводиться обценьками тягти пояснення - Іштван звідусіль телефонує додому карткою, думав, що й у нас так можна. Жінка, мабуть, ридма ридає - мусив додому повернутися ще коли.… Як побачив крізь віконечко телефон-автомат мало на ходу з машини не вискочив. На переговорний пункт заїжджали - картка й там не працює. Розмову замовляти треба.
- А чого ж не замовили?!... Вовцю! Не спи!! Чого не замовили, питаю?
- А гроші? - ця лаконічна відповідь змушує мене замовкнути надовго, аж чоловік встигає знову провалитися в сон.
Дійсно, гроші…
…Іштван, як тільки переступив поріг, витяг із кишені зелену бомажку й спробував всунути мені до рук. Побачивши долари, я відсмикнула руки, як ужалена. І, звісно ж, почала кричати на чоловіка:
- Це що таке? У мене тут, що, нічліжка?! Скажи, щоб сховав негайно!
- Він і мені пхав, - виправдовувався чоловік. - Галко, а може, нехай - до столу щось купимо… а то ж нема чим годувати, мабуть…
- Невелике цабе! - не вгамовувалася я. - Що ми їмо, то й він їстиме! Хай забирає, кажу, а то я за себе не відповідаю!
Не знаю, як би чоловік розбирався з Іштваном, але той зрозумів усе без слів, і гроші слухняно прибрав.
І ось тепер я про це майже шкодую. Можна було б зараз зганяти на Центральний ринок, де в натовпі шастають молодики із чистими аркушиками в руках і промовляють у нікуди: «обмінюю... за найкращим кусом… обмінюю…»
Поміняли б Іштванові десять доларів - на більшу суму в мене не вистачає фантазії - і відтранспортували його до міжнародного телефону.
Але про тих міняйл тільки в поета гарно читати: «Я спитав сьогодні у міняйли, що дає за півтумана по рублю…», насправді ж з ними треба пильнувати… візьмуть у тебе бакси, а тут раптом шухер, чи правдивий, чи удаваний, і гайда врозтіч. Як із твоїми грішми, то півбіди, а як із чужими? Взяти із собою Іштвана? А коли поплутають на валютній операції разом з іноземцем - як із того лайна вибиратися?!
І тут мені сяйнула думка: - а подзвонити з нашого телефону!
Нам ще ніколи не доводилося дзвонити за кордон. Чоловік надсилав італійському босу факси з поштамту або переговорного пункту. Але ж… але…
- Вовцю, тобі ж Альберто сюди телефонував? Чуєш?! То й нам можна за кордон дзвонити?
Від таких питань сон відлітає. І ось мені вже роз’яснено, що дзвонити, дійсно, тепер можна, тільки код країни треба знати. Та нормальна людина дзвонити туди не стане, бо це гроші, несумісні з життям.
Але рахунок з астрономічною сумою прийде ще коли, а Іштван нещасний уже сьогодні. Шкода Іштвана.
Нас виховували на тих самих афоризмах, і істину «Дасть Бог день, дасть і пожиток» ми обоє засвоїли ще з жовтого дзьоба. Щоправда, наразі йшлося про гроші, а не про пожиток - але ж і не про завтрашній день, а про віддалений. До того часу, коли треба буде сплачувати за квитанцією, багато чого може статися - може, ми розбагатіємо, може, Укртелеком сконає.
Дізнатися код Угорщини - справа техніки, і ледве Іштван встиг умитися, як ми вже тягли його до телефону. У цифрах він розібрався напрочуд швидко. Запитав навіщось наш телефонний номер, указуючи на покоцаний апарат - хтозна, може він потрібний, коли телефонуєш до іншої країни? Поклавши перед собою шпаргалку, взявся чаклувати.
На мить мені здалося, що він не впорається - палець був більше за отвори диска. Я хотіла навіть запропонувати олівець. А ще мені кортіло почути, як Іштван звернеться до жінки - щоб розгадати секрет імені. Але почувши «Драгам…», попрямувала до кухні. Навряд чи зрозуміла б бодай ще слово з цієї розмови, але засвоєне в дитинстві «Підслуховувати не можна!» спрацювало автоматично. Та на порозі кухні мене зупинила тиша, що зависла за плечима. Обернулася - Іштван, не перекинувшись і двома словами, поклав слухавку!
- Що таке? Не працює? Is something wrong? Quel est le problème? - кинулася до Іштвана.
- Keine Verbindung? Try again! - прибіг і чоловік.
Але Іштван посміхався заспокійливо, а за секунду пролунав дзвоник. Іштван схопив трубку. І нарешті розважив змучену душу. Виразна, лунка мова наповнила нашу квартиру по вінця.
Наче всього себе перелив телефонним кабелем у далекий-далекий будиночок, оповитий садом - таким тихим, умиротвореним прийшов снідати. Їв мовчки, але посміхався як дитина, що дочекалася дарунка від Миколая.
І в спілкуванні намітилися прориви. Вийшла я на балкон, розвісити білизну, Іштван за мною - спокусився сонечком, що щедро сипонуло між хмари дорогоцінного осіннього золота.
На нашому балконі, що дивиться на південний схід, можна загоряти взимку, мов на гірських лижних курортах. Тут свій мікроклімат, і навіть у ці майже зимові дні в балконних ящиках ще догоряли останні квіточки.
- Красолька!
Я мало не випустила з рук випрану білизну. Почулося, чи що?
Ні, Іштван показував на настурції - це вони світилися живими вогниками між обвуглених холодом сусідів. Квіти мого дитинства, вони облямовували бабусині клумби на нашому подвір’ї. Звідки Іштван взяв цю назву? Чув десь під час своїх мандрів? Чи…
- Іштване, це угорською «красолька»?!! Мадярською?
- Іґе! Маджар! - радісно закивав головою Іштван.
Дякувати Богові, хоча б киває й мотає головою, як люди… не як болгари - навзадгузь.
- Українською теж красолька… Українською!... зрозумів?
- Укра? - з недовірою перепитав Іштван.
- Та укра, укра ж… от дурило… вкрали слово, а тепер ще дивується!
Але насправді мені було приємно, що ми з Іштваном порозумілися, ще й на такому гарному слові.
І я вирішила залучити Іштвана до важливої справи. Наближався час обіду - з кухні вже доносився дух смаженого м’яса. Не біфштексів, звісно, і не гуляшу - звичайнісіньких січеників, але й це була страва не про кожний день.
Нам пощастило - мали приятеля, якому пощастило ще більше - мешкав поруч із м’ясокомбінатом. Робітники перекидали м'ясо через паркан, тоді, вочевидь втомившись від цієї операції, далеко не йшли, лише до найближчих будинків, де й реалізовували свою здобич. М'ясо було свіже й значно дешевше ніж на ринку. Єдине, що не можна було вибирати, відважувати й таке інше. Сказали ціну, дав гроші, взяв кусень - усе. Кусні величенькі, скоріше шматки туші. Тому щасливці натоптували свої морозилки, а далі обдзвонювали знайомих і розпродавали залишки. Отак нам інколи перепадав дефіцит.
Решта меню була незмінною - картопля й буряки в олії, прикрашені кільцями цибулі. От банку огірків учора прикінчили. Останню з минулорічного врожаю. Банки із цьогорічними огірками, помідорами, а також перцями в томаті та синенькими «як грибочки» вже виструнчилися на полицях комірчини, що в кінці коридору.
У мене не так багато принципів. Життя відсіяло зерна від плевели. Зате тих, що залишилися, тримаюся міцно. І серед них важливе місце посідає принцип не починати відкривати цьогорічне консервування раніше Нового року. Щоб чоловік не протестував, брешу, що не встигло промаринуватися. А насправді - на зиму заготовлено, ось і зачекаємо справжньої зими…
Маю не зовсім звичайну комірчину. Вона розкрила свої властивості саме в цю скруту. Скоріш за все вони існували й раніше, але не були затребуваними. Сказати в двох словах, якщо ти насправді хочеш знайти щось у комірчині, то воно там знайдеться. Звісно, є певні обмеження - це «щось» ти мусиш спочатку туди покласти. Зате знайти потрібну річ можна навіть тоді, коли ти стовідсотково впевнений, що її там давно немає.
