Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46819
Рецензій: 91208

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Спогади - роздуми

Про наше РІДНЕ

© Василь Шляхтич, 10-12-2010
Дорогі друзі! Дозвольте, прошу, і мені кинути під дискусію декілька зерняток в нинішню історію нашого рідного, як свої думки і зауваження. А ось як я розумію, що значить РІДНЕ. На мою думку то все те, що НАШЕ. Так для нас українців, як росіян, поляків, євреїв і усіх народів світу перш за все РІДНИМ є мова.
Тепер наведу дещо про своє минуле, про минуле моїх батьків. Мені довелося жити весь час у Польщі. Я син Надсяння, бо народився в селі Улюч над Сяном, тобто на етнічних українських землях, які протягом століть були під різними пануваннями. Як подають історики, ця земля була під пануванням Галицького Князівства, а далі під Польщею, Австро-Угорщиною, Західно Українською Народною Республікою, опісля знов під Польщею. В 1939 році коротенький час під Радянською Україною, а так, по правді, під пануванням Радянського Союзу. Далі приходять на ті землі панування німецьких фашистів до 1945 року, поки радянські війська проганяють їх з нашої рідної землі. Наступна черга – приходить з радянськими і польськими військами влада Народної Республіки Польщі. Я народився в селі, якого вже майже не було, бо через рік після закінчення Світової Війни у 1946 році прийшло польське військо і спалило його. Як говорили батьки, прийшли поляки і спалили Улюч. То було дуже велике село, гарне і свідоме село. Перед його спаленням проживало в ньому більше 300 родин (сімей). Були дві церкви, крамниці, млини, тартаки і подібні ремісничі установи. Перед війною діяла “Просвіта”, існував чудовий хор. В Улючі була школа, в якій учили всіх польської і української мови, хоч українську поляки називали руською. В Улючі мирно жили всі люди – українці, поляки, жиди, хоч село було українське, бо тих других і третіх був малий відсоток. Всі між собою спілкувалися українською. По нинішній день залишилося таке “поводження”: улюцький поляк, улюцький жид, а це значило, що говорив мовою того села, тобто українською. Жидів і їх майно в час війни конфіскували німецькі фашисти.
   Не легко було злочинцям в один день спалити чудовийі великий Улюч. Щойно третім разом довершили свій ганебний задум. Коли почали його палити, як говорили мої батьки і родина, люди розбігалися куди хто. Тут наведу цитату з вірша НАШОГО Генія – Тараса Шевченка : “... ми розлізлися поміж людьми, мов мишенята...” Той, в кого була родина в околишніх селах, пішов кочувати до родини. Інші в лісах і околишніх горах поробили собі криївки , тобто тимчасові хатинки, в яких крилися від дощів і злих людей, віруючи, що там можна буде дочекатися кращих часів. Пригадую собі слова мого батька про той день, коли був спалений Улюч, але про це напишу в спогадах під наголовком “Говорили мені тато”.
   Народ вірив, що це лиходійство скоро промине і зможуть повернути до села, до своїх, на своє РІДНЕ. Були готові ставити будь-яку хату, але щоб бути на своїм, на своїх РІДНИХ землях, які були їм як святість . Як говорять слова нашої народної пісні “... постав хату з лободи, а в чужую не веди...”, люди не хотіли іти “на чуже”.
   Нині вже добре знаємо, що давно був приготовлений указ через польську владу, що нас з тих земель треба викинути, щоб їх полонізувати, або як в Улючі говорилося “сполячити”.
   Це був лиш початок трагедії українців цілого Закерзоння. В ті часи частину населення депортовано в Радянську Україну. Радянські історики писали (дехто і зараз дотримується цього погляду), що це було добровільно, а в дійсності то по-різному бувало. Про це “добровільство” нині багато говорять і пишуть в Україні і всюди там, де живуть українці етнічних земель наших, в яких пам’ять жива.
   Коли палили мій РІДНИЙ Улюч, як я вже згадав, мама була вагітною мною. Я народився щойно через два місяці, а саме у серпні 1946 року, а село спалили на свято Вознесіння Христового того ж 1946 року. Через несповна рік, весною 1947 року, нас, синів і дочок тої землі, РІДНОЇ землі , було насильно викинуто акцією “Вісла” на північні і західні землі Польщі , в якій до часу закінчення Другої Світової Війни, жили німці. Тих після 1945 року депортовано у Німеччину. Там, над рідним Сяном, на Підляшші, Лемківщині залишили ми свої церкви, своє поле, свої ліси, свою історію... Деякі залишили хати і майно. Хати і майно Улюча пішло з димом. Коли викидали нас з рідного гнізда, забороняли забирати такі речі як вишиванки, молитвеники писані кирилицею, ікони чи друковане рідне слово. А везли нас у незнану чужину як злочинців, як бандитів в худоб’ячих вагонах. Багато , багато днів везли нас в незнану чужину. Нині знаю, що подібне робила радянська влада в Україні та і в цілому Радянському Союзі, коли без досліджень карала і вивозила в жорстокий спосіб ЛЮДЕЙ до сибірських “ґулагів”.
   Поляки чинили це тому, щоб нас асимілювати, тому-то на поселеннях в одному селі не садовили більше як кілька родин. Щоб ми не творили групи, яка спілкує з собою на рідній мові. Не було шкіл, де б можна було вивчати РІДНУ українську мову, не було святинь – церков, не було священиків...
   Все-таки наші люди зустрічалися і говорили, ґадали, гадали, гврили, бесідували “по-свому”, бодай не польською мовою. Літературну знали лише одиниці, бо свідомих людей вже в час акції “Вісла” виловлювали і садовили в концтаборі Явожно. Це гілка Освєнцімського фашистського концтабору (Auszwic). Там-то тортурами змушували наших людей «зізнатися» в тому, чого вони ніколи не чинили. Багато, майже чотири сотні НАШИХ людей, там загинуло, бо не змогли витерпіти того завданого їм лиха. Але люди все-таки трималися при СВОЇМ. При СВОЇМ тримала їх РІДНА пісня, РІДНА мова і ВІРА, якої ніколи не виреклися, бо вона була НАША, українська.
   Таке тривало до 1956 року. Щойно тоді в Польщі запанувала маленька відлига. Влада дозволила НАШИМ людям трішечки промовити офіційно РІДНИМ словом. Було покликано Українське Суспільно-Культурне Товариство (УСКТ). Так зараз всюди, де жили наші люди, творено гуртки, в яких можна було збиратися нашим людям. Наші люди гуртувалися, зустрічалися, співали, тішилися... Родилася надія, що повернемо на своє РІДНЕ. Вже починали виходити з підпілля наші священики і за згодою польських церковних (костельних) влад в декотрих костелах могли вони нести священицьку послугу українцям в їхній мові і РІДНОМУ обряді.
                                                Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Від усього серця підтримую

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-12-2010

Світ змінився...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 11-12-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41033005714417 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …