Маруся
Маруся була висока й ставна, тонка в талії і кряжиста в стегнах. Приталені, з поясками й рясними оборками кофти виразно підкреслювали всі колоритні вигини її фігури. Була некрасива лицем, хоча при сучасному макіяжі, всі ті вади можна було б легко виправити і надати їм пікантності та навіть зваби. Якось, вже школяркою, я побачила портрет Льва Толстого і з подивом відкрила для себе, що тітка Маруся, виявляється, дуже схожа на нього. У тітки були маленькі, глибоко посаджені очі, завеликий і навіть аж масивний ніс, широкий рот. Проте коли вона говорила, хотілося слухати і слухати. Вона так смачно вимовляла слова, прикрашала їх такими непідробно-щирими інтонаціями, що вони здавалися округлими, великими і смачними, як випечені на сковорідці апетитні хрумкі млинці.
Кімната, в яку ми з бабусею увійшли, була велика, з маленькими вікнами і низькою стелею. Мабуть, тому в ній і виникало таке приємне відчуття теплого затишку. А ще в кімнаті якось завжди приємно пахло - чи то стравою, приготовленою в печі, чи глиняною долівкою, чи, може, так пахнув дерев’яних стіл і широка вичовгана, аж гладенька на дотик, лава, що стояла куточком біля нього. Праворуч був величезний піл, а на ньому височіли складені пишні подушки і ковдри. Все те акуратно накрите вишитим простирадлом, з мереживом тонкої ручної роботи по краю. Праворуч від полу була широка лежанка, далі – велика піч, на якій можна лежати, чи сидіти. І лежанка і піч, покриті строкатими домотканими ряднами, довго зберігали приємне тепло. На лежанці сиділа старенька бабуся, Марусина мати. Вся така чистенька, охайненька, акуратно запнута білою хусточкою, сиділа тихо, ніколи не розмовляла, але слухала все, про що говорилося, дуже уважно й лагідно посміхалася. І було незрозуміло – посміхається вона тому, що говорять чи, може, якимось своїм старечим думкам, чи давнім спогадам, що жили своїм життям у її старечій, і найчастіше горьованій душі.
Була в хаті ще одна кімната. Вона називалася хатиною. В неї вели двері розташовані праворуч від печі. На вбитому в одвірок великому цвяху висів вишитий червоним і чорним чистий полотняний рушник. Мені так кортіло хоч одним оком заглянути в хатину. Вона здавалася таємничою, сповненою всіляких несподіванок і принад. Проте я не наважувалася попросити, щоб мене туди впустили. І тільки, коли вже ходила до школи, мені пощастило в ній побувати. Я була геть розчарована - нічого особливого там не було, ніяких речей в ній не тримали, а прохолодне повітря, з ледь вловимим запахом цвілі, віддавало пусткою нежилої кімнати. В хатині не топилося - там зберігали продукти, а коли був храм, вона слугувала холодильником.
Крім нас на храму більше нікого ніколи не було. Правда, одного разу таки нагрянула дуже гамірна підпила компанія – якісь Марусині знайомі. Вони сіли за стіл, Маруся почала їх пригощати, а мені так хотілося, щоб вони швидше пішли.
Наїдків готувала Маруся багато. Не пам’ятаю, щоб було вино чи горілка, мабуть-таки, було. Проте бабуся ніколи не пила. Все зводилося до пригощань і розмов. Коронними стравою був холодець, а ще - пиріжки. На холодцю товстим шаром лежав жир. Щоб дістатися до того, що мені дійсно подобалося, треба було відгорнути жир ложкою. Бабуся шепотіла, що треба їсти все підряд, а не колупатися в їжі. Холодець дуже смакував із пиріжком з капустою. Пиріжки були пухкими і такими великими, що кожним, я думаю, можна було б нагодувати, щонайменше, двох дорослих чоловік. Спечені в печі, вони пахли особливо апетитно. Завжди, коли ми приходили, Маруся витягала з печі тушковану з м’ясом картоплю, ставила на стіл смажену рибу, гречку й котлети, налисники, кисіль, миску золотистої квашеної з подрібненою морквою капусти, миску з густою домашньою сметаною. Тугі крупинки чи то масла, чи захололих вершків у сметані, такі кислувато-солодкі і смаковиті, просто танули в роті.
Проте найпривабливішими для мене були пиріжки, вірніше, ті начинки, які ховалися всередині. Кожен пиріжок здавався маленькою таємницею, яку кортіло негайно ж розкрити.