Ось і зараз я налаштувалася пошукати там огірків чи помідорів із минулорічних запасів. Шукати слід було на найвищій полиці, аж під стелею. Полиця, що опоясувала три стіни комірчини, наразі була щільно заставлена спорожнілими трилітровками в два, а по кутках - у три ряди. Мала сподівання, що якщо розібрати передній ряд, у задньому відшукаю потрібне. Уява ясно малювала банку, що червоніла, мабуть, помідорами… хоча краще б було знайти з огірками… але ми не станемо коверзувати.
Чоловіка залучати до цієї справи було не варто: досвід показував, що він почне сперечатися, пирхати, висміювати мій замір, і зіпсує всю справу. У дива треба вірити - тільки тоді вони справджуються.
Без’язикий Іштван якнайкраще придався на роль помічника. А що був трохи кінг-конгуватий, принаймні, на зріст, то йому й драбина не знадобилася - з ослінчика діставав банки, а я ставила їх на підлозі. Ось уже й задній ряд пішов. Порожня… порожня… знову порожня… Є!!!
Повна банка червоніла в моїх руках. Тільки дивно червоніла - темним, аж рубіновим кольором. І чомусь не жерстяною кришкою закатана, а пластиковою закрита… Оце так так! Домашня наливка минулорічного врожаю - а ми ж її ще навесні допили.
Відчуваючи, що продовжувати пошуки було б нахабством, я оголосила шабаш. Іштван із цікавістю поплентався до кухні слідом. Гукнувши чоловіка подивитися на нашу знахідку, я дістала келихи.
- Іштване, це наше вино - вирішила пояснити гостю. - Вино, розумієш? Wine! Vin, vino… з винограду…. grapes... uva... ні фіга не розуміє, шо ти будеш робити!
- Самі робили… home-made... our own... - долучився й чоловік. - А що тут розуміти… наливай та пий!
Так і зробили. Іштван з острахом пригубив незнайомий напій. І його обличчя розплилося від задоволення:
- Бор! Селе!
- Бор? Селе? - перепитала я. І раптом згадала назву, яку Іштван точно мав знати: - Токай!
- Токай?- в свою чергу здивувався Іштван. - Токай нем…
А тоді здогадався, що це жарт, і хитро посміхнувся: - Іґе, Токай!
Він вимовляв «Іґе» і « тОкай» із наголосом на першому складі, а ми «егЕ ж» і «токАй», але хіба така дрібниця може завадити людям порозумітися?
Не замислювалася раніше, чому гостинність притаманна найперше народам, що мешкають у суворій, недружній природі. Усі ми безліч разів виступали гостинними господарями, безліч разів користалися гостинністю інших. Радо ділилися надлишками - наїдків, напоїв, часу, веселощів. Приємна, необтяжлива роль. А для казаха, бедуїна, горця, чукчі гостинність - запорука виживання. Ділиться останнім шматком хліба, ковтком води, рятує від убивчих сонця чи холоду. Чому? Сподіваючись, що і його колись врятує в тяжку мить незнайома людина? А, може, уже сьогодні, рятуючи сторонню людину, рятує людину в собі?
Звісно, наш випадок був не з розряду аж таких екстремальних, але вперше відчувала, що мусимо по-справжньому відігріти гостя.
У неділю мали викупаного, випраного, випрасуваного, так-сяк нагодованого та заспокоєного розмовою з родиною Іштвана. Тобто, питання хліба було в головному вирішене. Залишалось відкритим питання видовищ.
Чому й кому сяйнула думка повести Іштвана саме до цирку - важко сказати. З одного боку, це начебто найпростіше рішення - цирк поруч, його гіперболічний параболоїд чи то замикає, чи то псує панораму набережної, що відкривається з нашої лоджії. І квитки завжди можна купити - помешкання величезне, точно що коней ганяти. Або слонів. З іншого боку, квитки тепер є й з іншої причини - ціна фантастична, і наразі мало кому по кишені. Але в нас уже пішло таке гуляння, коли ріжуть останній огірок. Завтра Іштван має нарешті відчалити до своєї Угорщини - а що він у нас бачив? Телевізор показує не у фокусі, вуличне освітлення не вмикають - економія електроенергії, будинки стоять як після артобстрілу, облізлі, занедбані. Ще й негода як на те - не повезеш до лісу чи річки.
