Порпаючись на найневигідніших, найнижчих книжкових полицях, куди непомітно перекочовує те, що роками не береться до рук, а потроху зотліває, припадаючи пилом, я натрапила на грубезний том у чорній палітурі. На денцях глибоко відтиснутих літер ще залишалося трохи золотої фарби, і, розвернувши книжку титлом до вікна, я розібрала її назву – «Угорсько-російський/ Російсько-угорський словник».
- О, ти ще тут, потрібний, як сліпому дзеркало, - вилаяла я словника, уявивши, як добре було б одного дня винести його, та іще силу-силенну таких же незрозумілих книжок на смітник. Але дурень думкою багатіє, і я знала, що ніколи того не зроблю. Зроду жодної книжки не викинула. Моя матуся свого часу хоч-не-хоч, а придбала повне зібрання творів В.І.Леніна, бо довелося їй працювати над дисертацією не в бібліотеці, а вдома, однією рукою тулячи куди потрібно й непотрібно цитати з того ж Леніна, а другою смикаючи за мотузку із брязкальцями, прилаштовану над ліжечком, у якому, власною персоною, перебувала я, раз у раз заходячись несамовитим криком. Так от, якщо вже навіть ці кількадесят томів і досі лежать у нас на антресолі, всупереч усім правилам безпеки (бо ж таки важкенькі – ану бебехнуться комусь на голову!), то що вже казати про інші книжки... Навіть якщо вони, ось як цей словник, ніколи в житті нікому не знадобились й не знадобляться.
Хоча... Ну, я й невдячна, та ще й, мабуть, і забудьків наїлася. Одного ж разу ця книжка нам усе ж стала в нагоді… майже.
...Присівши на краєчок присунутого до стелажу ослінчика, зронивши на коліна ганчірку, за допомогою якої я вела звісно що марну боротьбу з пилом, я перенеслася думками в минулі дні.
... –Що?!! Ти з глузду з’їхав? Тільки заморського гостя нам бракувало!... То й що, як мадяр? А мадяри, що, у Зачепилівці мешкають? Та хай він буде хоч тричі водій!!! До чого тут – «не розмитнюють»?!! Як це - «немає де заночувати»? А мотелі нащо? Кемпінги там, я не знаю... Вовцю, чому ми знову крайні?! Хай його бос до себе бере!!! Ні та й ні, я тобі кажу!!! – але, продовжуючи вигукувати в слухавку нові й нові заперечення, я вже гарячково обдумувала, як упоратися із цією новою халепою, яку мій чоловік знайшов нам на голову.
Це сталося, коли так звана перебудова була в розпалі. Тут не місце для панорамного зображення тих часів – хто їх застав, сам усе пам’ятає, кого вони оминули, однаково не повірить - скажу тільки про те, що стосувалося нашої родини безпосередньо.
НДІ, у яких працювали ми із чоловіком, на той час припинили діяльність, а їхні керівники з головою поринули в боротьбу за привласнення майна робочих колективів. Через відсутність платні на роботу ходити було не треба, але нас не звільняли, виводячи в табелях міфічні робочі дні, декілька на місяць. Це робилося, бо ми були потрібні, як ширма, за якою в кабінетах облагоджувалися власні справи. Я не розуміюся на економіці, тому не впевнена, який тут термін краще пасує – перерозподіл власності, накопичення первісного капіталу, чи народна назва - прихватизація. Та мене це не дуже цікавить, як не цікавило й тоді. Ніхто з нашої родини не збирався вимахувати червоним прапором, вимагаючи повернутися до старого. Жалкувати за в’язницею, бо в ній, бач, макарони дають, аж ніяк не було нашою ідеологією.
