Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47043
Рецензій: 91446

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Номер сто вісімнадцять

© Ганзенко Олексій, 10-12-2010
          Великі  червоні метелики мерехтять перед очима і застують світ. Безліч великих червоних метеликів наче об скло б’ються об мої заплющені повіки, я навіть чую, як шарудять їхні крильця. Але чому вони такі гострі? От не знав, що крильця в метеликів бувають гострими наче леза бритви. І чому вони червоні? Бо п’ють червоний нектар? Так… Вони червоні тому, що п’ють червоний нектар. Червоний нектар – то моя кров.
Раптом лагідний прохолодний водоспад, ллючись звідкілясь ізгори, дістається мого обличчя та змиває червоних метеликів у безодню, всіх до одного. Долаючи шпичаки болю, я натужно розплющую очі, б’юся об заклад що кожна моя повіка важить принаймні кілограм. Ага, ось і ти. А я вже було скучив. Бізон-альбінос певно став на коліна, бо я бачу його всіяне інеєм обличчя зовсім близько. У правій руці він тримає кварту, либонь  із водою, та уважно розглядає мою фізіономію своїми темно-прозорими, наче пісний холодець, у невмілої господині, очима.
–Ну що, – бізон розтуляє рота і я знову дивуюся його напрочуд високому, наче в кастрата, голосу, – одійшов? Куди це ти від мене тікаєш? Не спіши, від мене не втечеш!
Та знаю, знаю. Але якби ж ти не гатив мене, скотино, черевиками по нирках – промовляю подумки!.. А він тим часом виливає на мене рештки води з кварти.

Це моя кварта. Рівно на 250 грамів. Перевірено. І вже ж не водою. Взагалі воду ця кварта нюхає дуже рідко. Частіше – напої значно огнистіші, наприклад Мільчин натурпрудукт. Самогон у Мільки!.. Маю в господарстві всього одну склянку і коли ми з Копитом збираємось оприходувати чергового пузира, то я наливаю йому (як гостеві) в склянку, а собі – в кварту. І щораз на цьому місці в нас із ним починається скандальчик. Бо склянка вміщує 200 грамів а кварта – 250. І Копито, звісно, підозрює що я наливаю собі більше. І доводь – не доводь йому, телепню, що кварта неповна і що все по братському – не вірить! І суперечка з цього приводу затягується в нас іноді вельми надовго. Особливо після того, як пузир порожніє. Бо втовкмачити щось Копитові…
          
           – Ну харе! – Знову матеріалізується перед моїми очима бізон-альбінос. – Жарти скінчились! Будеш говорити!?
          Я мовчу і він б’є мене, цього разу в щелепу. Моя голова відкидається набік і я мацаю язиком вибитого зуба. Кутній зуб із великим карієсним дуплом. Він ріс у мене зліва. Нічого. Добре що не по нирках. Нирок усього дві, а зубів багато. І без одного зуба можна якось обійтися. Та й без двох теж. Та, власне, й без усіх. А спробуй – обійдися без нирки! В мене набралося повний рот слини і я виплюнув великий червоний згусток на підлогу. Разом із зубом.

