– То що ж ти, лох, пургу мені тут гониш, га? – Хижо ощірюється альбінос. Десь із кишені він видобуває пожмаканого папірця, розрівнює його та пхає мені під носа. – Ану читай! Гаврилівка. Вулиця Хліборобів 118. Хіба це не твоя адреса?
– Моя.
– От і ляля́! – Бізони знову починають топтатися. – А тепер давай бабло.
– Бабло? – Я внутрішньо зіщулився. – Бабло… – Я зіщулився ще дужче. – Я… – я літав десь у височині, чіплявся там невідь за що знесиленими тремтячими пальцями і от відпустив, не втримався за свою соломинку, й полетів сторч головою в чорну холодну та бездонну прірву… – Не дам!
– Що-о!!!
„О Боже! Та не бий же ти мене лише по нирках! Хіба мало інших місць на моєму змішаному з підлогою тілі!”
Щось рветься мені всередині, таке враження, ніби хижак шматує і клаптями витягує назовні нутрощі. Біль, наче велетенська колода в замкнену браму, гупає в мій волаючий мозок і я вже чую, як та брама тріщить. Ось іще десь тріщить, здається це рука. Як легко, виявляється, зламати людині руку, трісь – і все! Я вже не знаю, чи залишилося в мені хоча б щось не розірване й не поламане, а замкнена брама в мій мозок нарешті не витримує і я знову провалююся, знову лечу в безодню, але цього разу мені вже зовсім не страшно…
Тиша. Як гарно! Отак лежав би й лежав, хоч би й із Лєнкою-Естафетою під боком. Навіть ковтнути не хочеться. Ага, я ж зав’язав. От Копито здивується – уявляю собі його фізіономію! Ну яка це погань ллє мені за комір воду!? А, знову вони. То це таки не сон…
І знову каламутні холодцеподібні очі уважно вивчають вираз мого обличчя.
– Віддаси! Ще такого не було, щоб не віддали. Дійшло?
„Я буду першим”, – розчаровую його подумки.
Що це вони там вовтузяться? Гм, хочуть видобути з мене свої куски праскою. Якби це відбувалося не зі мною, я б зареготав. А так мовчу, обережно відсопуюсь, маю кілька хвилин для передиху – праска не працює. Скільки разів просив Копито: „Полагодь праску!” Він, правда, не відмовляється. Але ж у Копита з похмілля тремтять руки, за що й вигнали його, дипломованого електрика, з „сільенерго”. – „Як же я, – каже він, – працюватиму з електроприладом, коли в мене тремтять руки? Давай сто грамів!” Він і начальству так само казав: „Сто грамів – і я вам на будь-якого стовпа полізу!” Не оцінили. А я що, я наливаю. Коли є що наливати! Біда лише в тому, що ми з Копитом не вміємо вчасно зупинятися й зупиняємося зазвичай, коли пляшка вже порожня. І тоді Копито висуває наступний аргумент: „Як я працюватиму з електроприладом, коли я п’яний?” Ото праска й не працює.
А якось було в мене менше, ніж півфлакона – на денці. Сьорбнули ми по краплі і – все. „Давай, – кажу, – майструй!” Але Копито – чоловік мудрий. „Дивись, – каже, – тобі праска не потрібна, бо прасувати тобі нічого. От полагоджу я її і що ти зробиш? Правильно – тут таки проп’єш! І не буде в тебе праски. А так – нехай стоїть, затишок створює. А цвяхи нею можна й так забивати.” – „А світло, – кажу, – в спальні ти мені скільки вже обіцяв зробити?” Все, – думаю. – Піймав я його. Та де там! „Ти що, – каже, – боїшся спати в темряві?” – „Ні, не боюсь.” – „То на біса тобі в спальні світло? Хіба на Лєнку-Естафету витріщатися? То вона така міс Усесвіт, що з нею, я тобі скажу, краще в пітьмі!” – „Ну, а в комірчині? – Кидаю я останнього козира. – Туди ж зазирнути неможливо! Струмом лупить мало не насмерть, варто лише вимикачем клацнути!” – „А чого тебе туди несе?” – Парирує Копито. „Сам знаєш чого – потайник там у мене!” – „То й класно, що потайник під електроохороною! Ніякий бень не зайде. І взагалі, досить уже про роботу. Давай краще гроші – я до Мільки збігаю!” Отакий він, Копито. Як не хоче чого робити – нізащо не примусиш!
Принаймні сьогодні я вдячний йому за те, що праска досі холодна, хоч бізони й увімкнули її в розетку вже хвилин зо п’ять тому. От нарешті й до них, здається, дійшло, що тут щось не те. Один із чорнявих вкотре підносить наслиненого пальця до праски й розчаровано повідомляє:
– Не гріє. – Це я вперше чую його голос.
