Ти бігла асфальтованою дорогою до міста, коли враз побачила, що гори заворушилася.
«Снігова лавина», – подумала ти і надала швидкості своєму бігу.
Сніг мчався, а ти в думках холодно розраховувала, що тебе він не дістанеться, та все ж пришвидшувала свій біг у напрямку до міста, не відриваючи погляду від того снігового потоку. Він був, здавалося, так далеко, але здавалося, що шматки його снігових сніжинок долітають до тебе і осідають на твоєму обличчі. Великі і лапаті.
Аж раптом ти зупинилась. Там, десь біля карпатського підніжжя ти побачила білий автомобіль, який намагався втекти від того снігового страху. «Не втечуть, а я ще можу втекти. Бідні…» – і ще більше пришвидшила свій біг у сторону міста.
Під твоїми кроками зникала жовта лінія асфальтованої дороги, аж поки звук гальмування не зупинив тебе. Оглянулась. Той самий білий автомобіль зупинився біля тебе. Зупинилася і ти. Що далі? Здавалося, сніговий жах залишився десь далеко позаду і зважати на нього вже не варто.
З нього вийшли двоє – він і вона. Взялися за руку і підійшли до тебе.
І раптом ти проясніла, засвітилася як сонце. Ти дивилася на нього і сонячнішала, вкривалася теплом, прозорішали очі і розквітала посмішка. Дивилася на неї, бачила, що вони разом, що вони – пара, і ні крапля ревнощів у тобі не прорізалась, просто ти збільшувалася і ширилася у своєму теплі і посмішці, сонячності і прозорості. Золотом відблискувала тоненька смужка на твоєму пальці. А троє майже не знайомих і майже так само рідних людей пішли пішки асфальтованою дорогою далі у місто. І мило бесідували. Він по серединці. Ти взяла його під руку і втопилася в його м’якості і мужності. З добродушною посмішкою натягнулася з-за нього і посміхнулася до неї: він міцно тримав її за руку.
Навздогін трьом постатям мчався свіжий туманець, щоб огорнути і заховати їх.
У місті ви стояли на ганку. Її не було поряд. Ти, стоячи навпроти нього, такого високого, і гарного, і зачаровуючого, і такого з снів, і такого вигаданого в мріях, і такого оспіваного в малолітніх віршах, і такого знайомого з дитинства своїм поглядом, носом, губами, вузькими скулами і коротеньким волоссям. Ти дивилася на нього і ширилася в своєму сонячному випромінюванні на тлі золотистих зірок синьої ночі. Перекочувался з пальчиків на п’ятки, з п’яток на пальчики. Зачіпалася долонею за свою золотаву смужку правої руки і дивилася на нього. Посміхалася. І було так легко, так зачаровуюче невагомо і так просто.
Схилила голову набік, ще раз посміхнулась:
«Мені так хотілося б тебе зараз поцілувати», – вимовила, просто і легко, не відчувши жодного замешкання чи сорому, не почервонівши і не понуривши голову, а ще більше заглядаючи у нього.
Він розплився у посмішці і поглядом уперся в тебе. Повернув голову вбік, напевно, натякаючи на неї. Знову глянув на тебе – неймовірно твій, одній тобі належний і обплутаний тобою, просякнутий і відданий тобі, найвищого єднання двох на небесно-неосяжному рівні…
«Мені так хотілося б тебе зараз поцілувати», – повторив за тобою.
___________________
9.30. Дзвінок. Пора прокидатися.
