Темрява. Холод. У вічному мороці літають зледенілі шматки матерії. Розкидані кругом зірки освітлюють цей хаос. Одного разу два камені таки зіткнулися. Збільшуючи свою температуру, вони почали притягувати до себе весь космічний пил, що безладно літав навколо. Досягнувши величезних розмірів, розпечена куля розірвалася. Її серце стало сьогоднішнім Сонцем, а шматки, що розлетілися — планетами Сонячної системи.
Відтоді минуло багато мільйонів років, перш ніж на Землі з’явилося життя. Але як і навіщо? Мабуть ми ніколи не знатимемо відповідей на ці запитання.
З того часу і аж до появи перших людей розумних життя на Землі супроводжувалося боротьбою за виживання. Тварини користувалися лише інстинктом, щоб вижити. Це і зараз спостерігається. А люди відрізнялися від тварин тим, що думали не лише за себе а й за інших. Тоді навіщо велися криваві війни між цілими народами? І чим далі, тим жорстокіші: ще більше крові, ще більше трупів. Змінювалися люди, держави, змінювалась політична карта світу. Здавалось, це вже в минулому...
Рік 2100-ий. Людство перейшло в наступне 22 століття з надією на покращення життя на Землі. Адже припинилися нарешті жахливі війни, внаслідок яких напівзруйнована Земля ледве дихає забрудненим повітрям. Загинуло майже 6 мільярдів людей. Нема місця де закопувати мертвих. Люди, що вижили мусять ходити у скафандрах! Температура повітря на Землі стала більшою на 27 градусів за Цельсієм, ніж була колись. І там, де ще діти гралися взимку в сніжки, ліпили снігову бабу, сніг уже не падав. Снігу уже навіть майже не було на північному полюсі. Люди проживають у підземних будинках, які повинні були б захищати їх від радіації на немилосердного сонця. На щастя війна не торкнулася півдня планети. І тому єдиним постачальником справжньої, природної їжі були південні країни Африки та Австралія. Але й там їжі надовго не вистачить. Незважаючи на війни та складне становище на Землі, будування космічних кораблів розвинулося досить добре. Тепер космічні кораблі рухалися зі швидкістю лише в декілька раз меншою за швидкість світла, при цьому могли комфортно перевезти до 100 осіб та ще й із запасами їжі та води на декілька місяців. І ось, 17 травня, з американського шатла “Надія” було зафіксовану нову планету, що розміщувалася далеко за межами Сонячної системи. На неї висадили всюдихода, який зібрав дані про цю планету. І виявилося неймовірне: на цій планеті можна існувати без скафандра! Мало того, було ще й знайдено ознаки життя!
18 травня, 21:00. Нарада працівників НАСА. У великій кімнаті, за довгим столом сидять генерал Уїльям Джонсон, начальник відділу Генрі Сміт, програмісти Рей Донаван та Джон Томпсон.
У. Джонсон:
— Я надіюсь, що мене викликали через дуже поважну причину.
— О дев’ятнадцятій тридцять чотири до нас дійшов сигнал від шатла “Надія”. Після чого через 15 хвилин ми втратили зв’язок, — промовив містер Сміт.
— Ви щось дізналися за цей час?
— Ми отримали дані про невідому планету, що знаходиться за межами сонячної системи, — відповів Рей.
— Якісь позитивні результати?
— Так, на тій планеті можна жити.
— Чудово. Це наш останній шанс. Як довго туди летіти?
— До шести тижнів, — відповів Джон.
Лице генерала набуло якогось незвичайного виразу, як ніби він над чимось задумався, а в душі жевріла надія. Адже, під землею люди довго жити не зможуть, та й то не життя, а нікчемне існування. Генерал холоднокровно підписав наказ про запуск останнього американського космічного транспортного корабля.
19 травня, 7:17. Корабель “Життя”, заповнений військовими та найкращими працівниками НАСА, повністю готовий до старту. Запалюються двигуни, чути відлік до вильоту. ...5, 4... Серце генерала стукає так, що ось-ось вистрибне. Всі в страшенному напруженні. ...2, 1, пуск! “Життя” відривається від землі. І, раптом, вибух! Яскраво освітлений майданчик обсипається шматками корабля. Усі завмерли. Генерал з болем відвернувся від вікна. По його пухкій щоці стікала сльоза. У будівлі настала гробова тиша. Через 5 хвилин оговтався Генрі Сміт зі словами:
— Пане генерал, невже ми приречені?
Уїльям Джонсон витер скупі мужицькі сльози:
— Потрібно використати всі транспортники, що є на Землі і переселити всіх на ту планету. І негайно, інакше людство кане у вічність...
11:03. Усі уже знали про катастрофу американського транспортного корабля, а також давно знали про те, що люди довго на Землі жити не зможуть: їжі вистачить ще приблизно на 20 років. Потрібно швидше шукати вихід. І він один — переселити людей на ту нову планету. Першою відгукнулася Україна — у них місяць тому добудувався транспортний корабель “Чайка”.
20 травня, 7:00, Рівне, Україна. Роман міцно спав. Його ліжко навіть не було розстелене, та й сам він був у штанах і кофті. А навколо — безладно розкидані речі, поперекидані стільці, побиті чашки — усе було неначе після жахливого пограбування. Лунає сигнал відеотелефону. Нуль реакції з боку Романа. А відеотелефон невпинно кидає в повітря гучні сигнали. Врешті-решт лице Романа почало противно кривитися, ще за мить він відкрив червоні заспані очі. Тяжко доповз до відеотелефону і натиснув кнопку. На екрані з’явилося лице головнокомандуючого збройними силами України.
— Роман, ти маєш повернутися.
— Володимире Андрійовичу...