– Нічого, – лагідно заспокоює товариша бізон-альбінос. – Обійдемось!
Він підходить до праски, яка стоїть на столі, від’єднує від неї електричний шнур витягує інший його кінець з розетки, потім обидва кінці шнура обкручує навколо своїх велетенських, із тупими короткими пальцями, долонь і смикає, перевіряючи на міцність.
– То що, продовжимо?
Бавлячись шнуром, який дуже нагадує мені зараз гадюку, альбінос повільно наближається. Мені хочеться підвестися, втекти, розчинитися. Всеньке моє тіло – єдине криваве місиво кричить від болю, який пронизує його наскрізь в усіх напрямках. Біль у мені, біль навколо мене, біль наді мною. Я потопаю в болі, я підводжу голову, прагнучи виринути, а бізонові лише цього й треба! Вправним рухом він накидає мені на шию зашморг і повільно, насолоджуючись процесом, розтягує обидва кінці шнура в різні боки. Мені паморочиться в голові…
– Де бабки? – Цідить він крізь зуби, засніжене бізоняче обличчя зовсім поряд. – Питаю востаннє. Більше я тебе не відливатиму! Де, говори?!
Нічого я тобі, тварюко не скажу. Невже ж я зізнаюся, що нумерацію на нашій вулиці Хліборобів нещодавно змінено й номери на табличках зараз не збігаються з поштовими, якого певно й тицьнув тобі твій бізонячий бос? Невже ж я підкажу тобі, де шукати справжній будинок №118? Не діждешся, тупа гора смердючого стерва! Нізащо!
Бо там вона. З Дениском. Бо вони самі. Бо їхній діловий татусь, який заборгував твоєму поганому босові якісь гроші, поїхав на чотири дні у відрядження і я навіть уявити не можу, що ви з ними, безборонними, зробите! Бо я дуже сумніваюся, що вона знайде зараз тобі шість тисяч доларів готівкою; а якби навіть і знайшла, то чи вдовольнишся ти, розлючена безмізка тварино, тільки грошима? Ти, що б’єш людину, перш ніж до неї заговорити! Може ти їм нічого й не заподієш, але хіба можу я так ризикувати!?
Краще вже… От тільки прикро, що саме зараз… Збирався зав’язати, почати нове життя… Та втім, якщо відверто… Сили волі однаково б не вистачило…
Електричний шнур в’їдається в шию все міцніше, бізон нахилився ще ближче, він уже не цідить крізь зуби, а кричить щось мені прямо в обличчя. Чого йому? А, так – гроші. Смішно. Певно, я остання людина в селі у якої є сенс їх вимагати. Зайшли б он краще до сусіда, Миколи Степановича. Той живе конкретно, не бідує…
Він і далі репетує, але я його вже не чую. А через мить і не бачу. А ще за мить я перестаю відчувати біль. Оце найважливіше. Нарешті я перестаю відчувати біль. Нарешті я відпочину. Відпочити – ось єдине, чого я прагну. І щоб ніхто мене не турбував. Довго. Якомога довше… Ніколи… Стривай, це ж я напевно вмираю! Ну от, я вже знаю, як це воно – віддавати кінці. Шкода – не зможу потім нікому розказати.
Мабуть, наостанок варто згадати щось приємне. Про що я перед цим думав? Про номер? Ага. Якось зустрів її біля магазину й пожартував. „Нарешті здійснилася моя мрія” – сказав я. „Це ж яка?” – „Я завжди хотів, щоб ти жила в будинку №118!” Вона усміхнулась.
Безмежне червоне море виграє й переливається мільйонами відтінків червоного так, наче це місячна доріжка розлилася раптом від краю до краю; і я пливу кудись у цьому прохолодному багряному морі, мене несе плин води, я не можу й не хочу зупинятися, мені хороше, ні – я в захваті! Я безтілесний. Я невагомий. Я пірнаю до найглибших глибин, я птахом ширяю в височині, а червоний колір тим часом збігається, збрижується довкруж у темні, майже чорні, кола та дуги, які зростають довкола безліччю велетенських темно-червоних веселок; і вони летять на мене, ні, це я пірнаю крізь них до світла, бо там, попереду, світло! Сліпучо-біле, воно змінює червоне, воно пронизує мене наскрізь, я весь у ньому, наче в молоці, мені болять очі і я змушений їх примружити; а коли знову тихенько розплющую, то прямо перед собою, на тлі того ж таки сліпучо-білого світла помічаю темну пляму. Пляма стрімко набуває чіткіших обрисів, наче з туману вимальовуються її продовгуваті обриси, мені робиться страшно (Господи! Невже оце зараз я, грішний, постану перед твоїми всевидющими очима?) і я бачу нарешті перед собою… Копито!
