Сидячи з тобою на дивані, кімната здавалась цілим світом, все було таким простим, звичайним, тільки ти, ти викликала такі дивні й не зрозумілі відчуття. Мені було приємно сидіти біля тебе, відчувати твій дотик. Ніби весь світ зупинився, в голові було тільки одне...ти...
Я хотів взяти тебе за руку. На той час здавалось, ніби це все що мені потрібно для щастя...просто тримати за руку тебе...В одночас, я розумів що я не можу це зробити...Чому? Можливо тому що, я не знаю тебе достатньо добре, чи тому що, якщо б я взяв твою руку то ці відчуття б зникли...Мені було приємно навіть просто хотіти цього...
Дивлячись на тебе інколи помічав в тобі розгубленість, інколи щастя. Я навіть не знаю про що ти там можеш думати, мабуть в тебе в голові хаос, не менший ніж в мене, а те що ми бачимо одне в одному, це тільки зовнішня оболонка... Між нами завжди є якась стіна, яку, мабуть ніхто не пересіче...
Іноді, дотуляючись до твоєї шкіри, здавалось ніби це була вічність, ніби все в той момент зупинялось, ніби не тіло доторкнулось а душа до душі.... це був не протсо дотик...хоча ти навіть цього мабуть й не помічала...хоча можливо помічала навіть більше за мене...навіть важко мені уявити що в тебе в "середині" твориться...
Відатись повністю праці життя, зробити щось для цього світу, для людей... чи посвятити своє життя одній людині? Знаєш, якщо кожна людина зробить щасливою хоча б одну людину за життя, то я думаю що це було б вже чимось великим й неоціненним... Я хочу щось зробити справді корисне й велике... але моя душа, їй мабуть чогось невистачає...
Коли наші роки торкнулись, це була така мить, я й сам не зрозумів як це сталось, мабуть для тебе це було нічого, але ще трохи й я б втратив свідомість, мабуть якби було чути душу, то вона б закричала...
Я подивився на тебе тоді в останнє.... й ми розійшлись, до подальшого повсякденного життя...