         Найбільше мене здивувало не те, що хтось прийшов – до мене часто приходять, Копито приміром, або Лєнка-Естафета, або ще хтось завіється. Я завжди радий гостям, надто, коли чорт принесе гостя не з порожніми руками. Найбільше я здивувався тому, що до мене постукали. До мене ніхто ніколи не стукає. Прийшов, то заходь! Я й двері ніколи не замикаю. Навіть, коли йду з дому. А нащо? Красти в мене нічого. Хіба кварту зі склянкою, чи згорену праску, чи одну-дві книжки на етажерці. Усе більш-менш цінне ми вже давно з Копитом пропили, то набіса ж замикати? Я й пса не тримаю. Взагалі з худоби в мене тільки миші. Сусід, Микола Степанович, дав мені мишоловку, і я чапаю нею мишей для його сіамської кішки, а він наливає мені за це по сто грамів, за п’ять мишей – вигідно! Словом, забрідає до мене хто хоче й коли хоче. Бува, причалапаєш з роботи (мене ще й досі не витурили, певно тому, що все одно не дають зарплати), а в тебе гості: і до столу запросять і штрафну націдять – красота! А якби було замкнуто? Тож підводитися з ліжка та йти відчиняти я геть не збирався. Якщо кому дуже треба, то зайде, а ні – попре собі далі. Але воно й не заходило і не йшло а стукало й стукало, отож, матюкнувшись, я таки підвівся й почовп до дверей.
          На порозі стояв невисокий кремезний качок з круглою головою яка, за відсутності шиї, росла прямо з плечей і яку майже повністю, і зверху, і на щоках, і на підборідді, встеляв тоненький рівномірний шар цілковито білого волосся. Складалося враження ніби він довго тримав довбешку в холодильнику і її густо всіяла паморозь. Блондин зирив на мене безбарвними очицями в яких годі було щось прочитати.
          Позад нього виднілося ще двоє, але тих я розгледіти не встиг, бо снігоголовий ступив крок уперед і різким, певно добре відпрацьованим ударом у щелепу спрямував мене, не сказати б що в глибокий, але нокдаун. Отоді й замерехтіли вперше перед моїми очима червоні метелики.
          Коли вони щезли, я побачив що вся трійця вже впхалася в хату, вони зачинили за собою двері й оточили мене з боків. Я лежав на підлозі, дивився на них знизу догори та обережно ворушив щелепою, перевіряючи її стан. Блондин підступив ближче й нахилився. Либонь вираз мого обличчя видався йому аж надто безтурботним, бо він знову розмахнувся і твердою, мов дошка, долонею врізав мені грандіозного за силою та за виконанням ляпаса, від чого моя бідолашна голова (я міг би заприсягнутися) відірвалася від тулуба й покотилась по брудній, давно (власне – ніколи) не метеній, підлозі в куток.
         Я нічого не тямив. Я просто не мав часу на те, аби бодай щось зрозуміти, бо коли тебе гатять по голові то це зовсім не сприяє процесу мислення. Тим більше, коли твоя відірвана від тулуба голова котиться в куток. Але розплющивши очі, я побачив, що нікуди вона не котилась. Як і перше, я лежав навзнак посеред кімнати, а ті троє стовбичили навколо та дивилися на мене згори вниз. От ніколи не думав що моя скромна, власне – нікчемна, персона здатна викликати до себе такий інтерес!
         Тепер я роздивився і двох інших. На відміну від блондина ті були темноволосими, чим, власне, різниця між ними й вичерпувалась. Всі троє були уземкуватими, коротко стрижені голови надійно сиділи на кубастих  плечах, що аж випирали із мішкуватих спортивних костюмів з лейбою „adidas” на грудях.
         Я зирив на них знизу догори й раптом зрозумів кого вони мені нагадують. Бізонів! Колись я дивився по телевізору (ще коли в мене був телевізор) якусь передачу про північноамериканських бізонів; як полювали на них індіанці та як знищили їх майже повністю цивілізовані й від того, либонь, ненаситні, блідолиці. Але десь видно вони таки залишились, може для кіно, і я бачив їх тоді в телепередачі, а троє ось навіть товклися зараз у моїй кімнаті, оступивши мене з боків, а бізон-альбінос навіть заговорив і я вперше подивувався його тоненькому голосу, котрий ніяк не пасував до крутої бізонячої статури.
         – Це аби скорше дійшло. А тепер почнім базар. Вже здогадався від кого ми? Здогадався. Бос просив передати, що він дуже на тебе гнівається. Бо ти не виконуєш обіцянок. І за це бос подвоює суму твого боргу. Дійшло? І зараз ти вже винен босові не три а шість кусків. І ти віддаси їх мені сьогодні. Дійшло? І, що швидше, то краще для тебе. Ти, бачу, – він окинув поглядом мій убогий барліг, – тут під злидня закосив. Але мене не розведеш – я не з податкової. Та бос і попереджав, що ти здатен устругнути якогось вибрика. І ще бос казав…
        Але я його вже не слухав, бо заходився гарячково згадувати, скільки я сьогодні випив… Який бос? Який борг? Які куски? Пив я сьогодні чи ні? Та наче ж ні! І Копито не приходив. То що ж це за мана? За кого вони мене мають? Останню заначку ми з Копитом благополучно входойкали ще днів зо чотири тому й із того дня у мене за душею анікопійки! Це якась помилка! Треба сказати цим козлам, що це помилка.
        Певно альбінос просік, що я його не слухаю, бо привернув мою до себе увагу добрячим копнем під ребра.
        – Дійшло? Давай мане!
        – Це помилка, – витиснув я з другої спроби бо з першої мені пощастило лише виплюнути з рота огидний тягучий згусток. – У мене нічого немає. Я не той…
        – Я так і знав! – Сплеснув долонями бізон-альбінос і в його голосі забриніла образа та розчарування, наче в дитини, котрій спершу показали цукерку, а тоді сказали, що отримає вона її лише виконавши домашнє завдання. – Ну чому, чому найпаскудніша робота завжди дістається саме мені!? Ні, скажу босові, хай підвищує платню – за шкідливість! Де гроші ти, лох колгоспний!? Кажи, мені ніколи!
        І вони почали бити мене черевиками по нирках…