Його поява настільки несподівана, що білий колір раптом знову змінюється на червоний і я знов поринаю в безмежний мерехтливий і такий лагідний до мене, беззахисного, здитинілого океан…
Я лежу в ліжку і дрібненькими ковточками сьорбаю теплий бульйон, що його підносить мені до рота ложкою Копито. Він набирає бульйон із літрової банки, старанно, щоб не прохолонуло, загорнутої в рушник. Я лежу непорушний і незворушний, наче єгипетська мумія в піраміді і так само перебинтований. Білі стіни та біла стеля лікарняної палати сяють навколо сніжно-порожньою незайманою чистотою.
…– Ну от, – продовжує Копито, – завалюю я, а там ті бугаї (бізони, – хотів я поправити, але не знайшов сил – промовчав), один мене зразу за горлянку й до стіни. „Ти хто?” – „Копито!” – кажу. „Ти його друг?” – „Друг”. А ти, дивлюся, непритомний лежиш на підлозі. Оце, – думаю, – встряв! „Хочеш жити – кажи, де він гроші тримає!” – „Які гроші? Пацани, ви що!? Останні копійки ми з ним іще тиждень тому…” Не встиг добалакати, а вони мене під дих! А тоді по печінках! Я впав. Вони: „Кажи де монети, бо буде тобі те, що й йому!” – „Хлопці, – прошуся, – повірте! Нема в нього ніяких монет! У кого завгодно, тільки не в нього!” Тут один із тих, білий такий, мені як засвітив – аж іскри з очей! А тоді за горло: „Де гроші?” – Сичить. Ну все, думаю. Хана! І найобразливіше – незрозуміло ж за що! А він мені, собака вже й кисень перекрив! Я зі світом попрощався, аж тут, сам не знаю як і чому, згадав про твою комірчину! Мало в мене було шансів, та вибирати не доводилось.
Я довго ворушу губами поки нарешті вимовляю:
– Комірчину?
– Ну так! Скільки ти мене просив до проводки там подивитися – струмом клепле! От я й згадав. Електрик усе таки! Ну й закивав головою, мовляв згоден, скажу. Той відпустив. „Добре, – кажу, – є тут у нього потайничок, у комірчині.” Вони аж попідскакували. „Показуй!” – „Ходіть за мною”. Заходимо. Я вперед – вони ззаду. Краєм ока зирю: один зайшов, другий, а третій не заходить, у кімнаті остався. „Ну, – думаю, – пора!” Я ж по дошці йшов, а вони підлогою. „Увімкніть там, – кажу, – світло біля дверей – темно.” Ну той, що другим зайшов, і клацнув. Аби ти тільки бачив, як їх ураз затіпало! Я, не довго думаючи, ухопив там якогось чавунця на полиці та хрясь по черепку одного, він падає, я тоді другого! Я таки зпереляку добряче до них приклався! Вискакую в кімнату до третього, з чавунцем у руці, реву як віслюк, розкуйовджений... Ну, ти приблизно уявляєш, яким я буваю після четвертої. І той бугай, що б ти думав, не повіриш – злиняв! Певно вирішив, що коли вже двоє мене не здолали!.. Як рвонув, аж курява за ним здійнялася! А через мить машина на вулиці завелась і тільки його й бачили!
То, оце, власне, й усе. Далі вже нецікаво: побіг до Степановича, швидку викликали, міліцію…
Висьорбавши бульйон, я лежав із заплющеними очима й прислухався, як до мого, досі невагомого, тіла, повертається життя. На жаль, разом із болем.
Комірчина. Вона врятувала мені життя. Маленький темний закапелок у моїй старенькій халупині. Підлога там нижча, ніж у кімнаті, а в кімнаті в мене стоїть умивальник і вода з-під нього часто тече не в відро а, якимось невідомим робом (мабуть, мишачими ходами) – у комірчину. Підлога там завжди волога й проводка десь несправна… Я, щоб можна було ходити, кинув туди дошку, одним кінцем на поріг а іншим на цеглину. А заходжу я до комірчини бо в мене там дійсно потайник! Я ж казав, що хату не замикаю. А бува, треба сховати яку пляшчину, щоб не вельми чемні гості її за моєї відсутності не висушили Тільки Копито про це знав.
– Ти спиш? – Це Копито.
