Відбулося це пізньою весною 1946 року.
Ішла чутка, що поляки палять наші села. Вже спалили кілька українських сіл недалеко від Улюча. В Улючі жили мирно поляки і українці до часу війни, але і через війну, через окупацію німецькими фашистами ніякої ворожнечі не було. Завжди одні одним в міру своїх можливостей допомагали перетривати війну. Улючани не готовилися на те, що таке лихо і до нашого села вже спішить. Раптом, котрогось дня, до села дійшли чутки про наближення польського війська, що поблизу вже чути постріли з карабінів. Тоді, хто що міг, брав у руки і тікав. Той з коровами у ліс, той з кіньми, інші з тлумаками тікали, бодай з села втекти. Також і тато зі своєю кобилою і жереб’ятком втікали до лісу. Разом з ними була моя найстарша сестра Ольга, якій тоді було одинадцять років. Мама вагітна зі мною (я народився у серпні 1946 року) і друга моя сестра Ганя, якій було дев’ять років, вже раніше втекли до лісу. Татові втекти не вдалося. Тата, разом зі згаданими кіньми і сестрою, поляки схопили десь біля лісу і привели на площу паленого села , рідного Улюча. На цій площі вже було багато пійманих і багато польського війська. Сестра моя Ольга стояла біля тата і плакала, і просила жовнірів, щоб відпустили тата. Але ніщо не помагало. Один з жовнірів відштовхнув сестру, тата вдарив прикладом карабіна і сказав до другого жовніра, показуючи на мого тата “Weź go na bok i kropnij” (візьми його набік і вбий). Сестра почала плакати і молитися, і кричати наскільки в неї було сили. Той її плач і крик почув хтось із командирів, прибіг до сестри і тата та питає :
– Co się stało? (Що сталося?)
Жовніри до командира говорять:
– Banderowca złapaliśmy. (Ми вхопили бандерівця).
Той питає: - A gdzie on? (А де той бандерівець?)
Ті польські жовніри показують рукою на мого тата.
Командир їх питає? – A miał przy sobie karabin? (Чи мав він карабін?)
Ті говорять: – Nie.(Ні.)
Той далі питає: – A miał naboje? ( А мав він патрони?). Вояки заперечують. Кажуть : – Nie. ( Ні.).
Командир, вже знервований, питає: – To może miał chociaż łuski od naboi? (то може були в нього хоча гільзи від патронів?)
Жовніри заперечують і кажуть: – Nie. ( Ні).
Тоді командир ще більше знервувався і далі питає, але тепер мого тата:
– Ten koń czyj? (чий це кінь?) –Mój. (Мій.)
– A źrebię czyje?.(а жереб’я чиє?) – Moje. (Моє.)
– A dziecko czyje? (А чия це дитина?) – To moja córka (То моя дочка.)
Тоді командир вийняв з кобури пістолю і підійшов до того жовніра, який казав вбити тата, приставив пістолю йому до голови і сказав:
– My posyłamy was, żebyście zaprowadzali ład i porządek na tych ziemiach, a wy chcecie zabijać niewinnych ludzi? Jeżeli jeszcze raz coś takiego będzie miało miejsce, to zabiję jak złego psa. (Ми посилаємо вас, щоб ви наводили лад і порядок на тих землях, а ви хочете вбивати невинних людей? Якщо ще раз повториться щось подібне, то вб’ю вас як лютого пса.)
Татові і сестрі казав піти до своїх, а тому жовнірові ще опісля в злості щось голосно пояснював. Так тато мені розповів, коли я став дорослішим хлопцем, який вже розумів, що таке добро, а що зло.
– Бачиш, поляк хотів мене вбити, але також поляк врятував моє життя. І тато завжди повторювали, що в кожному народі є ЛЮДИ і є «людці».
