– Та лізь на машину, ти ж дочка! Хоч в останню дорогу матір проведи! – штовхала тітку Гальку в спину її невістка, і та, слабо упираючись, не йшла – сунулась на вулицю, де на відкритому кузові вантажівки лежала баба Олена.
Галька човгала по споришу чорними дутими чобітьми, від одного погляду на які хотілося роззутися і підставити босі ноги серпневому сонцю. Галька розвіювала з-під пальта різкий запах сечі й поту – і кортіло здерти з себе все до останньої нитки й чимдуж пірнути бодай у калюжу.
Галька була товста й низенька, і не хотіла лізти на ту машину. Бо видряпатися їй туди було все’дно що на високу гору. А ще вона, здається, не тямила, для чого воно нужне.
До невістки підпряглася інша рідня:
– Залазь, Галько, підсадимо. Йти далеко, ти не дойдеш. А треба ж попрощаться та й щоб хтось коло матері побув...
Люд розступився, дехто ледь стримував усміх, бо хоч воно й гріх, та не щодня таке побачиш. Розторопна невістка метнулася за табуреткою:
– Ставай, Галю, ось сюди… тепер другу… Хлопці, ану підсадіть.
Похмурі дядьки, закушуючи в ротах бридливість, обступили Гальку; вона вибралася на табуретку, але й тепер труна заледве сягала її очей, а дно вантажівки впиралось у здоровенні груди. Чоловіки стояли розгублено, переступаючи з ноги на ногу, наче не знали, за що взятися. Галька застигла бевзем і покірно ждала. Невістка затулила її від бабів, що завмерли напоготові з вінками, і першою взялася за Гальчин зад, наче хотіла підважити. Тоді й дядьки підхопили Гальку знизу – всі разом, розуміючи, що тільки ривком можна підняти таку копицю.
– Ух! – Галька видихнула так важко, наче хотіла випустити з себе все повітря, наче хотіла, втративши під ногами опору, стати легшою. Вона гойднулася в бік труни і завмерла. З-під задертих лахів війнуло смородом, блиснуло тіло. Невістка непомітно обсмикнула на зовиці пальто і штовхнула її далі – вже по килиму, простеленому під труну.
Галька не противилася. Її заштовхали, як лантух із борошном, і лише відчувши під собою тверде, вона спробувала сісти – трохи збоку від труни. Вхопившись за її оббитий чорним край спочатку обома руками, вона зручно всілася на килимі і далі трималася за труну лише лівою, не повертаючи голови в бік покійниці і втупивши погляд кудись далеко, поверх людські голови.
Машина рушила, люд сколихнувся і посунув слідом, гойднулися вінки. Сім’я Гальчиного брата Михайла йшла зразу за вантажівкою. Старші наче чогось чекали, раз у раз позираючи на Гальку і важко, з досадою, зітхаючи. Може, ждали, що вона почне плакати? Колись Галька славилася на все село голосіннями – її навіть наймали на похорони плакальницею, бо так ловко тужити в селі не вміла жодна баба. Але зараз Галька мовчала, наче вже виплакала всі свої сльози.
