І знову високий, схожий на відставного військового чоловік легко зіскочив зі сходинки електрички й, ні в кого не питаючи цього разу дороги, рушив за натовпом пасажирів на базар. Ріпу київський гість відшукав в одній із яток, щільно заставленій коробками з бананами, апельсинами та іншими екзотичними фруктами. Господар крутився позад молоденької соковитенької продавщиці в міні-фартушку, удавав, що допомагає торгувати, а насправді просто отримував задоволення від близькості її тіла. Дівчина вправно обслуговувала покупців, встигаючи при цьому ще й віджартовуватись від Ріпиних дотепів та натяків. Угледівши Валер’яновича, Ріпа залишив ятку й вони відійшли вбік.
– Справа така, – почав Ріпа після привітань...
Ванюшко дерся на горіха. Горіх розлогий, тінистий. Однією половиною своєї рукастої крони рятує від полудневої спеки їхнє подвір’я, а іншою – сусідське. Ну зажди, Тарасику-розумнику, – втішався Ванюшко. – Тут ти мене чорта знайдеш! А я тебе бачитиму, звідси ген як далеко видно! А он і Тарасик. Стоїть біля колодязя, затулив очі долонями – жмуриться. Жмурся-жмурся, відійдеш убік, а я з горіха і – біля колодязя, перший застукаюсь! А поки рахуєш – посиджу на гілляці, роздивлюся. Ось тьотя Надя, сусідка, замітає. Така вже чистьоха – цілий день те й робить, що мете. Далі подвір’я Кротів, це їх так по вуличному дражнять, там удома нікого. Далі обійстя дядька Толі; дивний цей дядько Толя – одинак, мовчазний, відлюдкуватий. Он він сидить якраз на ґанку, а що то у нього в руках? Таки звідси до дядька Толі далеченько, та в Ванюшка зір гострий – чим же то сусід бавиться ніби знічев’я, задумавшись? Гм, знайома річ, чорненьке наче й червоне... Та це ж у тата була така запальничка! Точно! Ванюшко неспокійно засовався. Татова запальничка зникла разом із татом, а Ванюшко НІДЕ й НІ В КОГО не бачив більше такої! Чудернацька запальничка, хтозна звідки вона в тата: кумедний пузатий пожежник у блискучому бронзовому шоломі тримає велетенського вогнегасника, з голівки якого й видобувається полум’я. Якось малий Ілюшко хотів дізнатися звідки те полум’я береться й шкребнув гладенький бік вогнегасника гвіздком. Тато трохи гнівався, а от якби ту шкоду вчинив Ванюшко... Стоп! Якщо це татова запальничка...
Смаглявий циганкуватий хлопчик розгублено й безпорадно роззирнувся:
– Ой-ой, ой що ж це воно... ой як же ж...
Йому таки було від чого розгубитись – чималий чорний котяра відчайдушно звивався й жалісливо нявчав, теліпаючись прив’язаним за задню лапку ниткою, котра звисала звідкілясь із гілляки. Малий бешкетник кинувся до перехожого:
– Дядьку, поможіть, відв’яжіть кота, бо задушиться!
– А що ж це ти йому, шибенику, зробив?
– Та я хотів перевірити... цей... ну, вестибулярний апарат! А він...
– Чорт, як же я його відв’яжу, він он який скажений!
– Може нитку перервати?
– ...Бач, не виходить – шовкова!
– А ви спробуйте перепалити. Та скорше! – вигулькнув звідкілясь Ванюшко.
– Та я не палю... А, точно – в мене ж запальничка! Ось... біжіть, юні натуралісти, рятуйте свого піддослідного!
З відсутнім виразом на обличчі Ванюшко дістав з кишені картриджа й мовчки вклав його в простягнуту Тарасикову долоню.
– І не жалко? – співчутливо поцікавився Тарасик.
Та Ванюшко його не чув.
То була татова запальничка...