Поки бабуся і Маруся про щось розмовляли, я тихенько проколупувала в пиріжку пальцем дірочку, діставала начинку і смакувала. Якщо всередині була капуста чи картопля із м’ясом, такий пиріжок я полишала і починала колупати інший, шукаючи солоденьке. Солодких начинок було багато: варена і перемелена на м’ясорубці квасоля із маком, узвар, мак з калиною, гарбуз із калиною, сир, вишні. Скільки ж то треба було готувати, щоб пригостити нас двох! Бабуся, похопившись, смикала мене під столом за руку і шепотіла, щоб я припинила таке неподобство. А Маруся зауваживши те, завжди казала:
- Та нехай. Ось не чіпайте дитину. Хай воно собі колупає, коли хочеться.
Підбадьорена такими словами, я, вже не криючись, продовжувала виїдати начинки, а бабуся нервуватися.
А потім приходив зі школи Шурко. Він здавався мені дуже дорослим - ходив у сьомий чи восьмий клас. Тітка Маруся діставала йому гарячої картоплі з печі, підсувала тарілку з холодцем. Шурко діловито сідав і починав їсти, а Маруся розпитувала його, що було на уроках. Шурко був сином її невістки Ульки, яка жила у великому добротному будинку в сусідньому дворі. Змалечку Шурко жив з Марусею та її батьками. Маруся ним опікувалася, як рідним сином: ходила в школу на батьківські збори, слідкувала за оцінками. Колись їй здалося, що йому несправедливо поставили трійку з німецької мови, вона ходила до вчительки, намагалася їй довести, що її Шурко знає мову краще, ніж та думає. Коли той був меншим, шила маскарадні костюми на Новорічні свята, відстоювала його, якщо хтось ображав. І то був такий потужний захист, що його майже ніхто ніколи і не чіпав – боялися Марусі. Якось їй заманулося вчити його гри на баяні. Вона довго клопоталася, де б дістати інструмент. Згодом таки десь знайшла, Шурко вчився грати. Здається, пізніше він закінчив культосвітнє училище і працював завідуючим будинком культури у селищі міського типу.
Поки Шурко обідав, ми починали збиратися додому.
- Та ще б мо’ посиділи, ось не йдіть, - засмучувалася Маруся.
- Та ні, треба йти. Скоро он стемніє, а ще ж пораться, - відповідала бабуся.
Поверталися ми завжди із храмовим - тітка Маруся споряджала нас, щедро накладаючи у торбинку пиріжків, налисників, а то й, не зважаючи на бабусині заперечення, ставила, замотану в газету, миску холодцю. Дома ми пригощали маму і батька - вони на храм не ходили. Мама працювала вчителькою історії і суспільствознавства, і в неї були б великі неприємності, якби стало відомо, що вона була на релігійному святі.
Дома бабуся розповідала, як нам гостювалося, а потім сумно додавала: «І що воно таке з Ганною? Сидить на лежанці і тільки посміхається, хоча б слово коли сказала. Якась зовсім не така, як була.»
Пройшло багато років. Одного разу ми - мої мама, сестра, моя, тоді ще маленька, донечка і я - ходили в Калюженці провідати тітку Марусю. Вона ніби і не мінялася. Була така ж висока і струнка, так же натужно переставляла хворі ноги, така ж привітна і доброзичлива. Її щиросердне пригощання, непідробна радість при зустрічі, ніби огортали нас теплом гостинності і затишку. Моя невгамовна нишпірка Оксанка, позаглядавши в усі закутки й шпарини, облюбувала широке ліжко. Воно стояло біля полу, як атрибут сучасного життя. Оксанка високо підстрибувала на ліжку, складені подушки котилися в різні боки, а я намагалася її втихомирити.
- Ну, і чого ти оце? Чо-го?!- строго пригримнула на мене тітка Маруся. – Нехай дитина стрибає собі, якщо хочеться! Ану, скажи мені, щоб стрибyла. Тут хоча б ногу переставить, не те що… Ото хай стриба собі, поки стрибається!
І підбадьорена Оксанка злітала високо, ніби на батуті вгору, а я нервувалася з такого неподобства. Точно так, як колись бабуся, коли я нівечила пиріжки.
Давно немає вже Марусі. Коли стала немічною, забрав її до себе Шурко. Більше ніколи я її не бачила.
Іноді пригадую її ще бадьорою і сильною, до болісного щему в душі пам’ятаю голос, ніби бачу, як заходить до нас у хату. Вона знімає із себе «плюшку», розв’язує і спускає на плечі велику картату з торочками хустку, поправляє свою перехвачену поясом по тонкій талії кофту з рясними оборками і, тримаючись руками за стіл (болять ноги), сідає на стілець. Потім обводить усіх поглядом і голосно запитує: «Ну, як ви тут? Розказуйте.»
P.S. Тітка Маруся була дочкою діда Микити, брата моєї прабабусі. Наталки.