Але що не кажи, а й тоді, як і сьогодні, їсти було треба, та ще й бажано тричі на день. А ще в нас був син, тоді ще хлопчик, батьки-пенсіонери, і різноманітні потреби, починаючи від елементарних, і до таких, які можна класифікувати як екстравагантні. Вічний рецепт засукати рукави тоді не спрацьовував, бо робота зникла, уся й усюди, як помахом чарівної палички - принаймні, така, яку ми знали; красти ми не вміли й боялися, торгувати не могли із двох причин – перша та, яку сформулював кіт Матроскін, а друга та, що як завжди, не встигли - торгували вже всі навкруги, і хтось мав і купувати. Але й це амплуа нам не підходило, бо не мали грошей.
Правду кажуть - лихо всього навчить. Пішла голота на вигадки: чоловік оббіг магазини електроніки, що почали з’являтися в нашому місті, і роздав візитівки про переклад на общєпонятну інструкцій до заморської техніки. Геніальність задуму полягала в тому, що наявність у нас уже в ті далекі часи комп’ютера, хай благенького, з манюсіньким монохромним дисплеєм, робила цю діяльність прибутковою: адже чи не вся техніка, яку спритні хлопці лівими шляхами везли до нас, була чомусь фірми Panasonic. Тому достатньо було зробити один-однісінький переклад інструкції до якогось відеомагнітофону або плеєра, а далі тиражувати вже зроблене, хіба що уважно коригуючи технічні дані залежно від моделі.
Продавці надсилали до нас щасливих, але ще не цілковито, володарів диво-апаратів, ми, попередньо сторгувавшись, за кілька днів обмінювали переклад на гроші, і нові руські ставали вже остаточно й безповоротно щасливими, бо відтепер знали, куди натиснути, щоб їхні цяцьки заграли, задзеленчали, заблимали, чи що там вони мали робити. Продавець, зрозуміло, отримував свої комісійні, а ми мали змогу трохи підхарчитися, чекаючи на наступного скоробагатька, який, майже стовідсотково, починав розмову з того, що «іностраннимі язИкамі» він не «обладає». Наче це було незрозуміло – досить було лише кинути оком на оту розпальцовку.
Ніщо добре в житті не триває вічно, а навіть довго; от і це ельдорадо швидко добігло кінця, і мусили вигадувати ще щось, і ще...
Напередодні того напрочуд холодного й мокрого жовтня, про який буде йтися далі, справи наче почали повертати на краще.
Чоловіка покликав на перемовини з італійським фірмачем колишній сусіда, можна сказати, приятель дитинства. Я теж змалечку знала цього фрукта, тому відмовляла чоловіка, кажучи, що приятель із тих, хто дає, та з рук не пускає. Тобто, не заплатить ані шеляга, та й край.
Звісно, що чоловік зробив, як сам вважав за краще. Звісно, що я мала рацію, і колишній приятель підніс йому дулю під ніс.
Дивина ж була в тому, що, як виявилось, чоловік теж не помилився, бо зиск із цієї роботи попри все був.
Перемовини були успішними, і італієць, який уже мав досвід спілкування з місцевими ділками, угледів, що за це треба дякувати перекладачеві. Справа вимальовувалася перспективна, і італійцю конче була потрібна особа, на яку можна було б покластися.
З якими б гострими зубами нам не малювали капіталістичних акул, нахабством і безсоромністю з нашими хижаками їм було не тягатися. Це як бокс і бій без правил – і за правилами грали саме іноземці. Сказати коротко, головний дефіцит, з яким європейці в нас зіткнулися, був дефіцит порядних людей.
Отже мій чоловік отримав пропозицію, на яку він не міг не пристати.
Тож, коли на фірму злодійкуватого приятеля дитинства прибула перша вантажівка з імпортним обладнанням для майбутнього сумісного виробництва, чоловік опинився у вирі подій.
За кермом трейлеру був водій з Угорщини, бо перевізником виступала угорська фірма. Це був кремезний чолов’яга, у другому перехідному віці, десь наш одноліток. Тож, здавалося, мав би бути стріляним вовком, і всього на своєму віку бачити-перебачити...