Він спить. Брат. Я лежу горілиць, а він спить, згорнувшись на моїх грудях і я відчуваю його тепло. Мені затерпла спина й рука в залізному браслеті, але я терплю. Хай спить. Я лежу горілиць із розплющеними очима й дивлюся в темряву. Хоча, не знаю – може вони й заплющені, може вони взагалі витекли, та то дрібниця. Хоч так хоч так – темінь однакова. Вона вічна. Вона лагідна. Якось я зіпсував лампочку й темінь мене полюбила... Я лежу нерухомо. Як Бог. Бог же нерухомий, на біса йому соватись? Я б іще довго так пролежав, якби не кашель. Я терплю скільки є сил, але нестримний вулкан, що булькає в моїх грудях, вихоплюється все ж назовні і я заходжуся безнадійним кашлем. Прости, Брате, я тебе збудив. Зараз викашляюсь і ти знов заснеш. Якщо забажаєш. Де ти? Не хочу, щоб кров і слина потрапили на тебе.
А непогано ми тут облаштувалися, хіба ні? Нам майже не холодно. Маємо на чому спати – хропіти – перд... ой, вибач, Брате, ось я себе по губах – по губах!.. Спати, хропіти та їсти нам дають і забирають „парашу”. Ми геть ні про що не турбуємось! Якби ще не кашель і не кров. Та то дрібня, головне – ми вдвох. Удвох нам класно, нам є про що бубоніти й ми чудово розуміємось. І звіряємо один одному найпотаємніше – між нами немає секретів! От хіба що тьолок нам, ги-ги, не вистачає, потіпах – дійшло? В тебе була колись тьолка, Брате? О! Я їх мав без ліку! Колись із Принцом... Скільки хотів, стільки я їх і мав! Пам’ятаю раз...
Приїхав я тоді здалеку. Там було кепсько, Брате. Дуже холодно й усе слід було працювати. Пахати, вкалувати... розумієш? Я так там вкалував! Якось ми виїхали на вахту, а тут... тут... майстер до мене підходить... Майстер, Брате, це така скотина... якщо буде коли в тебе майстер... Але... стій, я ж не про те... Я... А, згадав! Приїхав я, зійшов з поїзда, мене довго тут не було. Вловлюєш, іду собі, нікого не зачіпаю, лаштуюся почати нове життя. А тут, біля вокзалу, те... ну, той будиночок, на якому „ем” і „же”. Я й... наче мене розрядом пройняло! Братику, така образа! Я собі сподівався почати нове життя, а тут... так... усе, як тоді... І я рвонув до нього. Влітаю до хати, а там вона, нічого, бокатенька така. Ну, пхнув на ліжко – його не було, зробив своє; смішно було дивитись, як вона пручається, а тут і він нагодився, видно з роботи. Вона скиглить, ну йому жалітися, він до мене, а я: „Що? Що таке? Чи не впізнаєш? Не знаєш хто я? Ану цить! І щоб нікому ні звуку. Й затям: ти рабом був – рабом і залишишся. Осознав? – Він, сполотнілий, стоїть, тремтить, белькоче щось нерозбірливо. – Втри йому соплі”, – кажу до неї, та й пішов собі. А чого б я там іще залишався, хіба на вечерю?
Отако. Були, Брате, діла, були... Що? Гадаєш? А таки правда: нам добре вдвох і ніякі потіпахи нам тут не потрібні. Навіть суперб... супермоделі, це я так просто згадав. З ними ж як: втіхи на хвилину, а клопоту!.. Та я ніяку тьолку на тебе, Брате, не поміняю, будь спок! Бо ніколи мені не було так добре, як із тобою. І ні з ким! Скоро нам знову дадуть шамати, Брате, шлунком відчуваю. Цікаво, що воно буде? А як тобі вчорашнє? Мені здається – картопля була трохи підгорена. Та нічого, то дрібниці. Я навіть люблю підгорене. А ти? І ти? Ги-ги-ги!..
7
Це було давно, здається, ще позаминулого літа. Якось... Тато перебував саме тоді в доброму настрої й водив їх із Ілюшком на морозиво. Іноді він влаштовував такі показові прогулянки й усі бачили, який він уважний та турботливий батько.
Вони поверталися вже додому. Ілюшко сидів у тата на кабелках, а Ванюшко дріботів поряд. І розмова тоді повелася в них про дружбу. Ілюшко розказував про свої стосунки з Тарасиком, а тато промовив щось на зразок: дружба дружбою, мовляв, а покладатися слід у першу чергу на себе. І якраз тоді побачили вони сусіда, дядька Толю, той ішов назустріч. Нахиливши голову, він буркнув нерозбірливо привітання й почовгав собі, а Ілюшко спитав: „Дядько Толя твій друг? – А тато відказав, якось дивно раптом зміненим голосом: – Ні – раб...” Ілюшко пропустив незрозуміле слово повз вуха, а Ванюшко запам’ятав. Дядько Толя. Він причетний якось до татового зникнення.
Дядько Толя мешкав сам і Ванюшко ніколи не бачив, щоб до нього хтось приходив. І це вже було підозріло. Щодня мовчкуватий сусід ішов на роботу, а десь о пів на шосту повертався додому й далі вже нікуди не виходив. У вихідні зазвичай теж сидів удома. Все це згадав, а тоді й перевірив Ванюшко впродовж перших двох днів спостереження за підозрілим сусідом, а на третій день наважився ризикнути.
Ще до повернення господаря з роботи хлопчик переліз через паркан (хвіртку господар замикав) і хутенько видерся на стару яблуню, що росла в Дядька Толі на подвір’ї ліворуч, біля паркану. Крізь листя йому добре було видно все довкола. Собаки дядько Толя не тримав і, за відсутності хазяїна, на подвір’ї панувала цілковита тиша.
Скоро з’явився дядько Толя. Спочатку він досить таки надовго зник у хаті й Ванюшка вже було огорнули сумніви: чи не даремно він сидить оце, наче переляканий журавель, на яблуні та чи не краще тихенько злізти й гайнути собі геть. Аж ось дядько Толя вийшов надвір, тримаючи в руках наповнену чимось металеву миску, й підійшов до дверей сарайчика. Відімкнув двері, зайшов усередину. Ванюшко, як міг, випростався на гілляці, але зазирнути до відчинених дверей не вийшло.
– Агов, господарю! – Біля хвіртки стояв незнайомий чоловік у шкірянці. – Є хто вдома?
З сараю визирнув дядько Толя.
– Можна зайти? Перевірка лічильників.
Нерішуче озирнувшись на відчинені двері, господар підійшов до хвіртки й клацнув клямкою.
– Заходьте.
Дядько Толя й перевіряючий зникли в хаті. Хлопчик бачив, як із порогу хазяїн ще раз зиркнув на сарай.
Ванюшко зважився. Він нечутно сповз із дерева й, пригнувшись, щоби його не помітили з хати, хутенько шаснув у гостинно відчинені двері таємничого сараю.
Всередині роззирнувся. Навколо в безнадійному безладі лежали якісь ящики, картонні коробки, порожні мішки, відра та безліч іншого непотребу. Праворуч, біля стіни, стояло щось схоже на занедбаний столярний верстак, а ліворуч Ванюшко побачив квадратний отвір у підлозі, вхід, як він здогадався, в підземне приміщення; і звідти, з тої діри, долинали до нього дивні звуки, якесь невиразне шамкотіння й плямкання. Схоже ніби на людську мову, але зовсім нерозбірливе.
Волосся заворушилося в хлопчика на голові й найжагучішим його бажанням стало негайно втекти звідси якнайдалі, але Ванюшко таки себе пересилив. Повільно, тамуючи огидненьке тремтіння, стиснувши задерев’янілі долоні в кулачки, він підійшов ближче, ближче... Ще... Ще півкроку. І зазирнув до ями...
... – Прибігає до мене Жанна, сполохана, каже: з хлопцем щось, зі старшим своїм. Буцімто промовився той, що бачив батька. Але промовився, буцім, так – невиразно, вночі. А вдень затявся: приснилося, – каже, – й квит. А сам блідий, зляканий. От вона й прибігла порадитись. Намірилися ми з Олегом потрясти малого, то вона де там – як фурія! Не пущу вас, – каже, – до дитини хоч ріжте! Викличте Валер’яновича, йому все розкажу. Він чоловік тямущий, розбере, що до чого, не ви... ну й так далі. От я й бренькнув до тебе. Хтозна, може воно нічого й не варте...
– Так-так, – промугикав Валер’янович. – І що, за звітний рік більше нічого цікавого в нашій справі не відбулося?
– Анічогісінько, – понуро заявив Олег, виринувши раптом десь із-за сусідньої ятки. Його щелепи під неголеною шкірою обличчя ворушилися, щось невтомно пережовуючи.