       Червоні метелики… і шурхіт їхніх крилець… наче листя. Зелене листя, а поміж ним – червоне. Метелики. Ні, то вишні. Червоні вишні в баби Гафиному садку. Старому садку, де багато дерев уже повсихали, але ні в кого не підводилась рука викорчувати його та розорати під город.
        Ми були там удвох. Їли вишні та цілувалися. Її губи мали смак вишень і були такими ж червоними. Я зривав вишні та клав тугі холодні ягоди їй до рота. І цілував. Одну вишню вона затримала в губах і ми роздушили її поцілунком. І засміялись. А баба Гафа ще раніше пішла собі тихцем до хати, щоб не заважати. Була ще її подруга, Тоня, але та згадала раптом, що їй треба забрати братика з дитсадка і теж щезла.
        Чи був той день найщасливішим у моєму житті? Либонь так. Я кохав. Кохав найкращу дівчину в світі і там, у баби Гафиному садку, вона вперше відповіла мені: „Так!” Я все не міг наважитись, але Тоня пішла, і баба Гафа пішла, і слід було щось говорити і я нарешті сказав, утупившись очима в старий вишневий стовбур (але вона ж розуміла, що звертаюсь я не до стовбура), нічого кращого не знайшов, як випалити, прочистивши горло: „Я тебе люблю!” Вона мовчала і я з завмиранням серця (сам дивуючись власній хоробрості) додав: „А ти… мене?” І вона відповіла. Сказала: „Умгу! – І додала: "Дістань мені вишню!” І зразу зникли напруга та зніяковіння, зразу стало легко й піднесено на серці і ми почали їсти вишні, цілуватися та сміятись.          
          Вона була найкращою і єдиною. Завжди. Нікого більше для мене не існувало. А я? Я був тоді іншим, не таким як тепер. Смішно, але випивати я почав значно пізніше за однолітків. Якось сьорбнув на танцях і виблював усе за клубом під паркан, і довго після того навіть запаху спиртного не виносив. А коли по закінченні технікуму Галю… „Ти мене любиш?” – вкотре допитувався я. „Умгу!” – сміючись відповідала вона. „І ніколи не розлюбиш?” – „Ніколи” – відповідала вона. „Нам буде важко, – казав я”. – „З любим і в курені – рай!” – відповідала вона і я вірив, що це справді так і п’янів від її слів і яке ще мені потрібне було спиртне?
         А потім з неба впав Сергій. У чорних окулярах і в чорному авто з чотирма блискучими кільцями на радіаторі. „Новий...” Спершу мені й невтямки було, чого це він мене уникає. Ми ж зналися ще зі школи, а виявляється – він мене просто боявся. Дарма. Не став би я бруднитися…
         Галя зникла. Довго тоді її від мене ховали, поки ми не здибались випадково на вулиці. В її очах стояли сльози й вона тремтіла, хоча надворі було тепло. І піджака на її плечі я не накинув.
         „Вибач, – прошепотіла вона. – Так вийшло. Знаєш… розмовляла з мамою… Життя одне, – вона скрушно розвела руками і повторила так, наче я досі цього не знав. – Одне. І Сергій, він міцно стоїть на ногах. Бізнесмен. Має надійну справу. А ти… прости. І, – я вже повернувся йти, коли вона кинула мені навздогін останній, певно найвагоміший, аргумент, – і він мене любить!”
         Я пішов. Чомусь мені захотілося тоді побігти та викорчувати старий бабин Гафин садок, навіть ті дерева, які ще не всохли, і розорати його під город. Але я пішов не в садок. Я пішов у інше місце. І напився.
        Я нічого їй не відповів. А що я мав відповісти? Смішний виконроб у смішній рембуддільниці, яка давно вже нічого не ремонтує й не будує, і в якій уже рік, як не платять навіть смішної зарплатні! Оце я мав поставити на кін? Чи низеньку шлакову халупу, яка залишилася мені в спадок від баби? Батьки, ще коли я був підлітком, розійшлись і розміняли двокімнатну квартиру в Макарівці на дві; батько привів собі іншу, а мати тулилася в своїй кімнаті з власною хворою мамою, іншою моєю бабою.
         Були, щоправда, в моїй мазанці і меблі, і одяг у шафі, і телевізор, і музичний центр – усе як у людей; а згодом і другани почали з’являтися: Копито насамперед, а потім Лєнка-Естафета, а тоді Страус, і Мамка, і Кузьма, і Мишко-Похмілля, та всіх не перелічиш! Але дивно: що більше в мене з’являлося друзів, то швидше порожніла хата. Щезли кудись і телевізор, і музичний центр, і одяг у шафі, і сама шафа, й посуд. А найсмішнішим було те, що я чудово без усього цього обходився! Виявляється, людині потрібно зовсім небагато! Власне, коли на столі (стіл залишився) з’являється пузир зі смердогоном, то їй взагалі більше нічого не треба!


