Настав цей день...настав... Я так чекав цього, я був весь пронизаний іскорками цього дня... Кажуть, є тільки теперішнє...весь час для мене теперішнім був цей день. Сьогодні нарешті він настав. Все змінилось, змінилось моє життя.
Прокинувся сьогодні я досить рано, тільки ледь помітним були перші промені сонця, які відбивались від метелавих блискучих трубочок біля мого вікна. Прокинувшись я відчув, щось загадкове, було приємно просто вдихнути повітря, відчути цей смак життя. Адже кожна людина - вона жива. Скільки ж статись повинно було випадковостей, щоб саме я зявився на світ, чи хтось інший. Усвідомлюючи це, я швидко вдягнувся й вийшов на двір. Там було трохи прохолодно, на воді можна було побачити перші "малюнки" зими. Це була субота, як і в звичайний суботній ранок я вирушив на стадіон, який знаходиться десь за 15хв ходьби від мого дому. За всю подорож до стадіону я встиг прослухати тільки 3 пісні, це була група Guns `N` Roses. Поки я дійшов до стадіону, то вже трохи встиг змерзнути, сьогодні щось занадто холодно на дворі. Але моє бажання бігти, й сьогоднішній настрій, був більший ніж якийсь там холод. Я зняв куртку, кофту, знайшов на плеєрі AC/DC вмикнув live версію пісні The Razor Edge й почав бігти...
Під час бігу, я відчував, такий прилив сил, що з кожним кругом хотілось бігти ще швидше й ще більше... було щось таке, що ніби "накривало білим килимом" всі мої думки, я вже не міг думати як завжди, але я не міг зрозуміти що це... але мені це подобалось, я люблю зміни. Я думав про вечір, про суботній вечір, який я проведу саме з нею. Давно в мене не було в голові стільки багато думок. Я думав про те, щоб щось не зіпсувати, щоб щось не те не сказати... Я думав про все. Я хотів зробити цей вечір просто незабутнім, ніби він останній в моєму житті. Останнім часом ця думка непокидає мене, мені дуже недобре, й дуже часто бувають моменти, коли я вже відчуваю подих смерті. Я вже змирився з цим, всі ми помремо... й проживаємо день за днем, а стільки б могли всього саме в цей день зробити...можливо він останній...
Вже майже обід, а мене ще не покидає те дивне відчуття. Я сидів вдома, на своєму кріслі. Переслуховував свою стару музику, намагався зрозуміти щось. Мабуть, те з яким настроєм ми прокидаємось, це той настрій, з яким закінчився наш сон. Я думаю, що в моєму сні повинно було статись щось дуже дивне й не звичне для мене, сподіваюсь що скоро я знатиму що це є, й чому воно так.
На дворі вже починає темніти, я починаю збиратись. В деякі моменти по моєму тілі пробігає "зграя мурах", просто купа емоцій захватують мій дух. Я йду до неї.
Мені настільки спокійно й добре стало, ніби вона вже стала такою рідною для мене. Зазвичай мені легко розмовляти, з дівчатами, для яких я не ставлюсь якось особливо, але як тільки хтось мені дуже сильно подобається, то чим сильніше подобається тим якось важче мені щось сказати їй. Хоча ні, це не правильне слово, мені не те що важко, мені приємно, але я ніби стільки всього хочу сказати що навіть й не знаю що сказати. Можливо тому, що перші враження найваливіші? На них будується подальше сприйняття людини? Якби я міг передати їй, що я відчуваю до неї. Якби люди могли передавати свої почуття... Тоді б був хаос... Ні, я не хочу щоб люди вміли таке. Мені подобається все, все як є зараз, мені подобається сидіти, тримати її за руку, й шукати якісь слова в голові, щоб щось сказати... Ми ніби знайомі й водночас майже нічого один про одного не знаємо... Мені просто подобається її відчувати. В кімнаті було темно, де-не-де горіло декілька невеликих свічечок, з ароматом якоїсь квітки, навіть й важко було її назву прочитати, не те що б запамятати :) . Я відчував її настільки рідною, що на диво, навіть й не помітив, як ми вже говорили про всякі повсякденні речі, це був саме той момент коли моя мовчазність з дівчиною зникає... Було просто велетенська купа емоцій. Саме тоді я згадав про свої думки вранці, про те, що ми люди, й ми всі живі... Й це найпрекрасніше й мабуть найпростіше, що ми можемо зробити, це просто любити, просто й невимушено.
Вона була прекрасна...Я захворів нею... Сидячи біля неї я відчував її кожен подих, я намагався настільки сильно уявляти мої почуття до неї, щоб вона це змогла відчути. Ми перестали говорити, дивились один одному в очі, це було....ммммммм....ні, слів на це немає, це потірбно відчувати...більше нічого не існувало...Я обійняв її, настільки ніжно й з такими почуттями, ніби шматок себе відірвав їй...я відчував її тепло, відчував її як ніколи сильно... вона тримала мене так само ніжно й невимушено. Здавалось ніби, так во-вік можна сидіти в обіймах. Я трохи відхилив голову назад, й поцілував її, це було найсолодше. Ніби душі наші ось-ось вилетять з тіла...
Це був просто незабутній вечір... Думки мої стали настільки ясними й простими, все стало ніби на свої місця, ніби саме цієї частинки мені не вистачало. Ми живем один раз, й ми капець скільки можемо зробити за своє життя! Але для цього потрібно щось робити кожного дня, тому що колись може бути запізно...
Вже потухли свічки в кімнаті...але ми все сиділи, дивлячись одне на одного, й тримаючись, настільки сильно, й нерозривно, що більше ніхто й нічого нас не зможе розлучити... на все життя разом....
Це життя!!!!!!!!! Наше життя!!!!!!!!
