Панько, Данько та Яцько – друзі нерозлийвода! А побратала їх недоля, бо «знайся віл з волом, а кінь з конем», як в тій пословиці. І з ким же іншим міг побрататися клишавий Панько, як не з горбатим Даньком, а заїканому Яцьку куди подітися? Прилучився до кумпанії і гайда легінити!
Такі собі, як «три царі» з різдвяної колядки. Гуртом собі до церкви, до корчми і до дівок теж, бо гуртом легше й батька бити!
Легінять, гуляють, а тут і Різдво недалеко. У коляди збираються, та не будь-як, а задумали переодягнутися на чуфаків – Панько на жида, Данько на чорта, а Яцько на мойму-юлішку.
Пошили собі костюми та маски страшні-престрашні, аж волося дибом стає, страшно і в дзеркало глянути.
– Як надіну широкі шаровари, не буде видно, що хожу клишаво, – радів Панько.
– А я накину на плечі дзвінки та колокільці і ніхто не помітить, що я горбатий, – тішив себе Данько.
– А-а-а я-я-я?.. – запитав Яцько.
– Ти, небоже, мусиш мовчати весь час, тоді нас ні сам дідько не впізнає, – запевнив його Данько.
Настало і Різдво. Вирушили всі троє і йдуть собі гордо, як королі крізь лободу, а діти за ними – «Жидили їли, би вас гнидили!» та «Юлі, мачай фасулі!», а їм байдуже, не перед дітьми показувати фіглі, а перед церквою, де стоять дівки, там покажуть чого варті, бо аж цілих три тижні підготовувлялись до цього!
Та ледь Панько почав танцювати та підскакувати, як Данько до нього на все горло:
– Не скач, Паньку, чеперато, бо тя впізнають всі!
– День би тебе побив із Даньком, заховав горб поміж дзвінки і вже гордий! – не стерпів Панько.
– О-о-ось д-д-дурні, а м-м-мені н-н-наказували м-м-мовчати! – розсміявся Яцько, а разом з ним і дівки зареготали.