– Біля себе пригрів. Вантажником, – пояснив Ріпа. І пожартував: – За їжу. – Олег кисло всміхнувся.
– Значить нічого, – уточнив Валер’янович. – Так-так, і що ми маємо? Я так розумію, наша угода залишається в силі?
– В силі, – зітхнув Ріпа.
– Тоді котимо до Жанни.
– Покотимо разом, – заявив Олег. – Після базару.
Ніхто не заперечував.
– Побачиш Жанну – не впізнаєш! – сказав Ріпа, коли їхали на добре знайому вулицю. – Розквітла!
І справді, в жінці, яка вийшла до них із хати, нелегко було впізнати минулорічну, завчасно старіючу, злякану й тонкосльозу Жанну. На порозі стояла справді розквітла, впевнена в собі господиня. Її обличчя геть полишили торішні зморшки й лише в глибинах очей вгадувалася притишена тривога. До хати вона гостей не запросила й ті мусили всістися на лавці біля ґанку. Олегові, якому не вистачило місця, Жанна винесла з хати стільця.
– Дитину мучити не дам! – заявила господиня категорично, попереджуючи посягання відвідувачів. – Воно й так, бідне, розшарпане ходить, здригається. Та й нема їх удома – гуляють десь.
– Так-так, – чи то підтримав Жанну, чи то констатував факт її заяви Валер’янович. – Для затравки я хотів би почути всю історію спочатку, докладно.
– Ну то, – почала жінка, зсунувши з чола пасемко недавно ще брудно-сивого, а тепер, видно, підфарбованого волосся. – Було це днів зо чотири тому. Кинулась я вночі, чую: дитина моя, Ванюшко, кволиться вві сні й бубонить щось. Я стривожилась – він у мене зазвичай тихо спить, це менший, буває, крутиться. Я до нього, а він, чую, балакає: „Раб, раб... то не він... не він... я не хочу... не він... раб... – Я його по голівці погладила. – Синочку, – кажу, – що це тобі, захворів? – А він як схопиться, в руку мені вчепився: – Мамо, – каже, – я тата бачив! – Нічого, – кажу, – синочку. То сон, привиділось тобі – А він: – Ні, – каже, – не сон. Там бачив! – І зиркає кудись за вікно. Ну я його заспокоюю, заснув, а вранці питаю: – Синочку, то ти вночі наче казав, що тата бачив, то приснилось тобі? – Угу, – киває головою, – приснилось. – А сам очі ховає й ходить насуплений, занедужав наче. Питаю, чи не болить щось, а він раптом: – Мамо, – каже, – а ти б хотіла, щоб тато повернувся? – Чого це ти, –кажу, – запитуєш? – Борис, він, знаєте, більше Ілюшка любив. А він знову: – Хотіла б? – Ну що я дитині скажу? – Я б хотіла, – кажу, – синочку, щоби було як ліпше для вас! – Ванюшко мій загнітився й це досі ходить мов неживий. Знаєте, я подумала... а раптом він, Борис... досі... Пішла до ворожки, є тут у нас одна. – Живий, – каже. – І близько він, коло тебе! – То де ж,– питаю, – близько? – Не знаю.” То я це до Олександра... Може ви якось... допоможете... Чоловік усе ж, і батько їм... Але дитину смикати не дозволю!
– Добре, – підвів руку Валер’янович. – Давайте спробуємо зосередитись на словах малого: „Раб. Не він. Не хочу. Я тата бачив. Там бачив. Це не сон...” Гм... не сон... і що це нам дає?
Ріпа з Олегом перезирнулися й знизали плечима. Жанна мовчки дивилась на Валер’яновича.
– Він-не він, – продовжував розмірковувати вголос киянин. Раб – ось єдине слово, котре мене по справжньому зачепило. Подумайте, Жанно, чи не викликає це у вас якихось асоціацій? Чогось, пов’язаного з Борисом? Може котрийсь із його знайомих мав таке прізвисько? А може так дражнять когось із знайомих вашого хлопчика, ні? – Валер’янович глянув на Ріпу з Олегом, ніби спонукуючи й тих напружити мізки. – Може це частина чийогось прізвища? Може щось східне: Мураб, Зухраб... Не мав він знайомих азіатів?