— Я знаю як тобі тяжко після того як вбили твою сім’ю, але це питання життя і смерті усього людства.
— Чому я? Я вже покінчив з кар’єрою військового, — почав було Роман, але Володимир Андрійович знову перебив його:
— Тільки ти зможеш організувати загін, солдати люблять тебе, крім того з твоєї групи залишився живим лише ти і Вітя.
— То хай він спасає людство.
— Вітя також полетить. Ти не розумієш: якщо нічого не вдасться, то вимруть всі і ти теж, і твої близькі, друзі.
— Я смерті не боюся, мені вже все рівно. І рідні я не маю.
— А друзі? А всі інші люди? Буде кінець всім. І наша історія піде в нікуди.
— А як я помру, то мені шо з того? І не холодно, і не жарко.
— Ти слабак, Роман. Де твоя воля? Де твоє прагнення до перемоги, до життя, до щастя?
— Усе вмерло разом з дружиною і дітьми.
— Не забувай, що коли ти розправився з вбивцями, ми тебе не притягли до суду. Але ще можем це зробити. У тебе є вибір: або ти повертаєшся, або будеш гнити у в’язниці.
— Ви мені погрожуєте? То знаєте, шо я вам скажу...
— Тихше, тихше. Вибач я не стримався. Ми всі тут, як на голках. Я не наказую, я прошу: Роман, приїжджай, будь-ласка. Бувай.
Головнокомандуючий відключився від розмови. Роман ще довго дивився у пустий екран і думав. Врешті-решт він встав, вмився, почав шукати пристойний одяг. На нього тяжко було підібрати підходящий за розміром костюм. Ростом Роман був досить високий, ще б трохи і два метри; худий, зате м’язистий, накачаний. Він майже завжди вдягався в чорне — під темний колір свого волосся і очей.
Під столом побачив свого робота, який уже третій день відключений. Роман швидко прикрутив роботу голову, і включив його. Заворушилися важкі механічні руки, прокрутилися усі коліщатка — програма перевіряла справність усієї системи. Івасик, одна з найновіших моделей роботів, які працюють на сонячних батарейках, був знову у робочому стані і чекав наказу господаря.
— Івасик, прибери у хаті і... поки що все.
Машина взялася до роботи, а Роман пішов у гараж, до свого аеромобіля. Це був двомісний літаючий апарат; його вікна були із темного дзеркального скла, яке до того ж не пропускало радіаційні випромінювання. Ще за кілька хвилин він був уже в повітрі. Роман летів і дивився згори на Землю. Усе навколо мертве, неначе у пустелі, лиш де-не-де виглядали верхи підземних будинків. Роман з якимось незбагненним смутком дивився на все це. Нарешті він зупинився біля пункту призначення. Там його вже давно чекали. Охоронці віддали Роману честь і з радістю пропустили. Ця будівля, одна з небагатьох, більшою частиною виступала над Землею, але й покрита вона була матеріалом, що не пропускає радіацію. Роман зайшов усередину й скинув шолом. Тут уже можна було дихати без нього. Володимир Андрійович зустрів Романа з розпростертими руками. Головнокомандуючий був радий бачити полковника, свого учня. А Роман холоднокровно запитав:
— Що я маю робити?
— Ти маєш летіти на Нову Землю. Твоя команда вже готова.
— Шо це й де це?
— Так американці назвали планету, яку недавно засікли за межами сонячної системи. На ній є життя.
— Та невже? І шо?
— Шо шо? Летите ви туди, от шо.
— Нащо?
— Як нащо? Там треба зробити безпечні умови для життя людей. Адже довго на Землі ми не протянем. Ото будем туди переселятися.
— Скільки нам туди добиратися?
— Близько 40 днів. Хоча американський шатл “Надія” долетів туди за 18 років.
— Як так?
— Отак. Сам порахуй: він же був запущений 18 років тому назад, а побудували його очевидно ще раніше. А тоді ж космічні кораблі не літали так швидко як зараз.
— Я так зрозумів, шо ми туди надовго, якшо не назавжди, так? — сумно промовив Роман.
— Більш всього, що назавжди.
— Ясно. Приготуйте тут все, а я поїду до хати зберу речі.
Підбіг Віктор:
— Рома, зажди я з тобою.
Віктор і Роман сіли в аеромобіль останнього.
— Я вже давно тебе не бачив, як ти? — почав Вітя.
— Як? Я вже тиждень ніяк, точніше ніякий, — Роман завів двигун і вони злетіли.
— Я розумію. Але вже нічого не зробиш, їх вже ніяк не вернеш.
— Я вже не знаю нащо далі жити. Хотів було покінчити, та моя природа не дозволяє мені цього, — Роман зупинив аеромобіль біля забігайлівки, — зайдем посидим, перекусим, побалакаємо.
Вони зайшли всередину. Там було повно людей: хто пив до всрачки, хто страшно жер, а хто й культурно сидів і балакав. Роман і Віктор не знайшли жодного вільного столика, тож підійшли до найдальшого, де сидів один п’яний бездомний. Одяг на ньому був порваний, сам він був чорний од сміття й бруду в підземних тунелях. Перед ним стояла недопита пляшка горілки, а під столом валялося дві пустих. Побачивши двох мужиків, що вже хотіли сісти біля нього, він намагався встати:
— Я зараз піду, — сказав бездомний до них, щоб не заважати їм.
— Не треба, можете сидіти, — промовив Роман, — їсти хочете?
— Ви що? Я не можу взяти з вас ні копійки.
— Нам вони все одно більше не пригодяться, — Роман дістав кілька папірців і протягнув їх бездомному.
Віктор дістає свої гроші і теж віддає їх:
— Рома, дай йому ще, ти ж так мало віддав.
