У такі дні, коли сонце, час від часу продовжує радувати промінням, зауважу, що промінням, в жодному разі не теплом намагаєшся зберегти, ці промені десь під серцем, десь в кишені, десь між долонями, аби зберегти на пам'ять… На пам'ять, яка фактично фотографує, аби діставати такі фото, за для збереження власного стану речей. Золоті парки, міфічні ключі лелек в свинцевому небі, грейпфрутове сонце – картинки, які в осінню пору присипають пильність, огортають ілюзією… Осінь взагалі вправно маскує відчуття реальності.
І от в один з днів небо розходиться і плаче,повітря стає важке та підступне. В такі проміжки часу постійно шукаєш порятунку в какао ковдрі та коханні. В першу чергу в коханні. Ти навіть не чекаєш, а просто віриш, шо ти любиш, шо тебе люблять. І не має значення хто не має значення як просто має значення саме відчуття любові… Бо осінь за вікном. Іде дощ… І хочеться бути закоханим, аби дотягнути до весни, аби бути впевненим що ще живий, що серце б’ється не за сценарієм прописаним, а тому що ти любиш…
