(про те, що сталось з Андрієм коли він повертався з роботи)
Знову на прохідній посварили за запізнення на п’ять хвилин. Як вони вже його дістали, платять копійки та ще й сварять за такі дрібниці.
Все одно ніхто ж рівно в вісім не починає працювати. Поки покурять, чай поп’ють там вже й дев’ять, а там і до дванадцяти не далеко.
В дванадцять обід починається і всі за півгодини раніше йдуть, щоб зайняти чергу в столовій. А після обіду знову перекур і чайок. А там вже й скоро додому.
І саме гірше, що навіть коли роботи зовсім нема, чи швидше встиг впоратись з роботою, то неможна раніше вийти. І ото просиджуєш час, хоч би якось він пройшов - більярд чи шахи чи доміно, буває по-різному.
А коли у когось день народження, чи в відпустку йде, чи онук народився чи ще щось, то роботи взагалі нема, а суцільна п’янка.
О, як тільки йому вже набрид цей старий завод, цей старий п’яний колектив.
Яке полегшення, коли проходиш прохідну і нарешті на волі.
Знов дощ накрапає. Що за фігня.
*****
І от він знову на зупинці. Буде чекати.
І він згадав Оксану. Що треба ж бути впевненим, що вона обов’язково прийде.
Дощ став дужчати. А парасольку забув вдома.
«А як же без парасольки, я то капюшон одіну а їй як. Сьогодні ж з ранку було сонячно, напевне вона знов буде мокнути.»
Пішов в магазин.
-
Де у вас тут продають парасольки.
- На другому поверсі праворуч, - підказала дівчина біля каси.
- Дякую.
Піднявся, шукав. але марно. «І де ж ці парасольки?» Пішов знову на вулицю і обходивши всі кіоски все ж в одному знайшов те що треба.
- Мені он ту чорну, і швидше якщо можна. Я спішу.
З парасолькою звичайно набагато зручніше. Поспішає знову до зупинки. Чого доброго знову проґавить.
Ще здалека побачив знайому постать. Радісний підійшов до неї і закрив від дощу парасолькою. Вона обернулась і зраділа.
- Привіт – всміхнулась в два ряди білосніжних зубів.
- Привіт Аня, – і більше нічого не зміг сказати. Просто дивився на неї закоханим поглядом і мовчав.
- Чудний ти. Ідемо он наш тролейбус їде.
*****
Цього разу він її проводить до дому. По дорозі трохи став більш балакучим. Але вона на відміну від нього сьогодні була дуже радісна і все розповідала йому то про роботу, то про музику, то про театр а він милувався нею і слухав.
Вона працює фінансистом в одній приватній конторі, а на дозвіллі займається театральним мистецтвом і дуже любить музику.
Одним словом в неї стільки захоплень, що Андрій навіть не зміг заразом стільки слів запам’ятати.
Вона йому розповідала, а він половину з того одразу ж забував і трохи бентежився з цього приводу.
Боявся іноді перепитати прослухане слово і виходило, що про деякі речі вона розповідала, а він вже нічого не розумів, загубивши нитку головної ідеї.
Але все було не так страшно. Вона не дуже засмучувалась коли бачила, що співрозмовник її не розуміє. Здається вона навіть не помічала цього.
- А в тебе сьогодні якась інша парасолька. – Поцікавилась Аня, коли вони йшли до її дому мимо супермаркета.
- Забув дома, а цю взяв на роботі в знайомого. – Він згорнув парасольку, дощ здається вже майже закінчився і почало світлішати.
- Тоді нормально добрався додому? – поцікавилась дівчина.
- Так. Не хвилюйся.
- А де ти працюєш?
- На заводі, - буркнув Андрій, йому не хотілось про це згадувати.
- У мене один знайомий також на заводі працював. Розповідав як там … - і починалась довга заплутана історія про знайомого, про завод а потім про театр і про щось ще.
Він не розумів переходів між темами, не розумів багатьох незнайомих слів таких як: антракт, гротеск і т. п., але боявся перепитувати, щоб не скласти враження недоумкуватого.
З нею було легко розмовляти. Достатньо було іноді просто уважно дивитись на неї, коли вона щось запитувала і погоджуватись. У більшості випадків вона запитувала, чекаючи стверджувальної відповіді, і навіть якщо б він сказав ні, то це напевне сприйнялось б за те, що він просто поки що не знає, але потім обов’язково погодиться.
*****
Так непомітно дійшли до її дому.
- А ти тут живеш чи знімаєш? – Поцікавився Андрій.
- Я живу в Вишгороді, а в гуртожитку живу тому що так зручніше на роботу їздити. Та і по навчанню деякі питання легше вирішувати в гуртожитку.
- А де ти навчаєшся?
- Я заочно навчаюсь на юридичному…
- Мені з тобою подобається спілкуватись і я хотів би ще зустрітись.
- Завтра зможемо знову на зупинці зустрітись. Але ні. Я згадала. Після роботи в мене зустріч і вона затягнеться напевне до ночі.
- Тоді давай обміняємось телефончиками.
- Давай. Тільки не дзвони мені після десяти, я вже тоді лягаю спати. І рано вранці, особливо на вихідних, не раніше десяти.
- Ти спиш по дванадцять годин вдень? – посміхнувся Андрій.
