

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12501
Рецензій:	19357

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

Остання львівська дуель

© Іван Городиський, 24-11-2006
-Нє, Ян, ну ти мене уважаєш!, - Макс поклав руку на плече Яну, але зачепив підсвічник і кілька капель воску впали на стіл. -Уважаю, Макс!, - Ян випив ще трохи вина, - Але знаєш, - він вдарив себе в груди, - Шкребе там, зараза! Я-ж її, блін, любив! До чортиків! Такі вірші писав! О! За поезію, - Ян підняв стакан з вином і допив до дна. -За її саму!, - Макс прослідував його прикладу. За сусіднім столиком розплатилися й пішли, і Ян з Максом зосталися останніми клієнтами в кнайпі, в якій вони просиділи, цілий вечір вирішуючи складний дипломатичний конфлікт – двоє друзів, одна дівчина, що далі? Час йшов, в голові шумів, хороший, „батярський” хміль, але виходу все ще не було знайдено. До їх столика під портретом дідуся Франца-Йозефа підійшла кельнерка, і усміхаючись прибрала пусті стакани: -Хлопці, через п’ятнадцять хвилин зачиняємось! Це житловий будинок, довше десятої не працюємо! -Добре, але Марічка, як твоя ласка, ше по лікеру, принеси! -Я, не...,- спробував заперечити Макс. -Циц! Батяр? Батяр! Шляхтич? Шляхтич! Від лікеру не вмреш! Макс байдуже махнув рукою, і відкинувся на спинку стільця. Ян, тим часом, відсутнім поглядом дивився кудись поперед себе, наче намагаючись знайти там відповідь. -І, що ми вирішили? Я її люблю, ти її любиш, вона зі мною, і шо дальше... Співрозмовник, із замисленим виглядом приклав палець до уст, мовляв : „Тихо! Я думаю”. За мить він вже лукаво підсміхався. Врешті він легенько вдарив кулаком об стіл, і підсунувся ближче: -Ось, що! Є варіант! Ми шляхтичі, як-не-як!, - Марічка, принесла лікер, який горів келішках, - А як шляхта вирішує такі випадки? На дуелі!, - перелившись через вінця, і потрапивши на руку, лікер горів вже на ній... -Шо, шо?, - Лесик аж присів від сміху, - Дуель... -Дуель чи стрєла?, - про всяк випадок уточнив Влад. -Дуель!, - запевнив Макс, - І ти будеш моїм секундантом, а Лесик Яновим... Влад скептично глянув на них, саркастично хмикнув і раціонально вирішив піти до кіоску купити собі сигарету. З вулиці забитої машини, евакуатор прибирав якусь одну, щоб за мить на її місце стала інша, люди, які проходили поруч, якщо не розмовляли по мобільному, то мали навушники, ХХІ століття одним словом, а тут дуель! -І що то буде за дуель? Стрілятися будете?, - Лесик говорив це крізь сміх, явно не усвідомивши всієї серйозності ситуації. -Ви дивіться, бо якшо-шо, то можемо вам і валини пробити!, - авторитетно докинув Влад, який вже димів цигаркою. -Ми вже за шпаги, договорилися… Ця новина, викликала новий прилив сміху, на цей раз і у секундантів, і у дуелянтів: -Ой, ви шо! Мушкетери! -А коли і де буде? -Ну завтра на шосту біля Ратуші збираємося, а там їдемо напевно, на Майорівку. Там десь в районі спорткомплексу... Влад покрутив пальцем біля скроні: -От якби вас там наш фізрук-каратист побачив! Ото була-б вам дуель! -Та, Макс, ще лікаря би годилося, - згадав Ян. -А давайте мою маму покличемо, - знову розвеселився Лесик, - вона зі „швидкою” приїде, і зразу вас в дурку упакує! Може там, ще є місця... для мушкетерів. -Почекають! Слухай, а давай Бодьку покличемо! -Так він-же дантист... -Годиться! -Пацани, ви гоните!, - лаконічно підсумував Влад. ...У всіх і у всі часи, існує потяг до минулого, яке набирає все романтичнішого відтінку, чим глибшою історією стає. Столітня чи Тридцятилітня війни були прокляттями свого часу, в яких ганебних вчинків, було більше ніж подвигів, але зараз вони здаються нам оповитими ностальгічним ореолом. Те-ж саме і з дуелями – скільки благородних життів забрали вони свого часу, а зараз видаються чимось неймовірно романтичним Ех, пройшли часи Казанови і д’Артаньяна коли образи честі змивалися кров’ю, сам на сам, в справедливому поєдинку, де всіх зрівнювала шабля чи куля. В епоху „Бумєра” і „Брігади” більше ціняться енциклопедичні знання нецензурної/сленгової лексики, вкупі з навичками ораторського мистецтва, яке, щоправда, не має нічого спільного з Демосфеном чи Цицероном. Але і наш час знайшлися люди, які вирішили підтримати стару традицію. Зараз ці новітні дуелянти, стояли з вилупленими очима один на проти одного, здивовано роздивляючись себе. Причиною цього був