          – Не бийте, – харчу закривавленими губами…
          Бізони топчуться наді мною, втомлено переступаючи з ноги на ногу, аякже,  бити чоловіка – то вельми втомливо. Згусток крові, що я його виплюнув, розплівся в якомусь кроці від мого обличчя довгастою брудною калюжкою, посередині якої червоним горбиком вивищується вибитий зуб.
         – Це справді якась помилка. Ви переплутали.
         – Ах помилка! – Наче аж зрадів бізон-альбінос. – То ми переплутали! Ага-ага. То це може і не Гаврилівка, га? Питаю? – Він копнув мене черевиком у плече (пощастило).
         – Гаврилівка, – харчу.
         – То може це не вулиця Хліборобів?
         – Хліборобів, – поспішаю, аби знов не отримати стусана.
         Господи, ну як же пояснити цим тупоголовим тваринам, що я не маю ніякісінького стосунку, ані до їхнього боса ані до їхніх справ, що в мене взагалі давно вже немає жодних справ! Треба ж це якось розтовкмачити, поки вони не забили мене до смерті, так і не отримавши своїх „кусків”, і не поїхали розчаровані туди, звідки приїхали, та не отримали від свого таємничого боса прочухана, а „мій” борг не занесено до розряду безнадійних! Що робити? Мусить же бути якийсь вихід. Чорт, завжди знайдеться сякий-такий вихід!
         – То може номер твоєї халупи і не 118-й?
         – Ні! – Вигукую (бізони перестають топтатися й завмирають)… і замовкаю.
         Все ясно. Зрозуміло до краю. Я й уявити собі не міг, що відгадка така проста. І така…
         – Що ти гавкнув? – Нахиляється до мене снігоголовий. – Я що, по твоєму, номера на хаті не бачив?
         Широко розплющеними очима я дивлюся прямісінько в його скляні холодцеподібні очі. Я навіть не кліпаю.
         – Все вірно. – Намагаюся говорити виразно й переконливо, щоб у нього не виникло анінайменших сумнівів. – Це я так – хотів обдурити. 118-й.
         Все так просто. І так гірко. Дуже гірко. Бо рішення я прийняв одразу. Бо виходу немає. Як з’ясувалося…    

