Как мало нужно для счастья, если учесть, что горе от ума.
Если человек счастлив больше одного дня, значит, от него что-то скрывают.
Люди должны верить в светлое будущее, иначе они потребуют светлого настоящего.
(Хто сказав, не знаю)
2036 рік. Земля і життя на ній виглядали приблизно так, як і змальовувалося у фантастичних відеофільмах 30-50 років тому (тоді вони так називалися, але зараз це реальність): височенні будівлі, поміж яких літали різноманітні транспортні засоби; роботи майже в кожному домі; усе комп’ютеризовано; життя легке і люди щасливі. Усе було чудово, за винятком того, що трішки поменшало рослин, тварин, корисних копалин, вода і повітря стали більш забрудненими, ніж були в ті роки.
Заграла мелодія будильника на мобільному телефоні, і з-під одіяла потяглася рука, щоб припинити її звучання. Пора вставати. Олександр протер очі, а вилазити з теплого ліжка не хочеться. Але треба, бо робота чекати не буде. Ще раз поглянув на стелю і скинув з себе одіяло. Нарешті встав і пішов до умивальника. Олександр вмився холодною водою і тепер вже повністю вийшов із сонного стану.
Мешкав він у власному будинку. І хоч жив сам, але хатину мав простору: два поверхи, три кімнати на першому і чотири на другому. Найменша кімната мала площу 20 квадратних метрів. Сходи, що вели на другий поверх закінчува-лися міцними дверима, якими Олександр замикав другий поверх від квартирантів, котрим здавав в оренду перший поверх на період своєї відсут-ності. Ось уже 5 років Олександр працює льотчиком в державній авіації. Найчастіше керує транспортними літаками в якості другого пілота. Мав два дні відпочинку і сьогодні має летіти в Італію.
Поволі вдягнувся і почав шукати чим би швидко поснідати. Дістав з холодильника ковбасу, майонез, кетчуп, помідору. Приготував чудові бутерброди, запарив міцну каву. Зранку Олександр багато не їв, бо зразу з ліжка не дуже хочеться, ввечері не наїдався, бо шкодить здоров’ю. Але обідав він так, як на три дні в дорогу без їжі. Заправивши шлунок, Олександр поїхав до аеропорту. Дорогою заскочив до батьків. У них теж був досить непоганий будиночок, але тільки одноповерховий. Саме тут почалося життя Олександра. В цьому будиночку він зростав, тут його виховували батьки. Неподалік була школа, в якій навчався колись малий Олександр. А далі інститут, випуск, робота… Він давно мріяв жити окремо від батьків, бо ще з часу навчання в інституті йому почали набридати їхні постійні вказівки, суперечки… Коротше кажучи, він вже не витримував тої обстановки, що тоді тут була. Олександр зажди поступав так, як вважав за потрібне, щоб йому не казали. Так вже його виховали. І все ж він найчастіше виявлявся правим у таких суперечках, але гордість та переконання “переможених” цього не визнавали. Та Олександр на знак подяки за те, що батьки його виростили, витратили на нього купу сил та грошей, щомісяця дарував (повертав) їм певну суму, яку міг.
Мама відчинила двері і її без того непоганий настрій ще більш піднявся:
— Синку! Якими вітрами? Як я давно тебе не бачила! Коли ти востаннє заходив до нас?
І майже як завжди, Олександр відповідав:
— Ага, привіт. Минулого місяця у вас був, пам’ятаєш?
— Але ж ти заходиш тільки віддати гроші і не хочеш навіть побалакати з нами, попити чаю, кави, — все з таким же хорошим настроєм говорила мама.
— Я вже 25 років з вами балакав, причому останні 5 були в основному крики, сварки, — відповів синочок, — та й сьогодні я лечу в Італію, нема коли.
— То хоч посидь на дорогу, хоч кілька хвилин.
Олександр з невдоволеним виглядом все ж таки зайшов. Мама запарила кави. На кухню прийшов і тато, теж з хорошим настроєм.
— Як справи, Сашо? — спитав він.
— Могло бути й краще.
— Синку, а ти вже знайшов собі гарну дівчину? — спитала мама.
— Ні, нема дівчат гідних мене, — хвальковито відповів синок.
— Ну коли ж ти вже женишся, га? Тобі вже 30 років!
— Знов починаєте? І взагалі, це мої проблеми! І чого ви такі довольні? Мене побачили?
— Ми завжди раді тебе бачити, хоч ти нас інколи засмучуєш. Ти не хочеш піти до церкви? Ти взагалі, хоч раз сходив туди?
— А що я там забув? Ви вже дістали мене з своєю церквою! То взагалі все фігня! Вас дурять і здирають гроші за все, що тільки можна! Народилася дитина — плати за хрестини, померла — плати за похорони! Та я б просто закопав би, аби не смерділо — результат той же самий. А на похоронах меншого синочка ви навіть не плакали! У вас останнім часом постійно такий настрій! Чому тут радіти? Що вам такого там розказують?
— Не гніви Бога! — крикнув батько.
— Кого? Я такого слова не знаю! Бога немає! А згадай-но, мамо, свою найкращу подружку: вона померла від якоїсь там хвороби, але замість того, щоб піти до лікарів, заплатити й вилікуватись, вона бігала по всяким храмам і церквам, викидала гроші на свічки й пожертви. І що? Допомогло? Нема про що з вами балакати, ви все одне й теж говорите. Мені вже набридло. Я йду. Буду гроші пересилати вам листами, — з цими словами Олександр вийшов з хати.
Та все ж синок не сильно зіпсував настрій батькам:
— Нічого, все буде добре, от побачиш. Треба тільки вірити, — сказав після цього тато мамі.
***
Сьогодні в одній із Київських церков сталося чудо: із золотого розп’яття, що стояло перед вівтарем, потекла кров саме з тих місць фігурки на хресті, котрі були пробиті під час страти Ісуса Христа. Усі, хто знаходилися тоді в церкві впали навколішки і молилися. Батюшка промовив, що то знак. Що саме хотів сказати цим Господь, батюшка сказав, що відповість завтра після розмови з Ним. Коли ж кровотеча припинилася, люди розійшлися, в церкву зайшли троє науковців, які хотіли вивчити це явище.
Старший учений, Петро Васильович, був уже сивим чоловіком, тиждень тому йому виповнилося 55 років. За все своє життя він багато чого побачив, дослідив; у чудеса не вірив, як і всі науковці.
— Зробіть аналіз крові, а я поки огляну розп’яття, — сказав Петро Васильович.
Поправивши окуляри, він взявся витирати розп’яття від крові і уважно роздивлятися місця, звідки вона витекла.
— Я так і думав! — вигукнув Петро Васильович, — в тих місцях є малесенькі, майже непомітні дірочки! Так! Кров не могла з’явитися отако нізвідки. Її туди залили! І випустили в той момент, коли в церкві було багато людей. Ага! Ось дірка внизу, отже повинен бути і механізм подачі крові в тому столі, на якому стояло розп’яття. Людей дурять по-чорному!
— То краще, щоб люди не дізналися, що їх дурять, — сказав отець Іоанн і вистрілив у Петра Васильовича.
Двоє вчених так і вклякли на місці, а їх начальник приклав руки до кривавої плями на сорочці і лише поглянув у вічі отцю, так що той аж здригнувся. Тіло важко впало на землю.
— А ви вірите, що то було Боже послання? — запитав отець Іоанн і наставив дуло пістолета на вчених.
***
В аеропорт Олександр прибув за дві години до свого рейсу. По дорозі до літака, мусив по черзі перездороватися з майже всім персоналом. Аж раптом по телевізорах, що висіли в холі, почалися теленовини:
— Сьогодні в Церкві Святого Петра сталося диво: розп’яття кровоточило десь з півгодини на очах у всіх присутніх. Учені не змогли пояснити це явище…
— Що за дурня? — вигукнув Олександр, — невже й вчені куплені?
— Ти що? — якось здивовано й злякано вимовив один службовець, що стояв біля Олександра, — Ти не віриш, що це може бути справді Боже послання?
— Що-що? Ти віриш, що кров взялася нізвідки? Ти віриш у чудеса?
— Так! Адже Бог є, і все можливо…
— От дурак! Ти його бачив? Чув? Мацав?
— Ні… Але я вірю, що Він є.
— Тьху! Як можна вірити в те чого не можна ні побачити, ні почути, ні помацати? Як можна вірити в те, чого немає? — роздратовано кричав Олександр.
Але на Олександра вже накинулося багато людей з такими безглуздими і неаргументованими фразами: “Як можна?”, “Ти що, здурів?”, “Не гніви Бога!” та інші. І він зрозумів, що сперечатися і щось доказувати марно. З вкрай зіпсованим за сьогодні настроєм він нарешті дійшов до літака, побачився з першим пілотом.
— Привіт, — сухо сказав Олександр, хоча й намагався приховати негативні емоції.
— Привіт, це ти так відпочивав? Геть як невиспаний. Чи що? — спитав перший пілот.
— Та дістало вже все… Рома, не хочу ще й з тобою сваритися. Давай краще підготуємося до польоту.
— Ну, давай… — трохи ображено відповів той.
***
Батьки Олександра теж побачили в теленовинах про кровотечу з розп’яття.
— От, ще один знак, — казала мама, — а наш син не вірує. Ну чому? Треба сходити в церкву помолитися, може Бог дасть йому розуму.
— Так-так. Завтра, обов’язково підемо, — сказав тато, — і все буде добре, от побачиш.
***
Всі пасажири на місцях. Екіпаж також. Останні перевірки і літак відривається від землі (літаки вертикального підйому не потребують смуги розгону і посадки). Майже всі пасажири з полегшенням зітхнули. Але не від того, що вони успішно злетіли, ні. Від того, що вони нарешті, покинули українську землю і летять додому. Половина пасажирів – італійці, половина колишні українці, які прилітали лише провідати рідню. Вони можуть собі це дозволити — заробляють в Італії за місяць стільки, скільки в Україні за рік не заробили б.
Ось уже видно Карпати. Та перед горами і над ними зібралося багато грозових хмар так, що геть нічого попереду не видно. Роман і Олександр вирішують піднятися і пролетіти над хмарами, аби не врізатись у гори. Літак плавно почав підійматися не втрачаючи й горизонтальної швидкості. Та тільки-но ніс літака з’явився над найвищою хмариною, як звідти вилетів назустріч інший транспортний засіб, який очевидно робив такий же маневр. Роман різко потягнув і трішки крутнув кермо. Літак відразу ж пішов униз і вбік, та все ж зачепив хвостом дно іншого. Той інший лише отримав відчутний удар, але практично ніяких пошкоджень, а літак Романа і Олександра став погано керованим і падав крізь хмари. Серед пасажирів паніка. Пілоти вилаялись. Стюардеси намагаються їх заспокоїти, мовляв, нічого страшного, літак міцний, надійний, це лише тимчасова втрата керування після зіткнення, хоча самі стюардеси теж страшно перелякалися. Але ні, хвіст був наполовину зламаний, і просто теліпався. Літак пройшов крізь хмари, до землі якийсь кілометр. Роман намагається вирівняти літак і зробити аварійну посадку на ближній горі.
— У тебе вже нічого не вийде! Ми вже занадто низько! Давай катапультуємся, — кричав Олександр і застібав усі ремені.
— А як же пасажири? З ними що буде? — волав Роман все ще намагаючись врятувати літак.
— Так чи інакше загинуть! А так хоч ми двоє врятуємось!
— Нас Бог врятує!
— Ідіот! А мене врятує катапульта! — і Олександр натис на кнопку.
Через секунду літак розбився, а Олександр дивився не з жалем, а більше з гнівом, поволі спускаючись на парашуті. Усе ще лаючись, він, нарешті, спустився на землю. В голові роїлося безліч думок, та, найперше, Олександр вирішив подзвонити по мобільному за допомогою. Тільки натиснув кнопку виклику, як телефон виключився, повідомивши, що батарея сіла. Олександр знову брудно вилаявся. Що робити? Літак досить далеко й високо розбився, та й мало шансів, що там щось вціліло. Може пошукати яке село поблизу? Спускатися легше, аніж видиратися на гору до уламків. А раптом там хтось вижив? Але ні, неможливо, думав Олександр, після такого удару, та ще й вибуху…
Раптом з лісу вибіг якийсь молодий, але зачуханий чоловік.
— Доброго дня! Що трапилося? — спитав він, — я чув страшний звук, такий, наче щось взірвалося.
— Доброго дня. Таки взірвалося… Мій літак, — з сумом промовив Олександр показуючи пальцем на місце, де клубився дим.
— А-я-яй! Це ж треба! А ще хтось вижив?
— Та навряд. Катапультувався я один. Інший пілот не захотів… А ще двісті пасажирів…
— То може сходимо, поглянемо?
— Туди ще треба видертися, та й після такого… неможливо. Може маєте мобільний? Позвонимо за допомогою.
— Нє-а. Мені все одно ніхто не звонитиме і мені нема кому. В мене немає рідні, друзів, живу скраю села, майже в лісі, якщо ті кілька дерев, що лишились ще можна назвати лісом…
— Блін! До села далеко?
— Та десь кілометрів десять…
— От лайно! Ладно, спробую видертися до літака. Якщо ніхто не вижив, то хоч може чийсь мобільник знайдемо.
— Я з Вами! Самому небезпечно лазити в горах, та й вдвох веселіше й легше.
— Добре. Пішли. До речі, мене звуть Олександр Віталійович, але можна просто Саша, Саня, як більше подобається.
— А мене — просто Толік. Радий знайомству, хоч і за таких обставин. Просто мені навіть нема з ким побалакати, не те щоб щось більше. Як я вже казав, у мене немає друзів, живу сам, скраю села.
— І чого так? — поцікавився Олександр і зупинився. Далі просто пішки не пройти. Потрібно було лізти вгору.
— Не знаю. Може того, що я не такий як інші односельчани. Вони вважають мене дурником, божевільним; кажуть, що я все роблю не так, що я взагалі помилка.
— Чому? Розмовляєш, здається, нормально, не як божевільний. Хоча все відносне. Хіба є якийсь стандарт?
— І я так думаю. Думаю інколи, що може то вони всі божевільні, усі неправильні, але їх більше, а я один. Отже, мабуть діло в мені.
Ось Толік і його “новий друг” (правильніше, єдиний, якщо взагалі можна назвати другом) видерлися на великий виступ, що звисав над землею на висоті кількох метрів. А до літака, ще так метрів з тридцять вгору і майже стільки ж вбік.
— То я так і не зрозумів, в чому твоя божевільність, — запитав Олександр.
— Я й сам толком не розумію. Їх ставлення до мене різко змінилось 20 років тому. Мені тоді було вісім. Мама мене кожної неділі водила в церкву, — тут лице Олександра трішки скривилося, йому вже остогиділо чути будь-що про церкву, релігію і все, що з цим пов’язане, але терпляче слухав історію до кінця, — як і того разу, коли трапився нещасний випадок. Але я не шкодую. Мені та церква вже тоді набридла. Ну що я мав там робити у вісім років? Вистояти тако кілька годин для дитини дуже тяжко. А мама мені казала, що так треба. А під кінець у мене вже голова була як казан з киплячою смолою. Ми з мамою підішли поставити свічки, а я вже був геть ніякий; спіткнувся, впав і перекинув усі палаючі свічки. Зразу загорівся той настільник, згоріло кілька іконок, Біблія… Поки набрали з крану свячену воду, то на тому столі вже нічого було рятувати. Люди мене назвали проклятим. Мама мене вдома крепко відлупцювала, ледь не до смерті — “виганяла диявола”. І в церкву більше не брала. Та й я туди не прошуся. Після того ніхто зі мною говорити не хотів. Мама померла, коли мені було шістнадцять. Тато тоді поїхав за кордон. Лишився я один. Я думав, люди забули те і я зможу нормально серед них існувати. Але вони стали якісь дивні. Як ніби помішані на тій церкві. Не можу описати того, бо сам не розумію, що робиться…
— Кажеш, помішані на церкві? Хм… Усі, кого я знаю, також якісь такі. А ще я помітив, що особливо вони міняються після того як сходять до церкви. Занадто веселі стають. Невже то діло лише у вірі? Мабуть, треба буде нам сходити таки до церкви і побачити, що там діється.
— Ага. О, нам ще трішки, я вже наступив на якийсь кусок літака, напевне крило, — сказав Толік, — вже видно інші куски, але не видно, щоб там хтось ворушився…
— Я ж казав, після такого падіння неможливо вижити. Дуже шкода…
Останні кроки вони робили мовчки. Не було слів, та й дихати стало тяжко після такої “зарядки”. А от і уламки літака. Фюзеляж лежав на камінні вщент розбитий, від кабіни пілотів і сліду не було. Ніхто не вижив. Обпалені трупи так і лишилися пристібнутими пасками безпеки до сидінь. Очевидно, від такого ці паски не рятують. Видовище було жахливе. Переборовши всі почуття, Олександр почав шукати мобільний телефон. Не без відрази він витягнув “мобілку” із кишені одного загиблого. На безіменному пальці лівої руки цього чоловіка було срібне кільце з викарбуваним написом “СПАСИ И СОХРАНИ”. Олександр іронічно всміхнувся. Телефон був чудовий: лишився неушкодже-ним, коли власник обгорів майже до кісток. Найперше Олександр набрав номер аеропорту.
— Київський аеропорт слухає Вас.
— Таню, це я, Саша. Наш літак розбився, більше ніхто не вижив…
— Я чула про катастрофу, — з сумом і жалем в голосі промовила Тетяна, — пілот літака, з яким ви зіткнулися, відразу ж передав повідомлення. На місце аварії вже вилетіли рятувальники.
— Що ж… я чекатиму. Бувай…
— Ми тепер більше не побачимось? — запитав Толік, після того як Олександр закінчив розмову по телефону.
— Хм… — задумався той, — не знаю, не знаю…
— Я думав, я нарешті знайшов друга… а тепер отак от втрачаю… за що мені таке? І ми ж мали сходити разом до церкви, дізнатися, що там коїться…
— Сходимо, — пообіцяв Олександр, — обов’язково! Я тобі зара напишу свою адресу і ти приїжджай до мене, як зберешся…
— А як же моя собака? Коти? Кури?
— Лиши комусь… Можеш взагалі все продати, у мене є де жити.
— Ти серйозно?
— Ага. Ми ж друзі, чи як?
Звичайно, Олександру було приємно зустріти ще одну людину, яку не “забрала” церква. Отож, вони попрощались не назавжди. Олександра забрали рятувальники, а Толік пішов додому, думаючи дорогою, що зробити з своїм господарством.
***
В аеропорту радо зустріли єдиного, хто вижив після катастрофи. Усі підходили по черзі, вітали, заспокоювали:
— Не переживай, то не твоя вина.
— Добре, що хоч ти вижив, — та інші фрази.
Останньою підійшла Тетяна:
— Завтра будуть похорони, підеш?
— Що я там забув?
— Ну як? То ж буде прощальний салют, концерт, танці, застілля…
— Угу, загинуло стільки людей, а ви це святкуватимете? А хоча…
— Так зате вони потраплять до раю. Там їм буде краще, — анітрохи не знітившись відповіла Таня.
— То й ти вмирай, там же краще, — іронічно відказав Олександр, після чого розмова припинилася, бо їй вже нічого було сказати.
І знову з препоганим настроєм Олександр поїхав додому.
***
Наступного дня його знову кликали на похорони, але Олександр культур-но відмовився. Телефонували батьки, розпитували чи все добре, як здоров’я, як настрій. Олександр же відповідав коротко і сухо, не хотів ні з ким балакати. Було бажання напитися і поспати. Нарешті, отримавши спокій, він відкоркував пляшку хорошого червоного вина. Перші дві склянки посмакував, закусуючи чорним шоколадом. А далі — просто з горла та й ліг спати. Так минув ще один день.
Зранку Олександр прокинувся від дверного дзвінка. Але все ще продов-жував лежати в ліжку, навіть не розкриваючи очей. Не міг розрізнити сон і реальність: до нього рідко хтось приходить, та ще й в таку пору. Але той хтось настирливо продовжував мучити дзвоника і лупив кулаком двері. Нарешті, Олександр протер очі і встав з ліжка. Накинув штани, футболку і почав спускатися сходами до дверей. А той хтось вже несамовито викрикував його ім’я. Знайомий голос, — подумав Олександр і швидше підбіг до дверей.
— Нарешті, а то я вже подумав, що ти дав неправильну адресу. Привіт!
— Толік! Привіт! Заходь!
— Велика в тебе хата! І ти живеш сам?
— Ага. Часто буває скучно, але зате спокій. А так деколи для задоволення природних бажань візьму якусь дівчину з вулиці на ніч. Решта часу в польотах. Так і живу.
— Ясно. В мене не краще. В основному теж скучаю. Нема щастя…
— Ага. Ну ти розкладайся. Вибирай собі будь-яку кімнату. А я поки приготую сніданок.
— Добре.
Настрій в обох значно покращився. Толік швидко кинув сумки, перевдягнувся і побіг допомагати Олександру. Вдвох ще швидше й веселіше приготували чудовий сніданок. Їли і розказували один одному свої щастя і нещастя. “Виливали” один одному душу і їм ставало легше. Толіку взагалі не було з ким так побалакати. Він виглядів за сніданком так, наче знайшов те своє щастя, яке шукав усе життя. Але і це щастя було примарним. А яке воно має бути? Хіба є якась кінцева точка?
— Я в чудеса не вірю, але те що я тебе зустрів, це справді чудо, — сказав Толік.
— Приємно чути, але… — Олександр на мить задумався, як то краще сформулювати думку, — по-перше: це випадковість, по-друге: не такий вже я і чудесний.
— Та ладно тобі… Усе склалося чудово. Якби мені ще дівчину зустріти…
— Хочеш, я приведу сьогодні двох на ніч?
— Я хочу справжнього кохання, щоб було і про що поговорити, а не тільки переспати. Так хочеться жіночої ласки.
— О-о-о… Ну і де ти бачив зара таке? Справжнього кохання вже давно немає. Хіба що в книжках чи по телевізору.
— Чому ти таке кажеш? Кохання невмируще! Я був закоханий, хай не взаємно, але був. Отже, це почуття є. І думаю, не тільки в мене.
— Почуття є, а взаємність? Адже справжнє кохання — це взаємне! Раніше я думав, що воно в мене є. У мене була чудова дівчина. Здавалось, мені більш нічого не треба. Хата, робота, кохана людина… Ось воно щастя! Може щастя і не в тому, але я, принаймні, не задумувався над тим. А виявилось потім, що вона мені зраджує, поки я літав. Але чому? Нам же було так добре вдвох. І після того, воно клялася, що любила мене, просто їй мене було мало…
— Я не вірю, що все настільки погано. Може, це тільки нам не щастить? Ми ж не все побачили.
— Я вже побачив достатньо. І нічого оптимістичного сказати не можу. Нема щастя. Зате є хвилинні радощі. То привести дівчат?
— Ну… то підем разом, я виберу.
— Без проблем.
Вони вдвох за півгодини випили пляшку чудового червоного вина, напхали шлунки їжею і пішли гуляти. Олександр показував Толіку місто. Та частіше їм кидалися в очі не краса природи, якої в місті майже не було, не велич будівель, не науково-технічний прогрес, а бруд, розруха, відсталість, бездомні в закутках, “попрошайки” на кожному кроці. І при цьому всьому люди виглядали щасливими. Ні в кого не видно було й тіні смутку на обличчі. Здавалось, навіть, ті бездомні натягували якусь посмішку, ховаючи за нею свої нещастя.
— Он дивись, — промовив Олександр, — он цей каліка, він просить яку копійку, бо сам не в стані заробити і на пенсію не протягне. Але разом з тим він ходить до церкви, щодня молиться, он бач, у нього іконка висить на шиї, він просить бога, щоб той дав йому ноги. Це ж дебілізм! У мене нема слів виразити то всьо! Уже не перший рік він з дня у день ходить, ой, тобто, пересувається в церкву, просить у того, кого нема, те, чого ніколи не буде. І при цьому він ще й радіє життю. Безглуздя! Абсурд!
— Хм… і справді так…
Далі йшли мовчки. Замислились. Нарешті, Толік порушив мовчанку:
— Слухай, я вже їсти хочу, та й стомився трохи. Давай по дівчат і додому.
— Давай.
Вдовольнивши вдома усі природні потяги і бажання, вони полягали спати.
***
Як завжди, о 7 ранку заграла мелодія будильника, але Олександр вимкнув і спав далі. Сьогодні не було куди поспішати, та й обоє були надто втомлені. Але то вже був не сон. За стільки років виробилася звичка прокидатися в один і той же час, що далі Олександр просто перевертався з боку на бік подрімавши кілька хвилин. Отак провалявшись дві години, вирішив, що пора вставати. Нехотя підвівся, почовгав до ванної кімнати. Толік ще валявся в своєму ліжку, але відразу ж прибіг на запах сніданку, якого почав готувати Олександр. І знову ж таки, вдвох навіть їсти веселіше. Коли їси сам, зазвичай просто напихаєш шлунок, а зараз вони смакували, час від часу кидаючи якісь фрази. Та радість вічно тривати не може.
— То що, йдем? — спитав Олександр.
— Ідем, — відповів Толік.
Прибравши зі столу, вони вийшли з хати. Погода була чудова: сонце ще не припікало, бо тільки-но десята година, вітру не було. Прекрасна пора для прогулянки. Але ще краще влітку ввечері: сонце вже сховалося (а темрява, як відомо, друг молоді), а повітря і земля добре прогріті за цілий день і все ще гарячі. В такі дні найкраще поїхати десь за місто, подалі від цивілізації, подихати відносно чистим повітрям. Але в друзів були інші плани.
— Ось та церква, в якій нібито сталося те чудо, — Олександр показав пальцем.
— То що, йдем, розберемся?
— Ага, от тільки я ще не переступав поріг церкви.
— Так ти ж не молитися…
— Ну та… ідем.
Олександр і Толік змішалися з натовпом, що сунув у двері церкви. А всередині було стільки людей, як шпрот у банці. Церква гуділа, неначе вулик. Люди промовляли різні молитви, а Толіку і Олександру здавалось, що вони просто бурмочуть незв’язні речення якоюсь дивною мовою. Крізь загальний шум було добре чути спів церковного хору. Друзям запаморочилось в голові. Не лише від шуму, а ще й все повітря тут було просякнуте ладаном, воском і ще чимось. Такий запах відразу бив у ніс, а відтак і в мізки. І до цього всього лунав ще монотонний голос попа чи то батюшки, який так і зомбував людей. Олександр і Толік почали пробиватися до виходу. Перед очима були нечіткі силуети, все змішалося. Хлопці штовхали людей, але ті просто не звертали уваги. Натовп, здавалося, перебував під потужним загальним гіпнозом. Ось воно рятівне світло! Друзі вирвалися назовні. В голові все ще гули уривки фраз батюшки: “… не шкодуйте гроші на церкву… і вам воздасться сторицею…”, “…ви прийшли сюди, щоб знайти щастя… і ви його матимете…”, “…принесіть радість і в інші сім’ї… приведіть до церкви ваших друзів, знайомих…”. Помалу запаморочення пройшло.
— Оце так сходили, — сказав Олександр.
— Може то так, бо ми ніколи не ходили? Не звикли просто та й всьо, — висказав гіпотезу Толік.
— Ага, не звикли… Стоп! Точно! Ти — молодець! А вони звикли, бо ходять туди щодня за новою дозою. Це ж як наркотик! Отой запах, оті слова батюшки — вони зомбують людей. Того вони всі і виходять щасливими. Коли ж той наркотик втрачає силу, вони знову йдуть до церкви. Ось в чому справа! І то ж, напевне, всюди так. Залишилось дещо спитати батюшки. Почекаємо, поки це все скінчиться.
Друзі пішли до забігайлівки, що була навпроти церкви. Столи були й назовні під брезентовим накриттям. Звідти було прекрасно видно вхід церкви. То ж хлопці замовили собі їжу і чекали, поки всі вийдуть. Так минуло три години, вже несила була їсти та й балакати також. Ледь не засинаючи, колупали виделкою в тарілці. Та нарешті, двері відчинилися, і щасливі люди почали виходити з церкви. Друзі швиденько розплатилися і пішли до входу. Знову ж таки переступивши поріг, у них сталося легке запаморочення. Але людей вже не було, співів і монотонної речі батюшки також. Тож уже легше. Олександр і Толік підійшли до вівтаря. Отець Іоанн зачувши кроки вийшов із-за якоїсь завіси назустріч:
— Слухаю вас, діти мої.
— Облиште ці дурниці! — гнівно сказав Олександр, — краще розкажіть нам, хто за цим стоїть.
— Я вас не розумію. Що ви хочете? Помолитися? Висповідатися? — у отця був такий безневинний вигляд, наче він і справді нічого не знає і не розуміє.
— Це ви нам зараз висповідаєтеся! Ну, розказуйте, не соромтеся! Раз вам не соромно за те, що ви робите, то й тут нема чого соромитись.
— Це точно, — піддакнув Толік.
— Діти мої, ви щось поплутали. Вам таки потрібно помолитися. Очисти-ти душу. Я можу вам допомогти, — все так же безневинно як дитя говорив батюшка.
— Досить корчити з себе дурня! Скільки вже можна брехати? Ви дурите людей, заробляючи таким чином купу грошей. Але ж не тільки в грошах справа. Ви людей губите! Це ж уже не люди, це — зомбі, наркомани… Вони вже не бачать реальності, вони живуть ілюзіями, які ви їм обіцяєте. Навіщо? Хто за цим всім стоїть?
— Краще б ти не пхав свого носа, куди тебе не просять. І людям ти нічого не доведеш, і сам постраждаєш. Забирайся і не згадуй, інакше пошкодуєш.
— Ви так? Хай я не доведу, а от мій диктофон, — і Олександр з відчуттям перемоги дістав свого мобільного телефона з кишені.
— Дарма ти так хлопче, — зовсім не злякавшись сказав отець Іоанн і дістав пістолета.
Та перш ніж він встиг вистрілити, Толік кинувся на нього, прикривши собою друга, за що і отримав кулю в груди. Олександр відразу ж вибив ногою пістолета з руки батюшки і вдарив кулаком правої в лице. Батюшка не впав, лише поточився назад до вівтаря, але не розгубився, намацав руками товстезну Біблію і кинув у Олександра, який був вже на відстані удару. Той же встиг прикритися руками, а коли книжку було відбито, отець уже наніс удар ногою в груди. Олександр впав на підлогу. Батюшка схопив пістолета і тільки націлив, як Толік його вдарив по голові великим позолоченим хрестом, що стояв на тому ж таки вівтарі. Отець Іоанн повалився на землю. Толік кинув хреста поруч:
— Хоч якась користь від цієї залізяки, — але й сам тут же впав.
Олександр підбіг до Толіка:
— Як ти? Покажи рану. Йой! Лежи, мусиш вижити.
— Ай… і так уже набридло, — нещасним голосом промовляв Толік.
— Ми ж іще не закінчили!
— Закінчиш без мене… Ти розпитай його що до чого і тікай звідси.
— На, дзвони в швидку, а я зара приведу того гівнюка до тями.
Олександр взяв пістолета, дав кілька ляпасів батюшці і приставив дуло до його горла:
— Ну? Тепер скажете? Чи отакою скотиною хочете й померти?
— Це не я, — зелепетав батюшка, — не я все придумав. Та й що ж тут такого? Людей вже століттями дурять, я ніяких змін не зробив. Мені вже шістдесят, якби просто працював і вийшов на пенсію, то грошей не вистачало б на нормальне життя, а так хороший прибуток…
— Так хто за всім стоїть?
— Не здогадуєшся? Наш заступник президента! Він дає нам вказівки, коли і де зробити якесь чудо, він розподіляє кошти між церквами і сам отримує від усіх церков величезні гроші. Розумієш?
— Мда… Усе на грошах. От скотство! Ви ж напевне маєте якийсь зв’язок з ним?
— Через посередника. Я дам тобі його номер.
— Чудово, можете жити своїм підлим брехливим життям, тільки зброю я конфіскую.
Олександр підбіг до Толіка. Але той швидкої вже не потребував. Олександр спочатку хотів попрощатися, але згадав, що це безглуздо, адже мертвий вже не почує. Тоді він брудно вилаявся і вибіг з церкви. Оскільки більш нічого робити і справу треба довести до кінця, Олександр вирішив відразу зустрітися з тим “посередником”. Через годину одинокий герой вів посередника під дулом пістолета до свого аеромобіля.
— Ти все одно до нього не доберешся, — зверхньо казав той, хоч і полонений, — там потужна охорона. Тебе застрелять ще за десять кроків до огорожі.
— Це вже мої проблеми, ти мені тільки покажи, де він ховається.
Раніше такі люди, як заступник президента, своє величезне помешкання обгороджували триметровим муром. Але тепер, коли так розвинувся повітряний транспорт, з’явилася загроза отримати удар і з повітря. Тож тепер мур був суцільний, як панцир черепахи, а всередині вже знаходився той будинок. Олександр переконався в тому, що дістатися туди дуже тяжко, але спосіб є. Щоб посередник не зміг нікого попередити, “наш атеїст” його зв’язав і заховав у багажному відділенні свого аеромобіля. Для здійснення плану не вистачало ще однієї людини. Олександр пригадав ще одного атеїста і вірного друга, з яким вже рік не бачився. Набрав його номер і дуже зрадів, коли той відповів. Олександр розказав свою біду і що хоче зробити. Друг відповів, що заради такого діла допоможе всім чим треба, тільки треба хоча б день, щоб все підготувати.
Тоді Олександр поїхав додому, посередника замкнув у підвалі, дав їсти і сказав, що відпустить як усе скінчиться.
***
На другий день рівно о 9.00 друг зателефонував і сказав, що зараз буде. Цей день настав. Після того дороги назад вже точно не буде. Але що втрачати? Олександр спокійно почав готувати сніданок. Також дістав пляшку свого найкращого вина. Коли ж він іще його вип’є? Ось і довгожданий дзвінок у двері. Юра завжди так дзенькав: короткі два гудки. Олександр побіг відчиняти. Обоє розпливлися в широких щирих посмішках, обнялися. Відразу ж пішли на кухню.
— Ну що там, як там? — питав Саша.
— Та так, мабуть не краще, ніж в тебе. Все дістало. І так щастя нема, то ще й спокійно дожить не дають.
— Хм… Ну, сьогодні все виправим, так як навряд чи живими вернемся. Та й зато хоть одірвемся по повній.
— Ага, це точно. Ну, тоді смисл зара щось інше розпочинати, пішли.
— Ну, так ввечері, зара він навряд вдома.
— Ага, точно. Ну, поки все приготуємо.
Юра показав, що він привіз: повний аеромобіль вибухівки та всілякої зброї. Задоволений Олександр сказав: “Ну, всьо.” І ввечері друзі відправилися на своїх транспортах до фортеці заступника президента. Один аеромобіль, завантажений вибухівкою, вони скерували на мур. Коли була пробита дірка, на другому аеромобілі, друзі увірвалися всередину. І там таке почалося, як ніби яка громадянська війна. Відстрілюючись Олександр і Юра, крізь ґрати на вікні увірвалися в дім, точно в спальню, де заступник саме прокинувся. В кімнаті вже були четверо охоронців. Переляканий заступник заховався за ліжко. Стрілянина припинилася, охоронці мертві і Юра загинув. Олександр в розпачі й гніві кинувся до заступника. Тільки взяв його під приціл, як у кімнату увірвалася ще ціла армія охорони. Олександр став за спину заступнику, приставивши автомат йому до спини.
— Ну, друже мій, раджу скласти зброю, бо вони тебе вмить застрелять, — владним голосом промовив заступник.
— Хіба простреливши крізь тебе, — відповів Олександр, — ну так може вже припините дурити людей? Отак зара вийдемо і ти все розкажеш. І будеш цілий. Принаймні я тебе не вб’ю, а от народ…
— По-перше: ти і кроку не зробиш з цієї кімнати. А по-друге: що розкажеш? Що ти хочеш?
— Не знаєш? Напевне, у тебе не один злочин, раз ти вже не можеш здогадатися. Я на рахунок церкви, релігії. Зомбовані люди ходять до церкви, викидають гроші і думають, що будуть щасливі. У них навіть мізки потекли. Вони більше нічого не помічають, нічого проти й слухати не хочуть. З ними нема про що поговорити. Вони нецікаві, нудні… неживі! Так, вони вже неживі, а думають, що коли помруть, то буде краще. Народ гине. Нащо так?
— Ти правий, — заступник всміхнувся, — народ гине. Вимруть ці, прийдуть їхні діти, їх не стане — прийде наступне покоління. А гроші просто сипатимуться. Чув про Білла Гейтса? Він теж трохи підступно розбагатів. І ще й як! Він тримав усю планету. Був найбагатшою людиною у світі! Досягти його успіху було неможливо! Але тепер, коли все більше стає віруючих людей, ми можемо його перевершити! Ми зможемо грошима щодня підтиратися замість туалетного паперу. І нічого протизаконного. Люди вже давно вірують. Вже кілька тисячоліть. А вірувати закон не забороняє. І все одно якої ти віри, лиш не посягай на чужу. Уявляєш, скільки грошей збираємо зі всіх церков, монастирів? Такі гроші навіть Біллу Гейтсу не снились!
— А те, що влада надає брехливу інформацію народу, це — законно? І взагалі, невже вам мало тих грошей, що ви вже накрали? Нащо більше? Вже й так можна решту життя нічого не робити. І невже за стільки років нічого не змінилося? Усе за гроші.
— І не зміниться. Гроші правлять світом. І ти нічого не зміниш.
Олександр задумався. Що робити? І що далі? Не один заступник тримає це все. Треба знищити всю владу. Але чи переконаєш у свої правоті зомбований народ? Чи варто? Якщо дурні, то хай і лишаються такими. Олександр на мить розслабився і куля крізь лоба ввійшла йому в мозок.
Охоронці почали прибирати трупи та різні уламки. Що може зробити одна людина проти цілого народу? Усе так і лишилося. На зміну одним зомбі приходять інші. А гаманці владних людей вже рвуться.
Ось і казочці кінець... Чи ні?