Але не треба забувати, що такого безпрєделу, який виник і продовжував набирати оберти на теренах колишньої імперії зла, світ ще не бачив.
... Один, два... три..., – розчепірюються зашкарублі пальці на величезній, порослій чорним волоссям обшерхлій руці; інша рука притиснута до серця. На обличчі зміняють одна одну емоції – подив, обурення, відчай.
- Три дні, - перекладає мені чоловік, бо він у курсі справи, - у черзі на кордоні.
Волохата рука наче хапає з повітря слухавку, прикладає до вуха, теж не мініатюрного. – Десять, п’ять! – Іштван, так звати бідолашного мадяра, дме в уявну слухавку, трясе нею в повітрі, навіть заглядає всередину.
- Десять днів, як поїхав з дому, - уже не так упевнено продовжує чоловік. – П’ять... а що ж воно в біса п’ять, не второпаю...
- П’ять днів додому не дзвонив! – осяює мене здогадка.
Ми сидимо на кухні, за вечерею й пляшкою горілки. Горілка справжня, хоча й погана – «Колінвал», званий так через свою етикетку. Якщо дивитися на неї здаля, чи не дуже тверезим оком, різновисокі літери напису ясно складаються в цю запчастину.
Горілкою зі мною розраховуються за роботу. Я приходжу до свого наукового інституту, відчиняю спустіле приміщення відділу технічної та наукової інформації, здмухую пилюку зі столу та стільця й розчохляю «Оптіму» - друкарську машинку з латинським шрифтом. Далі треба обережно вставити до Оптіми папери, необхідні човникам для виїзду до Польщі, або до Китаю й уважно, без помилок, вдрукувати їхні, човників, прізвища, імена та по-батькові. Тарифів не встановлено, беру, що дають – шоколадки, якісь консерви з раньшого врємені, і, звісно, горілку, цю рідинну валюту, платіжний засіб усіх часів та народів.
Отож з горілкою справи в нас непогані. Гірше з їжею.
Аванс від італійця ми встигли проїсти. Тепер сидимо на хлібі, за яким щодня вистоюємо черги, картоплі та буряках із власного городу. Ще є трохи капусти та цибулі, а решта городини вже відійшла - за вікнами надзим’я.
Уже от-от, десь місяців за два, чоловік має вперше їхати в загадковий, багатий та ситий закордон, у ту саму Італію, на ту саму фірму, звідки привіз вантаж бідолаха-мадяр. Тож до пісного борщу та картоплі додаємо сподівання, і присмачуючи ними, солодкими, запиваємо пустим чаєм. Ще «Краснодарським»...
Іштван із цим рейсом ускочив по саме нікуди.
Як він не хизувався перед нами своєю Угорщиною, раз у раз витягуючи світлину будиночка, що аж купався в квітах, а правди не сховаєш - безладу вистачало й там. Хазяїн витурив його в рейс на фурі з несправною пічкою. В Апеннінах не мерз, а от на нашому кордоні вже ловив дрижаки три дні, а надто ночі. Дорогою було зігрівся, думав - ось-ось скине вантаж, і додому, ластівкою. Та де там, митники виявилися гідними братів-прикордонників. Витискуючи хабара, вони варили воду із замовника. Гра зрозуміла, та дружбан-підприємець був не з тих, хто легко розстається із грошиками. Страждання бідаки-водія йому не боліли, за контрактом простій оплачував відправник - отак справа своїм рядом докотилася до вихідних. Фура чекала на подвір'ї фірми з накладеними митником пломбами. Удень мадяр міг подрімати в цеху на фуфайці, а ночі коротав разом з охоронцями в крихітній сторожці, де не було навіть зайвого стільця. Кабіна промерзла від дощу впереміж із мокрим снігом і захисту не давала.