— А остальні в мене на карточці. Зате сьогодні посидим за мій рахунок.
Бездомний не знав що сказати. Він дякував добрим незнайомцям радісними очима, з яких текли сльози.
— Офіціянт! Три великих піци, одну з грибами, другу з... — почав гукати Роман.
— Беконом, — підказав Віктор.
— А можна мені з оливками? — спитав бездомний.
— Третю з оливками і три пива, — закінчив Роман.
Поки вони чекали замовлення бездомний зав’язав розмову:
— Хлопці, дякую вам, давайте познайомимся. Колись мене кликали Василько. А тепер — справжній Вася, як в анекдотах.
— Я не вважаю ім’я Вася образливим чи смішним, це лиш невиховані люди можуть сприймати його так. Мене звати Роман.
— А я Віктор. Приємно ознайомитись.
Василь потиснув обом руки.
— Хлопці, а ви часом не збираєтесь покінчити з собою?
— З чого ти взяв? — здивувався Віктор.
— Та, бачу, віддаєте гроші зі словами, що вам вони більше не треба.
— Розумієш, Василь, ми сьогодні відлітаємо на одну далеку планету, і навряд чи нам пригодяться там гроші, — сказав Роман.
— А шо там, на тій планеті? — якось сумно, повільно протягнув Василь.
— Кажуть, що там є життя, і ми там зможемо жити... — намагався сказати Віктор, та його перебив Роман:
— Ага, поки там не поселимся і не почнем воювати. Тоді і та планета загине.
— Хлопці, візьміть і мене з собою. Я все рівно довго не проживу, так хоч побачу космос і тую планету, — попросив Василь.
— То шо Вітя, берем його? Я думаю місця в кораблі хватить.
— А якщо начальство буде заперечувати?
— Тоді я не полечу, — сказав Роман, виділивши слово “я”.
— Ну шо ж, тоді точно полетите обоє.
Офіціант приніс замовлення: три піци і три пива. Василь одразу страшно накинувся на піцу. Роман і Віктор мовчки дивилися як він великими шматками запихає її в рот. Вони не сміялися і не були надто здивовані, їм було шкода його. Роман і Віктор спокійно закінчили їсти, після чого попросили рахунок. Роман заплатив і сказав:
— Вітя, ти бери Василя і їдьте на базу, а я заїду додому взяти всякі речі.
І пішов. Віктор і Василь встали і також пішли до виходу. Викликали таксі, і після 5 хвилин очікування поїхали до місця призначення. Ще через годину прибув і Роман з своїм роботом Івасиком. Усі вже були в повній, як то кажуть, бойовій готовності.
— Ну що ж, бажаю вам всім успіху, і саме головне удачно злетіти, а не як той їхній „Челленджер” і „Остання надія”. Навіть не знаю чого той взірвався, вроді би уже все було досконалим, — проводжав у дорогу Володимир Андрійович.
— Може, який терористичний акт, — озвався Віктор.
— Який там в дідька терористичний акт?! Особливо зараз… хіба що халатність з конструюванням цього корабля, це ж був їх новий, ще не випробовуваний. Ну наш теж, але будем надіятись на краще. Ну все ідіть, — відповів Володимир Андрійович.
Роман, Віктор, Василь, п’ятеро учених, правильніше сказати ті, що найкраще тямлять у комп’ютерах, різних науках і всякого такого, і ще кучка солдат та цивільних — усі підіймаються на борт корабля. А, іще забув про Івасика, він чи то вірніше воно, також залізло разом з іншими. Роман і Віктор сіли на місця пілотів, адже їм це не вперше. З навушників чути голос Володимира Андрійовича:
— Іще раз бажаю вам удачі, хлопці! Ми будем на зв’язку. Ну все, поїхали!
Пішов відлік. Засвітилися двигуни. Усі спостерігали з надзвичайним хвилюванням. …4, 3… Весь злітний майданчик освітився страшенним полум’ям, окутаний димом. Величезні металеві опори відпускають корабель. Пуск! Із жахливим ревом „Чайка” злітає, викинувши у повітря (уже й не повітря, а просто отруйний газ) купу вогню й диму. Тепер можна полегшено зітхнути і крикнути „йес!”, адже новий, найбільший транспортний корабель у світі успішно злетів і покидає Землю. Володимир Андрійович та інші провели його поглядом в дорогу, можливо і в останню. „Чайка” покинула атмосферу Землі. Василь з неприхованим захопленням вигукував:
— Ух ти! Як гарно! Це як ніби сон; воно схоже, як показували по телевізору, але відчуття зовсім інакше.
— Шо, подобається? Іще не таке побачиш. Ондо місяць… як він тобі? — запитує Роман.
— Та ти шо, просто класс! Це найкраща подорож у моєму житті!
Василь поглянув назад на Землю.
— А Земля якась не така, як показували по телевізору. Якась сіра, жовтувата.
— Давно ти не дивився телевізора. Хоча колись вона і справді була не така. Була привабливо голуба з білими хмарами, а ще ближче — видно сині моря і океани, зелені ліси, трави, а зараз — піски, пустелі, сміття, навіть льодовики на північному полюсі — й ті майже зникли. Правда, ті льодові брили і ше клімат після війни зробили своє. Спочатку по всій Землі настало різке жахливе похолодання. Місцями замерзали океани! Рослинність і тварини майже повністю були стерті з лиця Землі. А потім морози почали відступати, адже знищено озоновий шар; тепер сонце палить просто жахливо; та й почали діяти нові вулкани, теж добра багато роблять. Ну, і тоді вже оте, шо ти бачиш. Ця клята війна знищила все.
— Так, і справді, — сумно протягнув Василь, — ти повинен був замітити, шо в мене з ногами. Я був у десанті. Мене з командою у 2076 році висадили в Афганістані. Там від страшного вибуху якась залізяка попала мені прямо в поперек. І тепер мої ноги мене не слухають. От і хожу, як каліка. А як мене везли додому, то з вертольота було видно, як над Афганістаном і куском Росії здіймаються величезні ядерні гриби. І навіщо тоді ми були там? І взагалі нащо тоді армія, якшо нажав на кнопку і все готово.
— Ні, навпаки. Навіщо такі жахливі бомби, якщо є армія? Солдати не чіпають цивільних, тварин, рослини, а бомба раз — і нічого не лишилося. Ось так, коли я був ще малим, тато брав мене з собою на місяць, а коли повернулися, почалася ця війна, третя світова. Здається 10 серпня 2074 року. Мені тоді було усього тринадцять років. Батьки сховали мене у місцевому бомбосховищі разом з іншими дітьми. Після того я вже не бачив ні матері, ні батька. До речі, саме в тому бомбосховищі я познайомився з Віктором, з Інною, яка потім стала моєю дружиною, але якісь виродки її вбили разом з дитям, — Роман замовк.
Після невеличкої паузи Віктор промовив:
— Щось мені їсти схотілося. Може, йдем перекусим, а ті хай поки замінять нас.
— Ідем, — сумно мовив Роман, вдивляючись у темряву.
Усі троє пішли до столової. За їжею ніякої балачки не виходило. Врешті Роман сказав:
— Я йду спати. А взавтра буде видно.
Віктор розумів Романа. Василь заснув прямо за столом. Він також був страшенно втомлений, а ще й який рік не просихає.
Минула ніч. Хоча у відкритому космосі однаково, що ніч, що день. Лиш годинник допомагав їх розрізнити. Цього разу Роман добре виспався і почував себе досить бадьоро. Встав, вмився, випив води. Ще через трохи всі знову зібралися у столовій. Зранку була якась каша і м’ясо. Хоча хто його знає, що то за м’ясо. Може, з тих пацюків, що вижили, чи навіть з померлих тварин та людей, а в найкращому випадку штучно вирощене чи то виготовлене. Але багатого вибору їжі не було, та й ніхто не задумувався, що вони їдять. І так вони собі спокійно снідали, аж раптом Віктор гукнув до одного солдата, що вже давно поїв:
— Петро! Іди-но погодуй мавп і собак.
— Які такі мавпи і собаки? — здивовано запитав Роман.
— Ну як які? Звичайні мавпи й собаки, — відповів Віктор.
— Да нє. Я хотів спитати, шо вони тут роблять?
— А, тобі ніхто нічого не сказав? Так от, по-перше: їх також треба переселити, а по-друге: їх ми на ту планету випустимо перших, і так будем знати чи дійсно нам можна там спокійно дихати.
— А якщо ні, то вони помруть!
— Та шо ти зразу про найгірше. Все ж таки встановили склад повітря. Здається, що все нормально.
— Ну дивись. Бо це ж останні тварини із своїх видів. А кота немає?
— У-у, — промимрив Віктор, — а нащо він тобі?
— Я завжди любив котів. І ще до війни в мене було їх кілька, а після я із жінкою бачили їх лише в тому дурнуватому зоопарку. Уяви собі: тварини, які завше жили на волі чи у хатах з людьми, мусили гнити у клітках. А пташок взагалі немає.
— Ну шо ж зробиш. Назад вже того не вернеш. Ну, досить. Ідем керувати кораблем, бо ті пілоти, мабуть, вже поснули.
І так минав день за днем. Вони по черзі керували кораблем, в один і той же час їли, спали. І взагалі, увесь цей час нічого цікавого не було. Зате всі краще познайомились один з одним, з кораблем, навіть вигулювали тварин по кораблю. За цей час Роман і Василь настільки здружилися, що навіть розкривали деякі свої таємниці один одному, балакали, коли тільки випадала така можливість. Ось як і зараз, вони сиділи вдвох у барі і розмовляли. Можливо, тому вони так зблизились, що схожі між собою: у них обох доля забрала щастя, в них майже однакові погляди на життя.
— На Землі я майже не воював, — розказує свою історію Роман, — в основному я був пілотом літаків, вертольотів, навіть бомбив всякі стратегічні об’єкти, бо скидувати страшні бомби на людей, їхні поселення я не збирався. І взагалі я не люблю вбивати, хоча є такі виродки, які на це заслуговують, але як на мене, то й це їм замало. Ось з тими, що вбили мою жінку і дитину, я жорстоко розправився. Якби я їх вбив, то їм би вже було все рівно, а так я їм поодрубував руки, щоб скоти жили і мучалися. Вони отримали своє покарання, а я собі щастя не вернув. Я не знаю нащо тепер жити, хоча й покінчити з собою також не можу. Ну, і почав пити. Аж ось мене викликали сюди, — Роман задумався, бо не знав що ще додати.
— Я теж думав, щоб покінчити самогубством, але подумав, що краще загинути від ворожої кулі. Тоді буде хоч якась слава, хоча кому вона зараз треба… А взагалі, я вважаю, що треба жити для того, щоб взнати навіщо ми живем. Крім того, життя дається лиш раз, і прожити треба гідно, хоча з таким життям, як в нас… Мабуть, на тій планеті наше нікчемне існування припиниться…
Аж ось на тридцятий день крізь ілюмінатори стало видно ту планету. З тієї відстані вона вигляділа маленькою точкою. Залишалося ще кілька днів. І хоча Василь був задоволений цією подорожжю і з цікавістю та захопленням виглядав у ілюмінатори, вже й йому це набридло. Адже що тут можна побачити: лише темряву, безліч зірок та астероїдів. А колись на Землі подорожувати було значно цікавіше: куди не поїдь, побачиш щось нове, захоплююче. А тепер — не краще, ніж у космосі. І всі з нетерпінням чекали прибуття на нову планету, здавалося, навіть мавпи і собаки теж щось подібне переживали. А корабель все ближче й ближче підлітав до „Нової Землі”. От вона вже завбільшки з футбольний м’яч. Ще через день її ледве можна було повністю побачити через лобові ілюмінатори. І ось „Нова Земля” постала перед очима у всій своїй красі. Така ж голубувата, приваблива, як колись була наша рідна планета. Усі люди на кораблі дивилися на неї із захопленням, якимось хвилюванням. Навіть Роману, якому вже майже все байдуже, стало якось дивно на душі. І чим ближче, тим красивішою вона ставала. Нарешті корабель почав входити в її атмосферу, при цьому його стало страшенно трясти. „Чайка” пройшов крізь хмари і, о диво! Постала така краса, яку неможливо описати. Роман і Віктор на мить забули, що керують кораблем. Внизу поблискує синявою чиста вода, а між річками, озерами зеленіють великі трав’яні килими. Природа мала такий вигляд, як на Землі за часів динозаврів. Можливо, це молода планета, і життя з’явилося тут недавно. Тому, ще ніхто не встиг знищити цю красу. У кабіні пілота заблимала червона лампочка з попередженням про низьку висоту корабля, що супроводжувалося тривожним звуковим сигналом. Роман і Віктор очухалися і різко почали знижувати швидкість, вирівнювати корабель і готувати його до посадки. Проте трохи не встигли і сіли не дуже м’яко. Але всі живі, здорові, тож можна було з полегшенням зітхнути.
— Ну що ж. Пішли, — промовив Віктор.
Кілька солдат привели мавп і собак. Їх підвели до дверей. Зовнішні і внутрішні двері коридору, що вів до виходу, звичайно закривалися герметично. Віктор натиснув кнопку. Відчинилися перші двері, і солдати зайшли в коридор, ведучи мавп за руку. Інші вели собак. Двері за ними зачинилися. Мавпи почали розглядати тісний коридор і думали, що це їх перевели в нову клітку. Аж ось відчинилися другі двері і в коридор ринуло сяйво та свіже повітря. Мавпи відразу обернулися до виходу, і солдати їх потягли назовні. Вони вийшли надвір і ніяк не могли зрозуміти куди це вони попали і з острахом оглядалися на корабель. Мавпи були живі, отож і людям можна дихати цим повітрям. І вони познімали скафандри. Вдихнули на повні груди і ледь не зомліли: такого повітря на Землі люди не знали. Тоді вийшли солдати із собаками на повідках. За ними Роман, Віктор і Василь. Це було просто неймовірно: фантастична краса, абсолютно чисте повітря, яке зразу било в голову. Далі повиходили решта людей. Вони також були зачаровані цією планетою. Вони ходили навколо корабля і роздивлялися навкруги. „Чайка” сів на галявині, покритій густою, високою рослинністю. З одного боку було якесь озерце, а з другого ліс. Дерева схожі, як ті, що колись були на Землі, тільки стовбури в них також зеленаві. Було досить тихо, лиш де-не-де пролітали над лісом місцеві тварини. Деякий час усі ходили, роздивлялися, вдихали на повні груди чисте повітря.
— Ну шо ж. Поки що корабель буде нашим домом, а взавтра підем на розвідку, — промовив Роман.
Усім кортіло ще залишитися надворі, але ночувати на незнайомій землі ніхто не збирався, тому й попленталися назад на корабель. Та й все одно люди втомилися після подорожі, тож навіть не вечерявши полягали спати чекаючи з нетерпінням світанку.
Настав ранок. Уже ясно світило Сонце (Сонцем будемо називати центральну зірку в цій системі, бо на небі було два світила), недалеко од нього сяяла ще одна зірка, яка оберталася навколо Сонця, як і всі інші планети цієї системи. Земляни проснулися і повилазили з корабля. Вони не надто були здивовані побачивши два світила на небі. Інколи можна було таке спостерігати й на Землі, коли Сонце і Місяць перебували з одного боку Землі. Тож помаленьку потягуючись та позіхаючи люди бралися до роботи.
— Вітя, давай-но половину солдат з нами, а інші хай залишаються тут, — скомандував Роман.
Віктор пішов відібрати загін, решта повинні були охороняти цивільних і корабель. „Комп’ютерщики” і ще всякі розумники почали налагоджувати зв’язок із Землею. Звичайно, на такій відстані сигнал буде летіти не один день, а ще й можливі якісь перешкоди, і він так і не дістанеться до Землі. Але в будь-якому випадку потрібно було повідомити, що перша стадія пройшла успішно. Прості ж люди поки що насолоджувалися природою, гуляли навколо корабля. Роман, Віктор і загін солдат пішли в напрямку лісу, а згодом зникли з виду за густими деревами. Там їм траплялося чимало всіляких істот, які відразу ховалися. Деякі здаля з цікавістю спостерігали за людьми. А земляни, в свою чергу, розглядали їх. У лісі було повно всяких „тварючок”. Одні сиділи на зеленавих гілках і немов застиглі, дивилися на прибульців; інші, схожі на куниць виглядали з нірок. А на верхівках дерев сиділи літаючі тварюки. Вони були геть такі, як намальовані в книжках доісторичні володарі неба — птеродактилі. Світло ледве пробивалося крізь величезні зелені листки дерев. Тут було просто чудово. Хоча на Землі колись так само було, поки не з’явилися люди… Загін просувався далі. Раптом вони почули якийсь шум, котрий линув десь згори, птеродактилі знялися в повітря. Земляни підняли голови і крізь листя побачили, як щось велике пролетіло в сторону корабля. Необхідно було вертатися назад. Адже це міг бути напад тутешніх володарів планети. Солдати щодуху бігли до корабля. А там люди вже помітили те „щось”, яке знижувало швидкість, і збиралося сісти на галявині біля „Чайки”. Звичайно, вони трохи полякалися, і серце почало стукати частіше. І так завжди буває перед невідомим. Коли Роман та інші прибігли, то та залізяка вже стояла на землі. Вони здогадалися, що це не простий металолом, а якийсь транспорт населення цієї планети. З кожного боку літаючого апарата було по кілька „вікон” та „лампочок”. І ось, двері відчинилися і повільно лягли на землю, неначе міст, що опускається з фортеці чи замку. У проході з’явилася якась постать. Солдати інстинктивно націлили зброю на неї. Вона вийшла на світло… І що це?! Чи хто це? Воно було схоже на людину за винятком невеликого хвоста позаду. За цією істотою вийшло ще кілька. Вони всі були майже однакові. Зовнішній покрив (можливо така ж шкіра як і в нас) був золотаво-смаглявого відтінку. Волосся, чи то шерсті, не було зовсім. Лиш подекуди — щось схоже на луску. Як і в людей у них — дві руки, дві ноги, одна голова з носом, ротом, баньками (очі в цих істот трохи більші), локаторами (правда, вуха не стирчали по обидва боки голови, а були у вигляді ямки). Самі ж вони були ростом більші ніж люди, десь так до трьох метрів, що відразу всіх вразило, і, напевне, земляни трохи полякалися. Вони, так би мовити, були щось середнє між людьми і динозаврами. І ось те, що вийшло першим заговорило людською мовою, навіть більше — українською! (Цікаво, якби сюди прилетіли-таки американці, то ці істоти по їхньому балакали б?)
— Вітаю! Ми вже вас давно чекали, але не бажали бачити вас тут, — земляни заклякли на місці, і, навіть, не могли дихнути, — ось і прийшла пора вам про все дізнатися. Вас мучили нічні жахи? Вам траплялося багато дивних речей? явищ, які ви не могли пояснити? Ви задавалися багатьма питаннями, на які не було відповіді, так? І тепер ви все будете знати, але краще вам од цього не буде. Так от: ми, адами, створили вас! — люди так і стояли мов укопані, хоч ніхто не вірив їхнім словам, а істота продовжувала, — Хочете знати навіщо? Ми підкоряємо нові планети, боремося за виживання уже протягом не одного мільярда ваших земних років. Ми вже втретє змінюємо наш дім, так як перша, рідна планета вибухнула ще задовго до вашої появи, а друга була знищена прибульцями з іншої галактики. І зовсім недавно ми прилетіли сюди. І тому, щоб вижити нам потрібні були ідеальні слуги, чи то навіть раби. Ця ідея зародилася ще після того як ми залишили нашу рідну планету, і переселилися на нову. І тоді ми почали шукати віддалену планету, також придатну для життя, щоб на ній і провести наш експеримент. Ми вибирали зразки з найкращих мешканців нашої планети, як наземних так і підводних і навіть літаючих. Основну частину ми виділили з нашого організму. Тому ви схожі на нас, і навіть ДНК подібне. І спочатку все було добре. Кілька десятків адамів висадилися на новоспеченій планеті, яку ви пізніше назвали Землею. Вони слідкували за експериментом, доглядали створені нашою расою нові організми, які розвивалися досить швидко. І тоді Землею правили динозаври, як ви їх потім назвали. А динозаврами правили ми. Та раптом на Землю впав величезний метеорит, і майже все живе було знищено, в тому числі і наші предки. І все пішло трохи не так, як ми сподівалися. З рештку динозаврів та всяких бактерій почали розвиватися нові організми. По всій Землі йшла еволюція. Поки ми дізналися про катастрофу і на Землю прилетіли нові наші учені пройшло дуже багато часу. Тоді вони вже побачили не величезних хвостатих істот із страшними зубами та довгими кігтями, а цілу купу всіляких тварин, і серед них були невеличкі волохаті виродки. Але коли ви, неозброєні природою ні масивними щелепами, ні потужними кігтями, ані крилами, щоб легко втікати від хижаків, зуміли підкорити собі всю планету, ми подумали, що експеримент все-таки пройшов успішно. Нарешті, коли вже ніяка інша істота не могла вам зашкодити, деякі навіть служили вам, ви почали битися між собою. Але чому? — голос адама почав звучати грізним тоном, — це були бої за виживання? Ні! Це були бої, війни, які тягнулися роками, за владу, за територію, за багатство. Але навіщо? Ви ж уже захопили владу над усіма іншими істотами на Землі, ви мали все багатство Землі. Чому ви не могли об’єднатися і правити Землею разом? Ні, ви думаєте кожен сам за себе і вам наплювати на інших. Вам хочеться бути кращим від інших, багатшим, сильнішим, мати владу не тільки над тваринами, а й над людьми. Але ми все ще намагалися виправити ситуацію. І першим нашим кроком було ось що: ми створили нову істоту в людській подобі. Ви назвали його Ісус Христос. Пам’ятаєте такого? З його допомогою ми хотіли вас об’єднати, заставити вас повірити в вищу силу, щоб ви хоч чогось боялися і не вбивали один одного, і не робили ще всяких дурниць. Але що знову ми отримали? Ви знищили його! Вищу людину! Ми вже й не знали що робити. Як припинити ці криваві війни? Замість одного цілого народу — багато різних держав, національностей, мов. Білі, чорні, червоні, жовті — як можна було вас об’єднати? Та скоро ми знову дещо придумали. Замість створення якоїсь нової істоти, ми взяли під контроль одного з ваших. Ми просто контролювали його мозок і тому могли ним керувати. Та в нього в мозку розвинулась якась злоякісна пухлина, і Ленін вийшов з-під контролю. І тоді він наробив багато зла. А коли після нього до влади прийшов Сталін ми подумали, що настане кінець вашому світу. І тоді йому на противагу ми виставили Гітлера. Ми також його контролювали. Якби ми змогли керувати Сталіним, тоді ми б досягли бажаного результату. Але захопити його мозок нам так і не вдалося. Німці програли війну, і наш план знову провалився. А тим часом на нашу планету напали прибульці з іншої галактики. І вас ми залишили на потім. Коли ми зрозуміли, що програли війну, то почали шукати нову планету. Звичайно, можна було б і оселитися на вашій, але ви її просто так з нами не поділили б. І тому ми зробили придатну для життя оцю планету, яка була подалі від завойовників, і ближче до вас. Коли ми вже тут прижилися ми знову повернулися до вас. І що ви наробили! Ви знищили майже все живе! Ви сплюндрували свій дім! Саме з вами ми взнали такі почуття як ненависть, заздрість, жалість.
— А любов? — у відчаї крикнув Роман.
— Любов? Це нікчемне почуття притаманне лише вам. І що доброго воно вам дало? І через любов було вбито багато людей. У вас немає нічого хорошого. У вас лише зло. Бо й ви самі є зло. Ми зробили велику помилку. І тоді ми подумали — досить! Експеримент зазнав невдачі. А ви ще й сюди добралися. Вас треба знищити, поки ви не знищили цю планету. І на другому кінці планети, де ми оселилися вже готується загін, який відправиться на Землю, щоб знищити всю вашу расу, і не зашкодити вашій планеті. А зараз ми вб’ємо ваш нікчемний загін.
З цими словами адами націлили свою зброю на людей. І земляни відчайдушно, з дикими криками відкрили вогонь. Вмить, той, що балакав і ще двоє уже лежали на землі. Інші адами встигли пустити в хід свою зброю. Замість куль у них вирвалася блискавка, яка вражала відразу кількох солдат, що стояли поряд. Електричний розряд був такої сили, що люди в секунду згоряли заживо. Роман вистрілив з гранатомета і поцілив адаму прямо в живіт. Снаряд розірвав того на шматки. Врешті люди перемогли. Вони вбили шістьох адамів, але ціною дев’яти своїх солдат. Роман і Віктор оглянули мертвих. Зброя в адамів була чудова. Вмить вбила людей, не потребує набоїв, а лише використовує електроенергію; хоча й не вибирає конкретну ціль, а вбиває всіх, що стоять поряд. А втім, яка різниця — зброя все одно призначена для того щоб вбивати. Тоді підійшли до мертвих адамів. Шкіра в них була досить товста, тож легкою зброєю їх не вб’єш. Дріб взагалі лиш подере зверху до крові і все. Зате гранатомет, а також великокаліберні набої досить ефективні. Солдати підібрали зброю адамів — може знадобитися. Роман, Віктор та ще двоє зайшли у їхній літаючий транспортний засіб. Там було лише дві кабіни: перша, в яку потрапили земляни мала вигляд звичайного вагону з місцями для сидіння та вантажу. Інша — напхана всякими складними електроприладами, кнопками, моніторами, очевидно була кабіною пілота. А взагалі люди нічого цікавого й корисного всередині не знайшли. Після огляду Роман наказав закопати і людей, і адамів у одну яму. Здавалося, він не сильно шкодував вбитих солдат. Жінки ж ледве стримували сльози.
— Ну, що, взнав навіщо живеш? — іронічно запитав Роман у Василя.
— Невже це така правда? Я не можу в це повірити, — Василь подумав і додав, — тоді, крім служити їм, у нас немає цілі у житті; а в них… яка в них мета життя?
— Та чорт його зна… З того, що вони розказали, я думаю, що аніякої. Вони просто живуть, як тварини, виживають. А взагалі, вони — той же кусок матерії, як і камінь, земля, вода і так далі. Он поглянь на ті куски, що залишилися від одного. Так само лежать, не рухаються. Живе від неживого відрізняється лиш тим, що живе дихає, тобто використовує повітря, їсть — використовує поживні речовини, розмножується, ну і ше шо? А-а, ще вмирає, тобто стає неживим. Ну от, різниця невелика. Правда, ми теж цей же кусок матерії. Але в нас є ще якість почуття. Саме вони нас відрізняють від всього іншого. Хоча, як ми вмираєм, ми стаєм тим же неживим.
— То, шо? Вже можна вмирать?
— Хм, — всміхнувся Роман, — ти зможеш сам себе вбити? Все одно скоро ми всі помрем. Сюди прилетить загін адамів і переб’є нас. Може й вже летять. Тож дамо їм наш останній бій. І тоді, вони, мабуть, більше не будуть проводити такі експерименти. Ну що ж, треба швидко готуватися. Ах, да… іще треба відправити повідомлення на Землю. Ну, до роботи!
Роман скликав всіх людей і почав свою промову:
— Увага! Послухайте! Ви все чули і все бачили. Хто його зна, правда це чи ні, але все одно людство вимре рано чи пізно. Чи ми самі себе знищимо, чи ці тварюки нас переб’ють… Перше нам майже вдалося… Але, мабуть, вся слава дістанеться їм. Я ж не бачу цілі в житті, але все одно шкода. Тож давайте покажем їм, який жахливий експеримент вони зробили. Натовчем їм пики! Будем битись до останнього! — Роман витягнув руку вперед майже як гітлерівці.
Земляни войовничо закричали, солдати трясли зброєю, піднявши її над головою. Вони збиралися битись ні за що, як і багато інших битв. Бій, який приречений на поразку. Усі це знали, але бойовий дух був надзвичайно високий. Все одно вмирати, тож навіщо просто здаватися, коли за собою можна ще потягнути в могилу й кілька цих істот.
Люди почали готуватися до бою. Загін адамів міг прибути сюди в будь-яку хвилину. Перш за все вони заклали вибухівку у ворожий корабель. Напевне, що ті захочуть заглянути і тоді їх можна буде підсмажити. На кораблі землян знаходилось два бойові всюдиходи. Усі, навіть жінки і діти носилися зі зброєю і шукали вигідної позиції. Оскільки адами прилетіли зі сторони лісу, то мабуть звідти потрібно очікувати наступного загону. Тож люди вирішили сховати в лісі всюдиходи і коли треба буде — вдарити з тилу. Роман був майже впевнений, що адами не будуть бомбардувати з повітря — вони не хочуть знищити навіть частку цієї планети, але про всяк випадок потрібно було потурбуватися. Тому кілька солдат стояло на даху корабля із зброєю типу земля-повітря. Навіть Івасик мав брати участь у бойових діях. А щодо Василя, то на нього була покладена найважливіша функція. Оскільки він не міг битися як всі інші, він повинен був залишатися в кораблі і підірвати його разом з собою, коли загине останній з людей, і адами почнуть вриватися всередину. Нарешті все було готово. Лиш тварюки ніяк не з’являлися. Тоді люди вирішили перепочити і востаннє посидіти за столом. Але не встигли й прилягти, як на радарах з’явилися невідомі об’єкти.
— Ну все, почалося! — гукнув Роман.
І всі побігли до своїх позицій. Солдати з даху побачили чотири літальні апарати — такі ж як і цей, що стояв поряд. Тепер всі по справжньому захвилювалися, кров била у жилах. Солдати випустили ракети. Перший літальний апарат, випускаючи клуби диму, втратив керування і падав на землю. Інші відповіли на це жахливим вогнем з кулеметів, прикріплених по бокам. Дах корабля людей перетворився в решето червоного од крові кольору. Далі бойові машини адамів обстрілювали всіх кого тільки бачили. Земля навколо перетворилася в криваве місиво. Але всюдиходи людей все ще не з’являлися. Коли адами в полі зору не побачили жодної живої душі вони посадили свої літальні апарати. З кожного виходили тварюки зі зброєю в руках. Одна, три, десять… Їх вийшло десь близько тридцяти. Віктор натиснув кнопку — вибухнув захоплений літальний апарат адамів. Кого відразу вбило, кого поранило — все ж їх залишалося ще багато. Зате цей вибух відвернув їхню увагу, і люди почали їх обстрілювати. В цей же момент з лісу виїхали всюдиходи. Вони мчалися на ворога і цілилися. Адами забігли у свої літальні апарати, по одному в кожен. Решта добивали людей і Івасика. Віктор вискочив з корабля з двома кулеметами в руках і з криком „получайте, падлюки!” стріляв майже у всі сторони. З іншого боку вибіг Роман з гранатометом. А за адамами вже починали стріляти всюдиходи. Та вони були вмить знищені літаками. Віктор вже лежав на землі, такий же чорний як і інші. Роман ще встиг раз випустити гранату, як був розстріляний однією з повітряних машин адамів. Одна куля влучила прямо в голову — мозок розбризкався по землі, а сам Роман став більше схожий на фарш, ніж на людину. Василь залишився сам, адами забігали всередину. Все, пора! Василь поклав руку на кнопку, і перед його очами ясно постало все його минуле: ось він маленьким грається з батьком, тепер — бігає з собакою по густій траві коло річки, а ось у школі грається з друзями, нарешті веселиться на випускному, розважається з дівчатами, ну а потім пішов до армії: щоденні тренування, і війна… вибух — і все зникло. Василь почув як наближаються тварюки, і натиснув на кнопку. Над землею здійнявся величезний вогненний гриб. Вибухова хвиля ламала дерева в лісі. За лічені секунди цей прекрасний куточок планети перетворився на мертву пустелю. І це ще не кінець…
2 вересня, 15:45. Повідомлення на Землю прийшло в рятувальному човні. Там була записана вся інформація про те, що земляни знайшли на тій планеті; було записано і про адамів, і їхню історію, і те що вони хочуть зробити. Люди в це ніяк не могли повірити, але вже ввечері адами прилетіли на Землю. Вони вбивали всіх, проводили „дезинфекцію” Землі. І люди знову взялися за зброю. Росіяни придумали жахливий план. Усі свої атомні, водневі бомби вони почали закладати в найглибші місця планети: вони лягали на дно океанів, в старі шахти, одна бомба потрапила в Маріанську западину. Американці також віддали для цього й свої ядерні запаси. Усі бомби виставили на один і той же час — тотальний вибух мав статися сьогодні рівно опівночі. А тим часом адами продовжували хазяйнувати на Землі. Їм навіть не могло прийти в голову, який сюрприз їм підготували люди. І їм цього ніколи не зрозуміти. 00:00. Земля здригнулася. Стометрові стовпи води здіймалися над поверхнею океанів, а їх дно тріснуло. Крізь величезні тріщини у воду виливалася магма. А сама Земля розкололася навпіл. І не витримало серце планети — воно також вибухнуло.
Темрява. Холод. На місці третьої від Сонця планети з’явилося невеличке кільце астероїдів… А що буде потім? Що тепер зроблять адами? Чи почнеться все спочатку? Мабуть, ні. І такого більше не треба.
Це лише казочка, але… Яка правда? Як ми з’явилися? Навіщо? І який кінець?
