Щороку на Покрову ми з бабусею ходили на храм. Ото було свято! Для мене воно починалося ще тоді, коли бабуся завчасно витоплювала в печі, поохкуючи залазила на неї і закривала лядку димоходу, витягала нового піджака, спідницю, запинала нову хустку, одягала теплу, як вона називала "розлітайку", обов’язково брала мене за руку і ми вирушали. Ходили ми до родичів, які жили в сусідньому селі за два кілометри від нашого.
Все в тих походах для мене було незвичним. Перш за все село. У ньому було багато хат під соломою і вони мені здавалися так схожими на оті , які я бачила на малюнках в «Українських народних казках». Ми проходили маленьким місточком із похилими перилами. Він був старий, в деяких місцях з дірками, крізь них виднілася вода, яка збігала із ставочка в долину. Місток був дерев'яний, він почорнів від часу і від нього ішов запах чи то цвілі, чи вогкості, все те перемішане з якоюсь гірчинкою, незбагненно-незвичним до запаморочення в голові. На березі росли верби, а на ставку завжди, в будь-яку погоду, можна було бачити качок. Їх було небагато, вони спокійно плавали по водяному плесу, іноді пірнали, задираючи вгору пласкі червоні лапки, і тоді над водою виднілися кумедні трикутнички їхніх хвостиків. То вони вишукували щось поживне у воді. Незвичними були і гучні пісні, що лунали над селом, їх ми чули ще здалеку, і було в тому щось бентежно-радісне і хвилююче.
Та радість хлюпотіла в грудях ще коли ми виходили із свого села і йшли стежкою, що стелилася перед нами на обочині дороги. Вона вела мимо лікарні, яка містилася в старих Галаганівських будівлях, мимо шовковиці, так в селі називали велику площу, засаджену тими деревами, потім вела нас безмежним полем і була топтана-перетоптана багатьма ногами. Вона манливо стелилася серед сухих кущиків нехворощі, полину, заячої моркви.
Погода на Покрову кожного року була неоднакова. У пам’яті зринають різні картини. Ось ми вийшли із двору і прямуємо по мерзлій дорозі. Одягнуті тепло, бо дме холодний вітер і поодинокі сніжинки, випереджаючи нас летять, крутяться на вітрі і падають на збрижену морозом, ще донедавна мастку багнюку, а тепер тверду, аж стугонить, землю. А ось ми ідемо, і все довкола ніби посміхається, бо світить сонце, воно по-осінньому лагідне і привітне. А ось ми спускаємося стежиною в яр і милуємося яскравою зеленою травою. На схилі стоїть велика хата, ліворуч неї сарай. Під хатою на осонні великий стіл, біля нього лави накриті строкатими домотканими доріжками. Тепло і сонячно. На лавах сидять люди, вони співають. Якась жінка голосно і протяжно, на високих нотах виводить кінець кожного куплета пісні, і її « Іі- і-і » чути дуже далеко.
Бувало біля нас зупинялися машини, чи вози, щоб підвезти. Бабуся ґречно дякувала і казала, що ми будемо іти пішки, бо вона не може сісти ані в машину, ані залізти на воза, оскільки у неї болить «сиделишний нерв». Такий діагноз їй поставили лікарі. Скільки пам’ятаю, вона потерпала від тих болей. Їй часто робили уколи, і те називалося дивним словом «блокада». А кожного вечора мастила «кульшу» різними витираннями, найчастіше скипидаром. Його запах заповзав у кожну шпаринку. Одного разу до нас приїхали гості з дітьми - Лєрою і Мішею. Міша крутив носом і казав: «Фу, як смердить!» А мені той запах дуже подобався, він чимось нагадує запах хризантем. Коли я його вдихаю завжди пригадую ті часи, бабусю, як вона лікувала свою хвору ногу.
Одного разу біля нас зупинився віз, і дядько сказав: «Євдокіє Григорівно, а сідайте-но з онучкою, я вас підкину.»
- Е ні, дякую, я не… , - вона не докінчила фразу, як дядько зіскочивши на землю, хвацько підхопив її під руки і, не зважаючи на те, що вона була таки огрядненька, легко посадив на воза.
У бабусиній спині щось гучно хруснуло, вона перелякано зойкнула, а потім повернувши здивоване лице до дядька, радісно вигукнула:
- Івановичу! Та ви ж мене вилікували! Івановичу! Ви ж мене вилікували! У мене нічого не болить! Як же мені вам дякувати?!
Дядько, що був перелякався того хрускоту, розгублено тупцював біля воза, кліпав очима і ніяково посміхався.
Зустрічали нас завжди дуже радо. Як зараз пам’ятаю, ми підходимо до двору з похилим дерев’яним парканом, заходимо у порослий споришем двір і підходимо до низенької хати під соломою. Вона, ніби стомившись за свій довгий вік, одним боком нахилилась до землі і маленькими вікнами дивиться собі під ноги. Під хатою призьба, це ніби причеплена до хати глиняна лава навкруг, на ній можна сидіти. Ми підходимо до дверей, а нам уже їх відкриває тітка Маруся. Вона приязно посміхається і гостинно пропускає нас у маленькі сіни з утрамбованою глиняною долівкою, потім відкриває двері до хати і вони, широко і вільно майнувши перед нами, летять кудись убік, аж хочеться їх втримати. Ми переступаємо поріг. Заходимо, а за нами з потугою, нахиляючись то в одну, то другу сторону (болять ноги), заходить тітка, ловить руками клямку широко розкритих низеньких дверей і зачиняє їх. Ми - на храму!