Тому, коли вранці на фірмі з’являвся мій чоловік і розпочинав чергову партію з митником, Іштван падав йому на хвіст і весь день ходив за ним, як євреї за Мойсеєм, ще й з надією зазираючи в очі. У п’ятницю, несила більше дивитися на безпорадного мадяра, чоловік запросив того перебути вихідні в нас удома - однаково митниця запрацює тільки в понеділок.
І ось сидимо, закусюємо солоними огірками. Викупаний Іштван - нагріли для нього цебро води, про гарячу із крана й згадувати забули - поломеніє, як його фланелева сорочка. Це з нього виходить холод. Він уже попросив мою матусю випрати загорнутий у газету клуночок білизни.
- Мамо, - промовив, і благально уставився на неї сливовими очима. - Мамо, - повторив, притискаючи руку до серця. Хоча повторювати потреби не було - вона розтанула відразу.
У ті перші хвилини я ще не знала лексичних скарбів, якими володіє Іштван. Тепер знаю. Рахувати до десяти - о!.. і ще дуже важливе слово - «багато». Це слово Іштван вимовляє з різними інтонаціями, і воно може значити й «добре» - тоді інтонація висхідна, наче зі знаком оклику, і «погано» - вимовляється зі спадною інтонацією, так що наче бачиш у кінці похнюплену трикрапку. «Мамо» - теж уже чули. І…
… все.
Тобто - зовсім все. Абсолютно, виключно, цілком і сповна. Це весь лексикон Іштвана українською, російською, англійською, а також іншими мовами, з якими хоча б вітаємося, здалеку.
… Навіть не замислюємося, що живемо у великій родині. Ось ми, наприклад, - Українці Слов’яновичи; поруч Білоруси - їх по-батькові так само кликати, а трохи далі Поляки, Чехи, Словаки, Хорвати Слов’яновичи … та багато нас дітей одного батька. Неподалік розташувалися наші двоюрідні - Латиші й Литовці - цих по-батькові вже Балтійцевичі. Ще далі - Німці, Англійці, Норвежці та інші Германовичі, а тоді Кельтовичі - Ірландці, Шотландці, Бретонці… Ой, мало не забула чисельну гілку Романовичей - Французи Романовичі, Італійці, Іспанці, Португальці Романовичі… А ще Греки Грековичи, Вірмени Вірменовичи, Індійці та Цигани Індійцевичи… Пістрява сімейка. Але всі маємо одне прізвище - Індоєвропейці.
І навіть попри наше мовне невігластво, спричинене залізною завісою, що так довго розділяла нас із нашими родаками, у своїй родині хоч якось, а можемо зрозуміти одне одного. Тут і спільні лексичні пласти, що сягають сивої давнини, тут і споріднена граматика, що відбиває схожий спосіб мислення, тут і численні запозичення, і одне в одного, і з нашої спільної культурної колиски - античності. Латиною й давньогрецькою просякнуті всі сфери нашого життя.
І ось серед нас - за нашим кухонним столом, накритим квітчастою цератою, з пляшкою горілки в центрі, сидить нащадок племені оногурів - так само як його пращури тисячу років тому усілися, та ще й без запрошення, серед Європи, у квітучій Панонії. Тоді вони знайшли порозуміння з місцевим, переважно слов’янським, населенням, у найпростіший спосіб - асимілювавши його.
Та на це знадобилися сторіччя. У нас є три вечори та два дні - і навчитися розуміти один одного за цей час не так просто.
Скоріше за все наш Іштван не є типовим представником угорців як таких. Зі своїм колегою, угорським тлумачем, чи угорським учителем, чи інженером, чи доктором ми, мабуть, знайшли б спільну мову … чи хоча б уривочки мов… хоч щось…
Далекобійник Іштван не піддається на жодну спробу зондування. Англійська відпала стовідсотково. Німецька на рівні Hände hoch і Ausweis також. Французька, що викладалася факультативно, на нульовках, і часто задкувала перед міцним молодим сном, теж не канає, і не тільки через обмеженість наших знань - Іштван не відгукується навіть на Comme Ci - Comme Ca, а цього не знає хіба глухонімий від народження. Польська - nic, італійська - invano. Час від часу машинально переходжу на арабську - ма фіш… Ну, цього можна було сподіватися.