А до того ж я страшенно, страшенно люблю цирк. Не циркові номери - ні, я закриваю очі, бо боюся дивитися на повітряних гімнастів і акробатів, мені шкода левів, тигрів, морських котиків і навіть собачок, ілюзіоністів я не розумію й маю смикати чоловіка за рукав, щоб коментував, у чому саме полягає фокус, жарти клоунів звісно що знаю напам’ять… А от парад-алле… Коли під «пампам-пам-пам - паа-туру-ту-ту…» починають виходити артисти й шикуватися по обидва боки від шпрехшталмейстера, а освітлювачі шалено крутять кольорові фільтри перед прожекторами, вкриваючи манеж і глядачів веселковою заметіллю, на очі мені набігають сльози, а серце стискається, а тоді розкривається, вбираючи в себе наївну й відчайдушну красу іншого, небуденного світу, і відгукується на неї. Я люблю цирк.
…Середина дня, а на вулиці темно. Вагітні чи дощем, чи снігом хмари важко човгають дахами будинків, чіпляються за голе верховіття, налягають на дроти, відбиваються в баюрах - ті вкривають залишки асфальту щільно, мов вирви мінне поле.
Іштван не знає, куди ми його ведемо. Підкоряючись нашим незрозумілим: - Let’s go! Hurry up! Schnellеr! - і навіть - Цигель, цигель, ай-лю-лю…, - він натягнув черевики й куртку і тепер слухняно простує поруч з нами. Довіряє.
У минулі часи химерний келих цирку вигравав безліччю вогнів, мов шампанське бульбашками. Наразі тьмяно освітлено лише вхід, та зсередини, з боку арени, пробиваються жовті відблиски. Тому Іштван помічає афішу вже майже впритул.
- Медвек! - каже він. - Медвек? - і дивиться на нас, вражений.
Ми теж вражені схожістю слова. - Мєдвєді, ведмеді по-нашому, - підтверджую я. - «Ведмежий цирк», - читаю вголос напис на афіші, прикрашеній ведмедями на канаті, ведмедями на колесах - усе як годиться.
- Циркус?! - ще більш здивовано перепитує Іштван.
- Хай буде циркус!
Іштван у захваті. Як ми й сподівалися, зал на три чверті порожній, і ми з найдешевшими квитками займаємо найкращі місця.
Перше відділення – збірна солянка. Іштвану подобається все. Він раз у раз штовхає мене ліктем і тараторить щось із радісною посмішкою.
- Якши, - погоджуюсь я.
В антракті гуляємо біля туалетів. Стратегічний маневр – не наближатися до буфету, бо ані на морозиво, ані на тістечка, не кажучи вже про коктейлі чи коньяк, у нас просто не набереться грошей у кишенях.. Іштван розглядує постери на стінах, коментуючи кожний загадковими тирадами. Інколи, щоправда, розбираємо знайомі «циркуc» та «медвек».
- От я не розумію, - кажу я чоловікові, продовжуючи розмову, що точиться вже два дні. – У школі він мав якусь мову вивчати? Хоч щось повинно було в голові засісти чи ні?
- Можна подумати, ти англійську знаєш зі шкільного курсу, - пирхає чоловік. – А до кого вчителька стільки років ходила?
Що правда, то правда – мама чомусь вирішила вчити мене саме іноземній мові. Хоча я хотіла, звісно, грати на піаніно – такому, як у сусідських дівчаток, Лялі та Міли. Але ж і шкільні уроки не пройшли для мене даремно.
- Я віршики, що в школі вчили, і зараз пам’ятаю, - кажу. – Ось, будь ласка:
«Ай стенд біфор е портріт
Апон зі клас-рум уол
Ай сі зе фейс ов Ленін
Соу діарлі лавд бай ол...»