одяг – якщо Ян одягнув піджак і білу сорочку з галстуком, то Макс віддав перевагу спортивному одягу і кросівкам. А їх секунданти, тим часом, не могли натішитися дивлячись на них. -Ти шо, хорий? Хто так на дуель одягається? Це-ж не фізкультура!, - завдав першого удару Ян. -Шо-о? Ти на себе глянь! Як ти в піджаку і сорочці битися збираєшся?, - парирував Макс. -Піджак я скину, а сорочку треба. Козаки як йшли в бій, то завжди білу чисту сорочку одягали... Щоб якшо-шо, то в чистому..., - останнє речення Ян вимовив приглушено. -Нє, ну ти глянь на них! Вони ше до смерті битися хочуть!, - зітхнув Лесик. -Кадри, - погодився Влад. -Но-но-но! Думайте шо говорите, - Макс потряс кульком, в якому були два шкіряні чохли, - В нас тут шпаги! Всі засміялися. Стояв теплий осінній вечір, листки на деревах ще тільки починали жовтіти, в повітрі витала павутина – бабине літо вищого ґатунку. Тим часом, до їх компанії підійшов ще один хлопака з ранцем на плечах: -Здоров! -Здоров Бодька! -Взяв, шо я просив?, - діловито поцікавився Ян. -Та взяв... А для чого вам мої інструменти? Влад з Лесиком заливаючись сміхом відійшли трохи в бік, та й Макс з Яном пирснули: -Ну, Бодька, розумієш, - Макс поклав руку йому на плече, - В нас з Яном дуель, а ти лікарем будеш! Якусь мить заскочений Бодька дивився поперед себе обдумуючи ситуацію, що склалася. Коли до нього дійшло, він послідував прикладу секундантів. Дивна картина відкривалася в той вечір біля Ратуші: п’ятеро по різному юнаків, реготали в повен голос, час-до часу плескаючи один одного по плечах. -Я вам там шо – зуби буду рвати?, - Бодька трохи заспокоївся, а тоді знову засміявся, - А дуель – хто дасть собі більше зубів вирвати... -Все! Час! Темніє швидко!, - нагадав Ян, коли врешті всі трохи заспокоїлися. Дуелянти і технічний персонал рушили на трамвай, щоб добратися на місце проведення дуелі. Але на біду дорога на зупинка, пролягала якраз біля кнайпи. Макс з Яном розуміюче переглянулися, і вже було пройшли її, аж Макс зупинився: -Слухайте, давайте може зайдемо? -П’яними на дуель..., - засумнівався в доцільності цього опонент. -Так можливо востаннє, - з награними трагічними нотками в голосі аргументував Макс. Кнайпа була захована в звичайному львівському під’їзді, зі всіма відповідними ароматами і картинами, і місця в ній було мало, і кілька столиків завжди були зайняті. Так було й цього разу. Макс з Яном часту сюди заходили, і кельнерка їх впізнала: -Хлопці, місця нема? Почекаєте? Дуелянти невпевнено переглянулися: -А... Ми тут на п’ять хвилин... Можна нам так по чарці налити... Марічка, щиро витріщилися на них – що за алкоголіки. Вирятував ситуацію Лесик: -Ви розумієте, - він змовницьки підморгнув, - В них дуель... -Так ви будете оплачувати чи ні?, - кондукторка аж кипіла від злості. -Ви не розумієте! Ми їдемо на дуель... Кондукторка тільки махнула рукою, і пішла до водія. Після того, як в кнайпі була випито медовуха („За нас! Можливо востаннє! ))))”), компанія сіла на трамвай і поїхала на місце дуелі. Все було нормально, проте кондукторка зробила велику помилку, бо схотіла, щоб вони оплатили проїзд... Після того, вона вислухала лекцію про дуелі, історію причин цієї дуелі, та дізналася про всі хороші сторони її учасників, навіть глянути на шпаги... Трамвай заскреготів і зупинився: -Так хлопці виходьте вже! В нас маршрут не на Кульпарків... Обурено вигукуючи компанія зійшла якраз біля церкви Петра і Павла. Швидко темніло, а до спорткомплексу залишався ще добрий шмат дороги, яку можна було пройшовши попри Личаківський цвинтар. -Он і цвинтар поруч! Якшо-шо, то буде ховати..., - „по-чорному” пожартував Бодька. -Тільки-то вночі якось трохи тяжко буде. Та й копати нема чим!, - відзначив Лесик. -Шпагами!, - байдуже кинув Ян, - Тільки ви дивіться, бо привиди, зомбі... -Мумії, Гаррі Поттер, - ледь знервовано кинув Макс. -А шо?, - Ян трохи образився, - он Саня з Тарасом розказували, шо на Новий Рік бачили. Вони йо десь в центрі на квартирі справляли, будинок сам старий, років триста-чотириста. Ну і якогось діда в під’їзді зустріли. Думали бомж, затягнули на хату, одягли його як Діда Мороза, почали фоткати – ні фіга його на цифровому не видно. Тут він починає взлітати сам став прозорим, шось почав на них волати ті порозбігалися... За годину заходять – в хаті тихо, лампочки погашені, тільки