- У мене нервова робота, тому я маю добре висипатись. А якщо серйозно, то іноді я працюю і по ночам, але просто не люблю коли мене турбують дзвінками в цей час.
- Добре. Я зрозумів. Ось. – Він написав їй свій номер.
Зупинились біля під’їзду. Вона зателефонувала, щоб він побачив її номер також.
- Коли будеш телефонувати, то почуєш гарну музику замість гудків. Мені вона дуже подобається.
- Буду радий знову зустрітися. – Сказав Андрій трохи згодом, розуміючи по її поведінці, що він її затримує.
- Ну ладненько мені вже пора. – Подарувала посмішку і направилась до входу в будинок.
- Добраніч Аня.
- Добраніч Андрюша.
Радісний і спокійний він пішов до зупинки. Не хотілось тинятися по вулицям під дощем. Хоч він був і маленький, але все одно якось не приємно.
Та ще здається й не так пізно. Можна приїхати швиденько додому і поробити деякі корисні справи. Там, в гуртожитку, напевне життя ще кипить.
*****
Радісний і замріяний він сів в тролейбус. Захотілось з кимось поділитися своїм щастям.
556943972 (20:11:15 10/3/2009)
Привіт.
oksankapetrenko (20:12:10 10/3/2009)
Привіт Андрюша .
556943972 (20:15:22 10/3/2009)
Я зробив все як ти казала і знову її зустрів. Ти просто супер .
oksankapetrenko (20:18:18 10/3/2009)
Я рада за тебе. А телефон взяв?
556943972 (20:22:22 10/3/2009)
Так. І домовився, що ще зустрінемось, але не знаю коли. Вона казала що завтра ввечері не зможе і що передзвонить коли зможе.
oksankapetrenko (20:22:58 10/3/2009)
Не хочу Тебе засмучувати, але Вона тобі не передзвонить
556943972 (20:23:23 10/3/2009)
Чому?
oksankapetrenko (20:24:10 10/3/2009)
Ти маєш з нею завтра зустрітися і нормально призначити побачення на якийсь певний день і час.
556943972 (20:24:12 10/3/2009)
?
oksankapetrenko (20:26:15 10/3/2009)
Не питай чому. Слухай що кажу і все.
oksankapetrenko (20:26:35 10/3/2009)
Ти знаєш де вона живе?
556943972 (20:27:52 10/3/2009)
Так. Сьогодні провів додому.
oksankapetrenko (20:29:12 10/3/2009)
Завтра вранці вилови її біля дому (не на зупинці а тільки біля дому) і подаруй квіти . Їй сподобається.
556943972 (20:30:22 10/3/2009)
Спасибі Оксанко.
oksankapetrenko (20:32:10 10/3/2009)
Я зараз йду в душ.
556943972 (20:34:24 10/3/2009)
Можна з тобою?
oksankapetrenko (20:32:10 10/3/2009)
Звичайно .
*****
Пішла в душ. А голову не покидають думки про нього. «Зараз освіжусь і буду навчатись. Треба чимось відволіктись.»
А на душі якось важко. Водночас і радісно за нього і чомусь тривожно. Вона бачить, як він поступово втрачає голову. Якби вона хоча б знала цю Аню, тоді була б спокійна хоч трішечки. А так все переживає і мучиться в сумнівах.
І ниє серце. І хочеться ридати. Чому доля така жорстока? Чому він такий сліпий? Навіщо вона його любить? Зрозуміло ж що у неї з ним нічого не вийде. Він її мучить, а вона все терпить. Не може гніватись на нього довго. Для неї, нехай хоч з іншою, лише б йому було добре. Лише б він менше переживав і не мучив себе.
Згадала, як вони вперше зустрілись ще тоді, на першому курсі. Виходить жили в одному й тому ж місті, а зустрілись далеко від дому аж тут, в столиці.
Він тоді ніби й кохав її, чи просто не хотів ображати відмовою. Згадала як вони разом ходили в кіно. І навіть, коли вони сиділи за одною партою, що всі в групі їх вже вважали парою, він ставився до неї якось холодно. Їй було дуже боляче, а йому байдуже.
Вона для нього була як сестра, чи щось подібне. Але вона погодилась і на цю роль, лише б бути поряд.
І здається все як і раніше, але щось змінилось. Він такий тривожний останнім часом і вона це дуже сильно відчуває. А що коли він робить щось не так? А що коли він попаде в біду, а вона нічим не зможе зарадити.
Ніч наповзає на місто, але спати ще рано. Ще можна стільки всього роботи. Життя в гуртожитку кипить. Ніхто не збирається іти на відпочинок. І їй також не спиться.
Нічого не робиться, все валиться з рук. І ламає руки і кусає губи до крові, і ледь стримує кайданами обов’язку і терпіння своє серце, що розривається на шматки від болю.
І ріже очі промінь світла від настільної лампи. Він ніби приємний і теплий, але світло сліпить очі і нервує.
Андрій десь їде додому. І здається все добре. Але чому ж так ниє душа? Чому ж здається, що має статись щось страшне і непоправиме. Хочеться якось зарадити, попередити біду.
О господи, як втішити душу цієї бідної дівчини? Чому життя так тупо складається? Чому завжди з чиїмось щастям поряд ходить з косою біда? Чи може в цьому є якийсь прихований сенс? Хто зна…