Можу ще другий куплет продекламувати, але на обличчі чоловіка з’являється такий вираз, наче його зараз знудить. То я й замовкаю.
- І з чого ти взяла, що в Угорщині англійську вчили, - продовжує чоловік. – Скоріше, російську... Ні, російську ми перевіряли... не знає жодного слова. Може, ще якусь? О, може, фінську!
Приголомшена цим неординарним припущенням, я навіть не знаю, що заперечити. А чоловік продовжує будувати версію: - А що? Близька мова... Угро-фінська. Дуже навіть можливо!
- Отямся, - кажу. – Нащо б у соцтаборі стали угорців навчати фінської?! Аби вони всі до Фінляндії перебігли?
- А, може, навпаки, - відповідає. – Щоб Фінляндію до Угорщини приєднати. У відповідь на волєіз’явленіє братнього фінського народу... А чого?! Від Росії відірвалися, так до Угорщини їх причепити...
На якусь мить наче поринаю в наше не дуже віддалене минуле, у якому такий прожект не був аж надто фантастичним. А коли виринаю, нетоплене, тьмяно освітлене циркове фойє, крізь скляні стіни якого проглядають чорні, без вогника, вулиці, здається мені безхмарним Едемом. Усе пізнається в порівнянні.
Лунає дзвінок, провіщаючи закінчення антракту, і ми повертаємося на свої місця. Ми ще не знаємо, що вже ось-ось Іштван дасть відповідь на всі наші питання.
Медвек, медвек... Ведмеді в спідничках і штанцятах, у чепчиках і ковпачках. Ведмеді жонглюють булавами й крутять на задніх лапах м’ячі та барила. Ведмеді кружляють на велосипедах та балансують на канаті. Іштван підскакує від захоплення й оглушливо плескає у величезні долоні.
- Якши?! - чи то стверджує, чи то запитує він. Перейняв таки слово українською, розумник!
- Якши! - погоджуюсь я.
Чоловік зводить очі до неба....
Задивившись на клоунів, я не звернула увагу на зміну декорації. А тим часом стараннями уніформістів на арені постав шкільний клас! Біля класної дошки - велика ведмедиця в окулярах і з указкою в лапі, за партами інші медвек і біленькі шпіци... а спитати в Іштвана, як «собака» угорською... але не зараз, потім – не треба йому заважати.
Музика заграла тихіше, мабуть, щоб викликаний до дошки песик міг продемонструвати гавканням як він вміє рахувати. Дресирувальник, що походжав круг арени, саме збирався привернути увагу шановної публіки до цієї сценки.
Збирався, але не встиг.
Несподівано для нас Іштван зірвався на рівні ноги й вигукнув, легко перекриваючи своїм гучним голосом усі інші шуми в цирку:
- Товаріщ учітєльніца! Разрєшитє доложіть: в класє отсутствующіх нєт!
Освітлювач полоснув по нас променем прожектора. Може з переляку, а, може, подумав, що це підсадка, а він з бодуна забув сценарій.
…Пауза.
Усі обличчя в цирку, з ведмежими включно, обернулися до нас.
Ми зіщулилися у своїх кріслах і на мить наче заклякли. Ось коли наш великий німий нарешті заговорив! Чоловік потягнув Іштвана за рукав, намагаючись всадити на місце. Та де там - той був наче в трансі. Він аж тремтів від радісного збудження, повторюючи знову й знову, щоправда вже дещо тихіше, свою коронку: «Товаріщ учітєльніца!..»
Промінь ковзнув убік, музиканти, що було змовкли на пів-ноті, підхопили перервану мелодію, дресирувальник кинувши в наш бік останній спопеляючий погляд, оголосив про надзвичайні математичні здібності цуцика Пєтюні, товариш вчителька, переминаючись з лапи на лапу, тицьнула указкою в пришпилені до дошки картки з цифрами…
Усе минулося. Нас не згодували ведмедям, навіть не викинули із залу, і ми разом з Іштваном, що більше не радував нас своїми несподіваними лінгвістичними здібностями, додивилися виставу до кінця.