Я розплющую очі. Сонячні промені щедро ллються всередину через величезне, на півстіни, вікно й роблять білі стіни палати ще сліпучишими. Мій рятівник походжає з кутка в куток і я розглядаю його незугарну постать.
Високий сутулуватий Копито кумедно погойдується при ході, ноги в черевиках сорок шостого розміру створюють, як завжди, неймовірний гуркіт (за що й прізвисько), але це він, Копито. Друг, що врятував мені життя. Він, а не комірчина. Як тобі віддячити, брате!?
– Я той, – продовжує він походжаючи та гуркочучи черевиками. – Балакав з лікарем. Власне, справи погані. Відверто кажучи – зовсім кепські. Я всього не запам’ятав, що він мені по науковому триндів. Словом, вони там тобі всі нутрощі повідбивали. І лікар, він… ну, він гарантій не дає. Лікар… він сказав: якщо навіть обійдеться, то ти… словом, залишишся інвалідом. І це ще буде за щастя. – Копито скрушно розводить руками (дякую тобі, мій рятівнику, за делікатність!) – Отакі діла. Я думав – тобі краще знати. Та ти не хвилюйся! (Справді, чого мені хвилюватися!) Я возитиму тебе на візку!
Сонце змістилось, його промені ллються тепер прямо на засклені до половини двері і, віддзеркалившись, засліплюють мені очі. І тому я не одразу впізнаю, хто це зайшов сюди в білому халаті. Певно лікар, або санітарка. Треба познайомитися, це ж вона приноситиме мені судно… Але постать у білому халаті підпливає ближче і я бачу, що це не санітарка.
Це вона.
На диво тихо, майже не гуркочучи черевиками, Копито випаровується.
– Здрастуй.
– Здрастуй.
– Ось, – вона кладе на тумбочку біля ліжка великий пакунок. – Тут апельсини, соки. Тобі треба! – говорить так, ніби я заперечую. В неї тремтить губа і з очей збігають дрібнесенькі краплинки сліз. – Ти не турбуйся, ми про все подбали. Окрема палата (справді – окрема, а я й уваги не звернув.) – Сергій домовився. Всі ліки, які необхідно, все є. У старшої медсестри. І шприци й крапельниці… – вона ледве стримується, щоб не розрюмсатися вголос. – Полежиш покищо тут, а потім… ми перевеземо тебе до Києва, в інститут. У тебе нічого серйозного! – вона відводить очі вбік. – Просто, просто… так буде краще. Ми тебе піднімемо! – їй уже несила стримуватися. – Ти не турбуйся! (Хіба я турбуюсь?) Андрію! – Вона плаче. Стоїть перед моїм ліжком, наче солдат перед генералом, притисла кулачок до рота й плаче. – Вибач мені, прости! Все через мене, всі твої нещастя! Ми тебе виходимо… Але ж я не винна ! (Плюнувши на біль, я хитаю головою: ні!) Сергій домовився, ти не турбуйся! В інституті… найкращі лікарі… Господи, якщо ми тебе не виходимо! Все через мене! Чому? Чому?
– Галю!
– Що? – Відгукується крізь схлипування.
– Тобі загрожує небезпека!
– Ні, Сергій домовився. Він зустрівся з босом і все владнав. І міліція тебе не турбуватиме. Ти тільки видужай, будь ласка! Якщо ти не видужаєш!.. Вибач. Тобі не можна хвилюватись, а я… Тобі потрібен спокій, а я… розплакалась. Лежи й видужуй. І ні про що не турбуйся. Піду. А ти видужуй. Я піду?
– Йди.
Тихими, зовсім нечутними кроками вона йде до дверей. Певно, так іде арештант, щомиті очікуючи пострілу в спину. „Пам’ятаєш, тоді, в садку – Тоня? Тоні не треба було йти. То я її підговорив…” Цього я не сказав. Тільки подумав. Не хотів стріляти їй у спину…
Вона пішла. Я знову лежу з заплющеними очима й слухаю, як болить моє тіло. Все нестерпніше…
Прийшла молоденька усміхнена дівчинка в білому халаті й поставила мені крапельницю.
Копито… Я навіть не чув, як гуркотіли його черевики.
– Слухай! – Шепоче він голосно, нахиливши до мене своє видовжену, сяк-так виголену мармизу. – А хто вони були такі?
– Бізони, – зітхаю.
– Які бізони? – певно з природознавством у нього в школі було не дуже…
– Північноамериканські. Ну, на них іще полювали індіанці. Та ти всеодно не знаєш. Це тобі не на стовпі сидіти з плоскогубцями, орел!