один кадр, він відїхав і його спати поклали, так він спить і нічого не пам’ятав. -Чешуть або понапивалися!, - твердо заявив Влад, - А шо, може давайте через цвинтар підемо? А? -А ти знаєш як звідти вийти? -Я там був раз вночі, - зізнався Бодька, - Там тільки на алейку вийти і не заблудишся! Якраз біля спорткомплексу вийдемо... Вагання тривало лише кілька миттєвостей... Вітер, за огорожею навіть приємний і теплий, тут зненацька став холодним і пронизуючим, його пориви відлунювали в кронах дерев і зловісному скрипінні хрестів, які хиталися від нього. Почуття, що треба покинути цвинтар, що вони тут зайві наростало і не покидало. Здавалося, що вони йдуть по мінному полі, намагаючись обережно ступати між могилами. Гнітюча мовчанка підганяла їх, ось і алейка, ось і огорожа, он за тими деревами вже має бути видно спорткомплекс, ще пройти повз кілька гробівців... Скрип, різкий скрип кам’яної плити одного з гробівців, зупинив всю компанію. Ноги наче примерзли до землі. Макс і Ян вхопилися за шпаги, які витягнули, перед тим, як зайти на цвинтар. Зсувалася плита якраз того гробівця, перед яким вони і зупинилися. Вийшла, мабуть, кумедна картина – дво хлопців попереду, з руками на ефесах шпаг, троє позаду – в одного відвисла щелепа, другий хреститься, третій вхопився за серце. Але і в темряві було видно, як з могили піднялася рука... За нею друга, далі звідти виринула постать... Влад не витримав, і добряче матюкнувся... Від постаті тхнуло чимось дуже смердючим, могильним... Вона деякий час крізь присмерк, дивилася на ні живих, ні (тьфу-тьфу-тьфу) мертвих хлопців, а тоді щось чиркнуло, і з’явився вогник... Горіла запальничка, в руках якогось бородатого дідка, зі спитим і зарослим лицем, вбраного в потріпаний і брудний одяг – одним словом: бомж. Він деякий час роздивлявся їх, тоді чомусь кивнув сам до себе: -Сатаністи?, - авторитетно поцікавився він. -Е-е-е, - відповів Ян. -А-а-а, - вторив йому Макс. Дідок ще впевненіше кивнув, і показав рукою кудись позад себе: -Ваші там, - він пройшов повз них, обдавши неповторною сумішшю ароматів смітників і могили, і пошкандибав собі геть. Влад, Лесик і Бодька витягнули цигарки і закурили: -Да шоб я ше раз з вами по цвинтарях лазив, - процідив Влад крізь цокочучі зуби... Всі рушили до огорожі, щоб перелізти через неї, і тільки Ян лишився стояти: -Ян, ти шо зомбі став? Той видав, щось схоже на стогін, а тоді вихопив шпагу і обернувся до решти: -не знаю як ви, а я йду до тих сатаністів… -Тобі того бомжа мало? -А нормально щоб вони на Личакові ту дурку робили? -Та де ти їх тут знайдеш? І шо - сам на них нападеш? Пішли, - накинувся на нього Бодька. -В мене шпага! Я пішов! І справді рушив поміж могил. Макс через секунду вагання, теж витягнув шпагу, і пішов. Решта глибоко зітхнувши приєдналася до них. Вже через кілька могил, в напрямку вказаному дідком з могили, вони побачили вогник. Ще через кілька могил, вони побачили галявину, на якій сиділи чи стояли кілька хлопців і дівчат їх віку, а один з них щось вигукував біля вогнища. Макс з Яном зупинилися, переглянулися, а тоді з єдинодушним криком "Ура!!!!!!!!", кинулися на галявину. Секунданти і лікар, вхопивши якісь палки за ними. Ефект був незвичайний - мабут адепти Люцифера, сприйняли їх як якусь кару зверху, і розбігалися не кидаючи свої речі і не виявляючи жодного спротиву. Кожен з нападників зумів пару разів вперіщити своїх візаві по спинах, але погоні, через складний ландшафт не проводили. Коли на галявині сатаністів не лишилося, то стомлені всіма пригодами на цвинтарі, дуелянти і їх товариші, присіли навколо вогнища. Остання львівська дуель підходила до кінця... -От прийду зараз додому, - перевав мовчанку Лесик, - Мама спитає: "Де був?", і шо я скажу? На Личакові сатаністів бив? Всі стомлено посміхнулися...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]
© SHPRIC, 27-02-2008

Коли пушки гуркочуть...
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Armanne, 25-11-2006

[ Без назви ]
© Stu, 24-11-2006

Захищаймо історико-культурні цінності!!!
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій, 24-11-2006

Згенеровано за 0.0103840827942 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Остання львівська дуель

[ Без назви ]

Коли пушки гуркочуть...

[ Без назви ]

Захищаймо історико-культурні цінності!!!