Сьогодні я знову повертався з чергування не найкоротшою стежкою. Не міг відмовити собі в задоволенні. Пройти повз її садибу. Привітатися. Перекинутись кількома словами. Зовсім невинними! Вона порядна дружина і я не хочу шкодити її репутації. В нас із нею давно вже рівні приятельські стосунки. Принаймні… принаймні з її боку. Вона була на подвір’ї. Розвішувала білизну. Зупинився.
– Ну як ти? – Спитала після вітання.
– Та так, – здвигнув плечима. – Як завше.
– З роботи?
– Угу. (Років шість уже, як я не виконроб, і років три, як не простий робітник, і років півтора, як сиджу сторожем із останнім попередженням від начальника: "Ще раз побачу п’яним!" А ти що, переш?
– Перу.
– Як Дениско?
– Нічого. Наче кашляти вже, хвала Богу, перестав.
І вчувався мені в її голосі прихований, притлумлений роками біль, і знав, що призвідець того болю я, бо давно вже я на неї не гнівався й ні в чому не винуватив, та, власне, я ніколи на неї не гнівався й ніколи ні в чому не винуватив; а моя вина  в тому, що не слід сюди приходити і ятрити давні рани; але нічого не міг я з собою вдіяти, бо рани ті, принаймні мої рани, так і не зарубцювалися до кінця.
– Все сам?
– Сам.
– Знайшов би собі жіночку, пити кинув. – Вона зітхнула. – Андрію!
– Що?
– Не занапащай себе. Я тебе прошу. Я… ну, ти розумієш. Я неспокійна, коли ти отак…
– Добре. Заспокойся.
– Обіцяєш взяти себе в руки?
– Обіцяю.
– Справді?
– Ну!
Що мені пообіцяти? Я сам собі вже мільйон разів обіцяв!
На подвір’я вибіг хлопчик. Схожий на батька, але було в ньому щось і від неї, в очах чи що, чи в знайомому порухові правої руки, коли махнув він мені, вітаючись:
– Добрий день!
– Привіт, Дениску! Ти як, не кашляєш?
– Ще трошки.
– Гляди. Мамі допомагаєш?
– Ага!
– Помагає, – похвалила. – Господар! Ми зараз самі – тато наш поїхав на чотири дні у відрядження.
– Один день уже минув! – уточнив малий.
– Ну то я піду. Не буду тут семафорити. Бувайте!                  
            – Бувай, Андрію! Пам’ятай, що обіцяв!
          „А й справді, – міркував я, йдучи від новенького двоповерхового особнячка, де за візерунчастою бетонною огорожею розвішувала чужу білизну моя Галя. – До чого я докотився? Що чекає на мене завтра? Пляшка сивухи на пару з Копитом та немита Лєнка-Естафета, яка вранці виявляється чомусь поруч зі мною в ліжку? І все, я більше ні на що не годний? Вона ж мене просила. А я завжди виконував її прохання. Діставав вишні… Стоп! Не те. Просто час виявити силу волі, якщо вона в мене ще є. Звісно, багато чого втрачено й таким, як я був колись, уже ніколи не стану. Та все ж таки…
          Вирішено! Зав’язую! Лєнку вижену. Копито… Копито теж під зад, хоча це буде складніше. І – ні грама! Ну залишилася ж в мені хоч краплинка тієї сили волі!?

Закінчення буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Ну, що тут скажеш?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-12-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 12-12-2010

Захопливо читається...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 10-12-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75644183158875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …