Романчук Олег. Жити серцем. – Львів: «Свічадо», 2004. – 176 с.
Я вкотре прийшла у книгарню «Свічадо», що на Подолі. Серед великого різноманіття книг раптово мені впала у вічі книжечка з намальованим Маленьким Принцом. «Невже це книга Антуана де Сент-Екзюпері?» - промайнула у голові думка. Взявши книгу до рук, прочитався її справжній автор – Олег Романчук. Назва «Жити серцем» мене зацікавила. Я, навіть не гортаючи сторінок, купила книгу одразу. Скажу, що це зовсім не характерно для мене. Також як і те, що книгу я поставила на полицю своєї домашньої бібліотеки. Одного вечора я несподівано для себе почала її читати.
Олег Романчук присвячує свою книжку бабусі, у котрої було сонце всередині. І їм′я йому – серце. Саме його тепло додає крила. Кожна людина, переконаний автор, може дожити до весни у своєму серці. Просто потрібно цвісти. Автор чесний і щирий зі своїми читачами. У кожній людині він бачить окрему таємницю і особливу пісню, яку потрібно почути. Саме найбільша у світі трагедія – втрата власного серця, спонукала Олега Романчука запросити кожного у мандрівку в країну серця у пошуках власної пісні. Автор разом з читачем буде слухати і також шукати.
Книга поділена на три частини. І кожна з них має у собі малюнки Антуана де Сент-Екзюпері . Маленький Принц є ліричним героєм книги, що також подорожує планетами, історію кожної з яких розповідає нам автор. Олег Романчук наводить приклади історій з життя, з його особистої практики психоаналітика. Таку прозу можна було б назвати психологічно-художньою, бо тут образи і метафори гармонійно поєднуються з глибокими відкриттями у царині людської душі.
« Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто про це пам’ятає». Все починається з першої частини про маленьку планету нашого дитинства. «Любити дитину – це прийняти її в цей світ із радістю, але не як свою власність, а як таємничого гостя». Кожна дитина посміється вперше світові, і як це важливо, щоб вона могла отримати таку ж щиру посмішку від своїх рідних. Саме у цій дивовижній таємниці перших стосунків з батьками дитина відкриває своє серце і починає любити. Часом буває, що самотність - гостя, котра також приходить у світ дитинства. Кожна дитина бувало почувається відкиненою, незрозумілою дорослими чи стисненою у певні рамки умовностями батьків. Такі самотності стають своєрідними ранами, котрі ми можемо загоїти тільки у дорослому віці. Такі самотності приносять біль і заставляють носити маски, грати певні ролі, відповідати чиїмось вподобанням, зовсім занедбуючи прагнення і потяги власного серця. А часом буває й так, що кожен з нас опиняється на своїй окремій планеті…
Дорослі дивні. Створюють маску важливості, безкінечної зайнятости і гамору тільки для того, щоб приглушити легенький вітерець тихого голосу серця. Для нас дитинство стає лишень казковою згадкою. Ми створюємо видимість пошуку, а натомість не знаємо, що таке щастя. Можливо, каже автор, щастя – це коли падає сніг. Саме таким було щастя для однієї дівчинки. А ми, дорослі, у безкінечній погоні за примарним. «Найсмішніше у нашому пошуку щастя, що ми шукаємо десь дуже далеко те, що насправді перебуває зовсім поряд».
Друга частина – це мандрівка планетами дорослих. «Дорога до свободи починається з усвідомлення власного рабства». Як важко буває зроби перші кроки назустріч нашому серцю. Разом з Маленьким Принцом читачі опиняються на планеті, на якій людям сняться оплески; планеті,на якій понад усе любили спокій; планеті, на якій цілий рік карнавал; планеті інтелекту; планеті місіонерів; планеті, на якій жив страждалець; планеті, на якій завжди йшла війна; планеті страху; планеті, де заробляють любов. Правда ж знайомими здаються ці планети? Немає такого дорослого, який б не відвідав бодай одну зі згаданих планет. Олег Романчук подає післямову до опису кожної з планет зовсім не для «гри в психоаналітиків», а для розкриття своїх власних ран і страхів, для розуміння себе і можливості сказати правду, насамперед собі. Нам потрібно стати вільними людьми. «Коли летиш, відчуваєш, яка прекрасна свобода». Найперший лік від самотності, що запечатала нам серце, покривши його наростами сумнівів і недовіри, - це навчитися любити себе і сприймати таким, яким є, дозволити собі бути. Коли серце гаряче горить у власних грудях, то воно зможе подарувати тепло іншим. «…ви знаєте, якою красивою є вільна людина, людина, що не живе за шаблонами, яка реагує спонтанно, яка безперервно творить своє життя, для якої світ – це безперервне диво. Така людина не обов’язково є художником, але вона завжди є творцем». Кожна планета є виразником певних внутрішніх конфліктів, які побачивши у собі можна зрозуміти і тоді викорінити, почавши жити повноцінно. Вірити собі – ось необхідна умова зміни «Життя пізнається серцем. Вірити слід йому, а не теоріям». Тільки нам вирішувати, як дивитися на світ: «серцем чи через криві окуляри».
Третя частина – це відверта розмова автора з кожним читачем. Не потрібно шукати відповідей десь інде, не потрібно звинувачувати зовнішні фактори у власних невдачах. Давайте мужньо заглянемо у власне дзеркало. Тоді ми побачимо тільки нас самих. Не потрібно гнати коней. Серце – не поламаний автомобіль – «раз-два – і все налагоджено». Бажання швидкого результату – це лишень спокуса. Щоденна праця і терпіння мають стати щирими друзями кожного, хто пізнає своє серце. Кожен з нас хоче змін, «але водночас дуже боїться їх». «Яку ж мужність треба мати, щоб вирушити у мандрівку..!» Вперед до «країни непротоптаних стежин», в якій кожен прокладе свою.
Серце кожного – це таємниця, «воно готове відкрити нам правду лише тоді, коли ми справді готові її почути». Жодна книга сама по собі не розгадає таємниці. Жодна книга не скаже Вам «секрету щастя». Вона може лишень запросити до внутрішньої подорожі, мандрівки до себе. Олег Романчук говорить про двері, котрі книга може відчинити, а йти стежиною - це робота кожного читача. Ніхто ж не знає стежин Вашого серця так, як Ви. У кожного з нас рівні шанси, у всіх однакова кількість часу, усі ми здатні до народження. «Бо справжнє життя – це коли народжуєшся щодня».