Як Іштван їздить світом - для нас загадка. Загадкою це й залишиться. А як ми, у біса, запитаємо, і як він пояснить? - угро-фінські мови для нас за сімома замками. Для Іштвана, схоже, за сімома печатками всі інші.
Оскільки саморобне есперанто не спрацьовує, переходимо до мови жестів, наслідуючи славетного українця Миклухо-Маклая.
Що Іштван має двоє діток зрозуміти нескладно - ось вони на фото. Показуємо фото й свого чада. Воно ще не повернулася додому. Ото зрадіє, коли дізнається, що сьогодні, завтра й післязавтра буде спати на розкладачці…
Ось на фото жінка Іштвана. Як її звати - довідатися не вдалося.
- Ім’я, імя, назва, нейм, наме, номе, номо, номбро, онома… - все, на що ми спромоглися. І навіть коли з бурмотіння Іштвана стали виокремлюватися часто повторювані «аневі, аневем, мьоневе», і поєднуватися в нас у головах із темою розмови, ми заплуталися ще більше. Виходило, що до весілля (свадьба, веддінг, мерідж, мар’яж, матрімоніо… не розуміє!... дивись, обручку показує… а що белькотить - хтозна…) жінку Іштвана звали також Іштван. А тоді стали звати по-іншому, «нем Іштван»!
Чоловік почухав потилицю, налив собі й Іштвану ще по чарці, випив, і висловив оригінальну здогадку - можливо, дівоче прізвище жінки Іштвана було Іштван, чи походило від цього імені. Ну, наприклад, як Степан - Степаненко. А в шлюбі вона взяла прізвище чоловіка. Тому тепер вона вже «нем Іштван». А як її звати, краще не допитуватися, бо геть здуріємо.
- Добре, хай буде не-Іштванка, - погодилася я.
На це Іштван знову відповів бурхливою тирадою, у якій наші вуха відмовилися вловити хоч щось зрозуміле.
- Нем тудом, - твердо заявила я. І додала другу, і останню фразу угорською, яку знала: - Кессенем сипе.
Мабуть, вимовила не так уже й погано, бо Іштван замовк і уставився на мене, роззявивши рота.
Ці фрази - «не знаю» та «красно дякую» - я чула в дитинстві від свого батька. Він любив згадувати своє перебування в Угорщині, у складі Радянської армії, яка ввійшла туди приборкати мадярів, що геть розперезалися. На щастя, йому особисто нікого приборкувати не довелося - був військовим фармацевтом, а зброю надягав тільки на парад.
Угорщина певно що припала батькові до душі.
Коли вийшов з армії й став жити з нами, започаткував святкові сніданки щонеділі - картопля, оселедець, а для нього та моєї тітки, молодшої маминої сестри, що одна могла скласти батькові компанію, ще й кришталева карафка з лимонного кольору напоєм. Це була горілка, яку батько власноруч настоював на шафрані. Шафранні ниточки звивалася на опуклому денці мов тоненькі яскраво-червоні черв’ячки, і, якщо похитати карафку, випускали із себе червоні хмаринки. Хмаринки розходилися прозорою рідиною, помалу забарвлюючи її в невимовно гарний, святковий відтінок. Карафка світилася наскрізь і відбивалася кольоровою плямою на білій скатертині, що нею застеляли стіл по неділях. В інші дні тижня, коли снідали без батька, мене годували манною кашею, ще й ставили каструльку просто на стіл. Скатертина, сервіз, карафка зникали мов лизь злизав. Не було й музики. Їли в мовчанні, або під віщання чорної тарілки на стіні. А батько по неділях установлював на ослінчику програвач і власноруч, здмухнувши невидимі порошинки, ставив платівки, які діставав із білих конвертів, пописаних незрозумілими гарними літерками. І в нашій убогій крихітній кімнатці струнко й відчайдушно голосили скрипки та видзвонювали цимбали, і чоловічі та жіночі голоси сумно або піднесено виспівували свою тарабарщину.
