Я ніколи не мріяла про Мексику. Навіть, коли в моду увійшли мексиканські серіали — я не мріяла про Мексику. А якщо й мріяла про джунглі, то лише про ті, де владарював Тарзан:)
А в цей час у сусідній області невідоме мені хлоп’я зачитувалося пригодницькими книгами й біографіями видатних мандрівників і мріяло саме про неї. Про Мексику.
“Я буду мандрівником”.
Ми стали дорослі. Наші мрії під впливом життєвих перипетій відійшли на другий план, туди ж відправились і джунглі — мої африканські і його мексиканські.
І так би вже дорослий юнак й скнів у своїх офісах та аспірантурах, і хтозна, чи побачили б колись світ його “нормальні”, не наукові книги, якби не один-єдиний папірець, на який він наштовхнувся поглядом у ранковому метушливому метро. “Коли ти забув свою мрію?” - питав анонімний автор аркуша.
З того все й почалося.
Чи - продовжилось.
Прочитавши вже три книги Максима Кідрука, і з нетерпінням чекаючи виходу наступних, я все одно не можу назвати його письменником у повному розумінні цього слова. Але я з усією відповідальністю вважаю його справжнім явищем в сучукрліті. У його книгах не присутні ні рефлексії Юрка Іздрика, ні ностальгічний цинізм Сергія Жадана, ні претензії на епатаж, якими часто-густо грішать новоспечені письменники. Тим паче його аж ніяк не можна порівнювати з чи не найуспішнішими на сьогодні іменами Люко Дашвар чи Оксани Забужко. Максим абсолютно не вписується в сучасний літературний процес. З’явившись не знати звідки, не знати чого вирішивши свої мандрівні пригоди видати книжкою, він мав нахабство стати справжньою подією в літературному житті країни. Перша книжка — і відразу успіх. “Мексиканські хроніки” отримали другу премію найтитулованішого українського літературного конкурсу “Коронація слова” у 2009-му році.
99,9% сучасних мандрівників задовольняються звітами у власних блогах чи статтями в періодичних виданнях. Але, напевно, мрія Максима стала сильнішою за всі наочні відсотки.
Мова його розповідей проста й невимушена. Та, якою він користується у повсякденному житті. Він пише, як живе. “Пішов туди-то, побачив те-то, сказав так-то”. І всі ці “то” настільки захоплюючі і дарують такі враження, що такого задоволення від книжки і такої жаги до читання я не відчувала чи не зі шкільних років. Володіючи прекрасним почуттям гумору, Максим рясно приправляє історії дотепами і часто глузує з самого себе, змушуючи читача, як мінімум, посміхатися протягом своїх подорожей. Але вряди-годи крізь сторінки, ніби ліричні відступи, пробиваються сум і меланхолія, відчуваючи які, розумієш, що не так вже легко й весело “маленькому українцеві” буває, часом, наодинці з великим світом.
Мексика обходжена і вивчена за віки свого існування вшир і впоперек. У наш час кожен, хто дійсно цього бажає, має можливість потрапити туди особисто. Здавалося б, чим можуть зацікавити широку читацьку аудиторію “путівні замітки” невідомого мандрівника? Натомість, я нестримно регочу над історією з фото-літаком в одному з італійських аеропортів і, ледь утримуючись від сміху, переповідаю історію з “фестивальним ананасом” усім своїм друзям. Здригаюсь від історії з павуком і ледь стримую нудоту, віртуально слідуючи за Максимом одним з найважчих гірських серпантинів. Поблажливо пробачаю деяке самолюбство автора, яке ні-ні, та й проявиться на сторінках оповіді. І ні на момент не хочеться відкласти книжку.
Мабуть, це те, про що говорять “з’явився у потрібному місці в потрібний час”. Була собі десь на задвірках сучукрліту така собі порожня, не помічена досі ніша, яку Максим успішно зайняв.
Другу книгу Максима Кідрука “Подорож на Пуп Землі” було видано двома томами. У книзі йдеться про мандрівку на Острів Пасхи. Тут відразу варто зауважити, що автор — перший зафіксований документально українець, який ступив на Рапа-Нуї. При цьому, Максиму — лише 26 років.
Я точно знаю, що якщо раптом мені доведеться вирушити в одну з країн, описаних Максимом, мені не треба буде сидіти на форумах у пошуках чиїхось вражень і рекомендацій, не варто вже й шукати професійні путівники, достатньо керуватися досвідом і відгуками, прочитаними у Максима.
У фіналі “Подорожі на Пуп Землі” проявилася наукова сутність автора (Максим Кідрук — аспірант одного зі Стокгольмських університетів). Не обійшлося без фактів та роздумів на їх основі про глобальне потепління й інші актуальні “земні" проблеми. А от історія про білого ведмедя, позичена автором в Інтернеті, стала єдиним моментом у книзі, який я особисто не стала читати. Не змогла.
Я ніколи не мріяла про Мексику.
Я хочу до Мексики.