Невістка йшла, зціпивши зуби і раз у раз тручи очі кулаками. Стара Олена дуже довго була лежачою. В останні роки вона майже втратила і пам’ять, і розум, лише іноді кликала дочку. Невістка передавала людьми, щоб та прийшла, а зустрічаючи зовицю на базарі, завжди просила провідати матір. Кілька разів умовляла Гальку взяти бабу до себе – хоч на місяць. «Я ж таки – чужа кістка, а тобі вона рідна мати», – совістила. Галька спочатку одмовчувалася, потім огризалася й казала, що не вміє ходити біля лежачих. А якось сказала вона братовій: «Вона тобі дітей вигледіла, от ти з нею і няньчись», – і та довго плакала, заковтуючи образу та ховаючись із нею від дітей і чоловіка, який теж не балував матір увагою – за те, що та затуляла онуків своєю рясною пеленою, коли він напідпитку хапався за ременя. Останній аргумент Галька жбурнула зовиці прямо в очі років з п’ять тому – посеред вулиці, при людях. Та вже нічого й не просила, а тільки пожалілася, дивлячись убік, що до свекрухи ніхто з її дітей не ходить. «А знаєш, чого я не хожу? – Галька підступила до братової майже впритул і, перехопивши її погляд, уп’ялася в нього, як пес у кістку. – Аж оставила вона мене з дідом і бабою в сорок первому під німцем, коли тікала на Дальній Восток! Не пожаліла – кинула! А вони ж не у вакуацію їхали, а навсігда! Вони вертаться не збирались!.. Вона мене тоді на свою свекруху оставила… Бо я була золотушна… Думала, я вмру! Не хотіла в дорозі мучиться! Грицька трирічного і твого Мишка в пузі везла, а мене – кинула! Мені два годочки тілько було… А в мене, казала баба, була така золотуха, що через платочок сочилася! Ми голодали під німцем, но баба мене виходила. Бо жаліла. А мо’, боялася, що якшо вдруг вони вернуться одтуда, голову їй скрутять… Вона на другому конці світу була!.. Отака мамка!..» Виговорившись, Галька розвернулася і пішла в протилежний бік, не озираючись, а невістка ще довго стояла з розкритим ротом, наче в нього глибоко загнали кляпа.
Галька приходила десь раз на півроку, а то й рідше. Сідала біля старої, обхоплювала свої непомірні цицьки короткими пухкими ручками, збирала пальці в замок, а великі наче накручувала один на один. Мовчки, годинами. Коли баба подавала знак, що їй треба перестелити, Галька гукала невістку, а сама збиралася додому:
– Мені пора, бо треба свиней порать, – вона так казала й тоді, коли в її дворі не осталось не те що худоби, а навіть облізлого кота.
Невістка щоразу її годувала, бо знала, що та завжди голодна. Галька їла дуже багато, пожадливо й неохайно, ложка за ложкою, не жуючи. “Як елеватор, прости Господи”, – казала невістка, хитаючи головою.
Останні років з п’ять Галька жила одна. Син знову був десь у тюрмах, а дочка, яка вийшла заміж галасвіта, навідувалася дуже рідко. Черговий приймак, після того як вона перенесла удар і стала як потеряна, її покинув і пішов до своїх. Вона днями сиділа посеред хати на підлозі, дивлячись в одну точку і механічно накручуючи пальці один на один: пальці пам’ятали, що колись багато ткали і вишивали і, здавалося, продовжували намотувати якусь безконечну нитку. Сусіди вряди-годи вділяли їй щось поїсти, а захожі здалеку потроху розтягували її пожитки.
Коли приносили пенсію, Галька наче прокидалася. Того дня її бачили в селі: вона заходила в їдальню – облуплену забігайлівку, яку останнім часом чомусь прозвали «баром», замовляла порцій з п’ять пельменів і склянку «Столичної»; заковтавши те все, дорогою додому купувала в сільмазі повну сітку буханців та пару кіл рафінаду і пленталася на свою Октябрську. З пару тижнів вона жила тим, що розколочувала цукор у воді і пила з хлібом – завжди любила дуже солодке. Навіть взимку в хаті не топила: грілась тим, що безвилазно лежала в ліжку, натягнувши на себе всі ковдри і рядна. Жалілася, що болять ноги: вони в неї були теж короткі, дуже тонкі, з малесенькими ступнями, і визирали з-під тулуба мов сірники. «Ще б не боліли – отаку тумбу-кнехту на собі носять!», – говорила невістка поза очі. «Тумбою-кнехтою» Гальку, ще замолоду, жартома прозвав конюх Стецько – за те, що була майже однаковою заввишки і завширшки. Втративши на війні ногу, Стецько однак був завидним женихом, тож коли Гальчин чоловік згорів од горілки й вона осталась удовою, посватався. Галька винесла йому гарбуза – і виказала за оту «тумбу-кнехту» так, що нещасному женихові заціпило навіки. Але прізвисько прилипло до Гальки так міцно, наче вона з ним родилася.