І хтозна, скільки б ще тривала ця ідилія, якби мама не знайшла закладений за обгортку однієї з батькових книжок знімок. З нього виблискувала посмішкою пишноволоса красуня. Мабуть, на підкріплення тієї петиції, що нашкрябала не по-нашому на зворотному боці фотокартки.
Куди поділися платівки - не знаю, більше я їх не чула. А словник… стривай!
І за хвилину ми вже з надією дивилися на Іштвана, розгорнувши перед ним на столі важезну книжку, оту, з якої почалася ця оповідка.
Ефект був разючий, але протилежний тому, на який ми розраховували.
На яке б слово з російського стовпчика ми не тицяли, сподіваючись, що мадяр прочитає переклад угорською й нарешті допетрає, про що ми йому талдичимо, реакція Іштвана була незмінною. Він довго вдивлявся в незрозумілі для нас, але, як ми сподівалися, прозорі для нього угорські письмена, наморщуючи чоло та ворушачи губами. Тоді підводив голову й вдивлявся нам в очі з німим питанням. На обличчі його малювалося щире здивування, і ще якийсь дивний вираз. Ніби такого від нас він уже точно не чекав.
- Може, це неправильний словник? - висловив припущення чоловік.
- Тобто?
- Дивись, відшукуємо слово російською… ну хоча б «жінка»… показуємо йому… він дивиться в колонці праворуч… і… о!!! .. Бачиш?!!
Дійсно, Іштван підвів на нас очі із шокованим виглядом. Наче прочитав щось вкрай брутальне, про що в пристойному товаристві й згадувати не годиться.
- Може, там матюки якісь? - продовжував гнути своєї чоловік.
- Ти з глузду з’їхав? Звідки в словнику матюки?! Скоріше… скоріше твій Іштван просто читати не вміє! Чекай, зараз перевіримо!!!
Не викидати книжки - то в нас родинне. Тому, зробивши секір-башка платівкам, мама все ж амністувала книжки, що теж могли навіювати крамольні спогади. Одну з них, ошатний синій томик із червоно-золотими візерунками на корінці, я й витягла із зімкнутих лав. Десь там, на першій чи другій сторінці, мали бути вихідні дані, і мовою оригіналу теж. Подивимося, що вичитає рідною мовою Іштван.
Я шукала угорські слова, перегортаючи сторінки, а Іштван дихав через плече часником - його кількістю ми намагалися компенсувати відсутність у борщі м’яса.
Не зрозуміла, що сталося, чому вайлуватий Іштван раптом блискавкою вихопив книжку з моїх рук.
А він уже тримав її ніжно, наче дитину, і на вустах його розквітала тремка посмішка.
- Петефі, - вимовив захриплим голосом, і обернув до нас книжку, щоб ми теж могли помилуватися. Зі світлини дивився парубок із кучерями й гусарськими вусами. Комірець апаш білої блузи вигідно відтіняв смагляве гарненьке личко.
- Петефі, - повторив, на випадок, якщо ми не второпали.
- Мабуть, теж настраждався серед німих і глухих, - уперше майнула мені думка. - Проїхав тисячі миль, стільки кордонів перетнув, і за півмісяця - жодного зрозумілого слова… Жах!
…Усіх розведено по спальних місцях, перемито посуд. Перед тим як і собі закінчити цей сумбурний день, я на правах господині зазирнула до кімнати, де вклали Іштвана. Він забув погасити нічничок біля ліжка, і в мене защемило серце, коли побачила, що заснув, вчепившись у томик віршів Шандора Петефі, - наче потопаючий у рятівне коло.
