Бувають шлюби "пуголовка з рибою", як це окреслив Бруно Ферреро в "Співі польового цвіркуна", тобто жити спільно їм цілком неможливо, як пуголовку з рибою. Для католиків шлюб – свята річ. Церковні суди не дають розлучень, у крайніх випадках" уневажнюють" шлюб. У протестантів це річ взагалі не мислима. Що це, зрештою, міняє? Розпадається кожна третя пара. Це – факт. Нині хочу поговорити про межовий стан – коли люди не можуть жити разом, але прийняти остаточне рішення, теж не мають відваги чи можливостей...
Маємо ностальгію за старими "добрими" фільмами, як от "Осінній марафон". Фільм цей подобається ще й тим, що там представлена цілком життєва, буденна ситуація. де симпатичний, шляхетний добряга обманює, викручується, обіцяє, бо... не хоче завдати болю жодній із люблячих жінок, тож і розривається між двома. На перший погляд йому не позаздриш – на нього постійно тиснуть, вимагають. Він між двох вогнів. Його шкода. Бідака викликає симпатію...
Та можна поглянути на ситуацію з дещо іншого ракурсу: "Героя не завжди турбує становище, що склалось. Його самооцінка висока – його любові жадають дві жінки, обидві воюють за нього, намагаються мати його у своїй безроздільній власності. Чоловік відчуває свою значимість і затребуваність. До того ж у "новій" сім'ї він отримує свіжість почуттів, й ілюзію повноти життя. Він у центрі уваги, саме від нього залежать долі близьких людей. У той же час, вимоги до нього занижені, їх якби відкладають "на потім", на той час, коли він, нарешті, прийме якесь рішення". Отже, він цілком не та особа котра потребує нашого співчуття.
Що ж змушує жінок роками терпіти таке ненормальне становище? Любов? Безумовно. Психологи окрім того головного, наводять безліч інших чинників: релігійність, наявність комплексів, нерішучість, страх перед самостійним життям, синдром жертви. Іноді боротьба за чоловіка стає для жінки ідеєю фікс, і набуває хворобливої нав'язливої форми. Це вже серйозна емоційна залежність яку необхідно лікувати.
Усе ж, головний мотив, який виставляють обі сторони – "життя заради дітей". Діти у стосунках дорослих часто стають предметом спекуляції: "Я до тебе піду, коли підростуть діти..." Молоді жінки, аби "перетягнути" чоловіка заводять дітей, аби бути "на рівних" із суперницею. "Подумати про дітей" – порадить і священик, та й у переважній більшості кожен, до кого вдадуться за порадою. "Діти – святе"! – кажуть собі, і зціпивши зуби продовжують свій нескінчений "марафон", дорогу в нікуди. Майже ніхто (!!!) у цьому випадку не запитає самих дітей, як же їм жити в такій сім'ї. Характерна помилка дорослих – недооцінка своїх дітей. Вони все розуміють, відчувають, бачать, у переважній більшості набагато більше, аніж батьки, кожен, зокрема... У цій ситуації насправді вони є найбільш покривдженою стороною. Живучи в обстановці постійних недомовок та замовчувань у них виникають складні комплекси й серйозні нервові розлади. Правда часто буває гіркою, але рідко буває шкідливою, особливо, коли її вчасно сказати. Рано чи пізно вони про все дізнаються. Чи простять вони вам вашу неправду? Чи будуть довіряти надалі? Розмова з дітьми фактор дуже важливий. Треба вибрати форму в якій ви розповісте дітям про те, що відбувається в сім'ї. Абсолютно недопустимі оціночні судження. Слід пам'ятати, що діти люблять як батька, так і маму. Тому бурхливі емоції, смакування подробиць, викид негативу, може зашкодити передовсім вам самим. Діти можуть не поділяти ваших оцінок, а в певному віці вони всі це роблять із завидною впертістю. Навіть, якщо в майбутньому в них появиться прекрасний вітчим, чи мачуха, оцінки зі знаком мінус на адресу рідних неминуче негативно позначаться на їхній самооцінці й світовідчуванні.
Зупинимось на "іншій жінці". Тій, котрій випала доля втішатись сурогатною сім'єю. Їй, хіба, теж не позаздриш. Вона наче й перестала бути коханкою, але так і не стала дружиною. Двозначність її "умовного шлюбу" часто призводить до певної ізоляції, при якій у цієї іншої сім'ї не буде спільних друзів, сімейних свят, мусить бо ж оберігати нелегальність свого становища.
У кожному разі, для всіх буде помічною молитва:
"Боже, дай мені розум і ДУШЕВНИЙ СПОКІЙ,
щоб змиритись з тим,
чого я не можу змінити;
силу, аби змінити те, що можу,
і мудрість відрізнити одне від другого".
Ця молитва допомогла мільйонам узалежнених, допоможе й вам. Бо, що там не кажи, бувають у житті й нерозв'язні ситуації, і безвихідь, коли низка чинників, у тому числі й особистісні особливості учасників драми не дозволяють, хоч якимсь чином вплинути на перебіг подій. Вихід один – зробити з безвиході тунель: нехай складний і незручний, але який дозволяє рухатись вперед. Перестати планувати своє життя з позиції "за умови, що"; змиритися з обставинами; прийняти життя таким, як воно є, - просто жити, намагаючись зробити своє життя повноцінним і різноманітним. Перемістити центр ваги із чоловіка на дітей, друзів, нові інтереси й заняття. З оточуючими говорити про своє становище легко – що вже поробиш, коли так склалось життя? Й не тільки говорити, але так до того й ставитись. Спробувати стати щасливим "зсередини", а не "ззовні", не ставити в залежність стан щастя від обставин, що їх, ви не можете змінити. Бувають проблеми, які вирішити неможливо, (принаймні в даному часі), тікати від них теж шкідливо, але їх можна "відсунути", зробити менш масштабними, і тоді життя подарує вам ще багато світлих днів, і несподіваних радостей.