Швидко витративши куцу колгоспну пенсію, Галька жила до наступної майже впроголодь, але в тілі не спадала, а навпаки – наливалася. Коли чула, що десь у селі похорон чи весілля, сунула туди. Нею бридилися, але жаліли, тож голодною вона додому не верталася.
Цього дня Галька вперше за півтора року переступила поріг братового дому – вчора прибігла племінниця, сказала, що бабуся Олена померли і що треба прийти. От вона й прийшла. Од воріт відразу ж рушила до літньої кухні – звідти розпливався на все подвір’я густий дух їжі, там смажили, варили й пекли на поминальний обід, і той пахучий букет лоскотав їй ніздрі, аж дрож ішла тілом, і смоктав голодну душу, в якій відучора й росини не було. Але шлях до кухні заступала широка лава. На ній у відкритій труні лежала висохла на кістку старезна баба – Гальчина мати, а довкола купчилися свої й чужі. Гальку помітили, щодалі більше людей раз у раз глипали в її бік – вона відчувала їхні позирки, цікаві й осудливі.
Галька вихопила з гурту свою хрещеницю, братову старшу дочку, й потягла за рукав у бік літньої кухні.
– Слухай, Олько, – запопадливо знизу зазирнула їй в очі, – це ж через два тижні дядьку Грицьку шістдесят. Юбілєй! – підняла палець і підвищила голос: – Це треба одмічать! – І враз перейшла майже на швидкий шепіт: – Чи чула, збираються? Шо батько каже?
Молода цибата Ольга хапливо роззирнулася.
– Знайшли коли питать і про шо! Які там юбілєї! – мало не просичала вона тітці в вухо і, різко схопивши за плече, штовхнула до лави: – Онде бабуся лежать. Ідіть попрощайтеся!
Галька шморгнула носом, переступила, як качка, з ноги на ногу, аж чоботи зарипіли, але до труни так і не пішла. Важко зітхнувши, Ольга повернулася до гурту і стала покійниці в головах. Батюшка саме починав відправу, люди затихали хто де стояв і опускали голови. Уклякла й Галька, втупивши очі у двері літньої кухні й водячи час від часу язиком по порепаній нижній губі…
Отець Олексій на цвинтар не пішов. Відмовився щоб і машиною підвезли. Розказав, що треба зробити і як, забрав гроші, й подався відспівувати наступний похорон. Тож народ сунув до цвинтаря мов отара овець без пастуха; поводирем їм була вантажівка з труною, яка то ледве повзла, то трохи пришвидшувала хід, тягнучи люд за собою, мов голка нитку. Нитка видовжувалася, рвалася на кінці, старші й натомлені відставали і, коли машина призупинялася, вже не наздоганяли процесію. Ближче до цвинтаря людей лишилося зо два десятки; коли вантажівка спинилася, вони збились у гурт і, поки кілька дядьків знімали труну і зсаджували Гальку, терпляче тупцювали біля воріт – у готовності пропустити вперед мари з покійницею. Труна, злегка гойдаючись, пропливла над ними, й відразу ж у повітрі дружно замиготіли хресні знамення, закивали в коротких поклонах голови, після чого юрба поволі рушила в бік ями.
Поки люди прощалися з покійницею, Галька роззиралася і вистежувала зовицю – це ж, мабуть, вона буде роздавати цукерки й печиво за царство небесне. Душа аж боліла – так хотілося їсти, а до поминального обіду ще треба було дожити.
– Бабусю Галю! – раптом почула вона збоку дитячий тонкий голосок. Стрепенулася й важко повернулася до нього всім своїм квадратним тілом. Семирічна Галинка, Грицькова онука, названа в її честь, простягала їй щось у міцно затисненому кулачку.
– Бабусю Галю, нате, – дитина висипала в Гальчину долоню жменю землі: – Казала мама, щоб усі кинули – тоді бабусі Олені було м’яко, – дівчинка сказала ці слова швидко й аж наче злякано і, відбігши, заховала мокре личко в материну пелену.