Ідемо додому. Докоряти Іштвану немає сенсу - однаково не розуміє. Та й за що? Адже на його місці так вчинив би кожний. Уявіть, що після многолітнього бубоніння на кожному уроці англійської магічних формул: «Ху із он дьюті» та «Ху із епсент» ви потрапляєте до Лондону, місцеві вар’яти силоміць затягують вас до лондонського ведмежого цирку, і ви несподівано бачите там знайому до болю картину зі свого шкільного минулого… Хтозна, може й ви б зірвалися з місця з переможним вигуком: «Ол ар презент тудей!» Інша річ, що формуліровочка в Іштвана просто вбивча - «товаріщ учітєльніца…» «разрєшитє доложіть…». Ну, так і вивчав же він не якусь там занюхану англійську, а вєлікій і могучій рускій язик!
Надихані відкриттям, що наш мадяр копенгаген у російській, зі шкури пнемося розговорити його. Може, ще щось відклалося в голові?
Ні. Він сказав усе, що знав.
Але все ж таки сказав! Знайшов час, місце й привід… От як вміли вчити при соціалізмі!
Іштван, здається, щасливий цією пригодою, і прогулянкою, і цирком. Йому добре в нас.
Ми теж звикли до нього.
Настільки, що коли в понеділок ввечері на порозі з’являється чоловік із дещо розгубленим виглядом, а в нього за плечима височіє знайома постать, я й не знаю, дратуватися мені, чи навпаки радіти.
- Завтра вранці точно розмитнять! - каже чоловік. І вечір у нашому тісному інтернаціональному товаристві йде своїм ладом.
У вівторок розмитнюють. Щоправда, не вранці, а ближче до вечора, але розмитнюють.
… Тепер точно знаємо - нам бракує нашого гостя. Тихо, без гомону, повечерявши, розкладаємо на підлозі мапу автомобільних шляхів, що її забув у нас розтяпа-Іштван. Усі написи на ній угорською, але ми, грамотії, відшукуємо звивисту ниточку, якою зараз крізь ніч і негоду простує наш мадяр на фурі з несправною пічкою.
Раптом чоловік вибухає реготом - досить недоречним, як на мене. Несхвально дивлюся на нього, чекаючи на пояснення.
- Іштван… Іштван… ой, не можу….ха-ха-ха… виявляється, ще одне наше слово знає!
- Яке? «Товаріщ учітельніца, можна вийті?», - припускаю я.
- Та ні! Кажу ж тобі, наше слово, тобто українське!
І чоловік розповідає: - Уже сутінки, а йому ще до розв’язки, де траса на Київ, плутати та плутати… Як йому в біса дорогу пояснити? Вирішив показати. Я на «Москвичі» попереду, Іштван слідом на фурі. Як слон і моська, тільки навпаки. Доїхали до кільцевої, зупинилися біля дороговказу, вийшли з машин прощатися.
«Бувай, Іштване, - кажу. - Щасти! Have a nice trip! Vale!»
А в нього очі вже кудись вдалину дивляться… кілометри, мабуть, в уяві розмотуються… Дорога ж неблизька, скільки всього трапиться! І точно я вгадав: він уже думками в дорозі був. Бо раптом каже: «Один, два, три… десять… багато… курви!»
« Що, отак курв по дорозі багато, Іштване?» - не зрозумів я. А він показує гаманець, і зітхає: «Багато…»
Тоді я зрозумів, що то він на високі ціни нарікає… Поспівчував, звісно. І він поїхав.
- Ну все, доїде, не пропаде, - кажу я, - адже головними термінами володіє!
Посміялися. Але ще довго ми позирали на телефон, чекаючи, що, може, той задзвонить, і зі слухавки залунає голос нашого мадяра, з неймовірно чіткою, наче карбованою, угорською артикуляцією.
Звісно, дурість. І що б він міг сказати? Немає в нього потрібних слів у лексиконі.
Хоча оте фірмове: «Товаріщ учітєльніца! Разрєшитє доложіть: в класє отсутствующіх нєт!» тут було б у тему.