Всі мовчали. Жанна задумливо хитала головою.
– Може сам Борис згадував колись це слово? Раб... раб... Думайте, Жанно. Мізкуйте.
Стиснувши долонями скроні, Жанна сиділа й напруженим поглядом дивилася кудись поза спини „детективів”. На обличчі відбивався плин її думок.
– Раб... раб... раб... Раб! – Вона зненацька скрикнула й аж підскочила з місця. Ріпа від несподіванки мало не впав, а Олег облишив жувати, забувши при цьому стулити рота. – Так, – продовжила жінка схвильовано. – Я знаю цього чоловіка. І це справді близько!
– Ну? – нетерпеливився Валер’янович.
– Раб! – Так Борис назвав якось одного нашого сусіда. Колись, іще до мене, в них сталася неприємна річ. Борис... власне... – Жанна схилила голову, – він зґвалтував дружину того чоловіка, Анатолія. До заміжжя я про це не знала, потім уже сусідоньки прошепотілися. Він тоді ще мене не бив і я не боялась його питати. Я спитала нащо він це зробив. І знаєте, що Борис відповів: „Тому, що він мій раб!” І все. Більше ми цієї теми не порушували. А з Анатолієм, самі розумієте, ніяких стосунків у мене не було. Віталися при зустрічі й усе.
– Ну я не можу! – ляснув долонею об коліно Валер’янович. – Чого ж ви мені раніше, ще торік про це не розказали? Я ж вас розпитував!
Жанна винувато розвела руками:
– Забула. Та й давно то було. Ви гадаєте?..
– Так-так, – збуджено заворушив пальцями Валер’янович. – Гадаю. Я гадаю, що ми знайшли ім’я й ми знайшли класний мотив. Мотив – ось головне! А де він живе, цей Анатолій?
– Далі вулицею, через дві хати від нас.
– Це такий безбарвний чоловічок із відстовбурченими вухами, який ніколи не дивиться вам у вічі?
– Він.
– Він. Я мав, неодмінно мав вирахувати його ще рік тому... Ану розказуйте все, що ви про нього знаєте!
– Ну, живе сам. Розлучений. Тихий, непомітний. Він ніби є тут, на вулиці, а ніби його й немає. І розказувать нічого. Ніколи не чути в нього ні музики, ні взагалі якогось шуму. Оце, правда, кілька днів тому піску привіз, бачили купу? І за ці дні вона, здається, поменшала. Ага, ще я чула від Наді, сусідки, що він буцімто хату збирається продавати. Десь виїздить. У Київ ніби казав, чи що...
– Хату продає! – звів пальця Валер’янович. – Готується робити ноги! Здається мені, – він глянув почергово на Ріпу та на Олега, – це воно!
– Боже! – сплеснула долонями Жанна. Невже це... за те, давнє...
– Ну то чого сидимо? – стрепенувся Олег. – Гайда!
– Охолонь, – спинив його киянин. – Він зараз удома? – глянув на Жанну.
– Мабуть ні. Наче він щодня ходить на роботу.
– Все перериємо й ні біса не знайдемо, – розмірковував уголос Валер’янович. – І він замкнеться: не чув, не бачив! Ми ж не маємо жодних доказів! Краще діждатися, поки прийде з роботи, може поталанить спіймати його на гарячому. Не подобається мені той пісок. Навіщо? Він же хату продає!
– Може якийсь ремонт, перш, ніж прийдуть покупці? – пропустив Ріпа.
– Що, цілу машину?
Олег водив жовнами:
– Чорт, якщо там немає наших бабок – я його вб’ю!
Вирішено було дочекатися поки Анатолій повернеться.
Троє чоловіків сиділи все на тій таки лавочці. Ріпа з Олегом курили, а Валер’янович зосереджено жував гумку...
– Прийшов! – вигукнула схвильована Жанна, яка визирала час від часу на вулицю.
– Заждіть, – зупинив киянин знетерпеливлених піратів, які схопилися було з місця. – Зірветься!
– Вийшов на вулицю, – повідомила по деякому часі Жанна, що не полишала поста біля хвіртки. – Виніс лопату, відра. Ага, носитиме пісок.
– Час! – скомандував Валер’янович. – Він набере відра й піде в двір, а ми слідом. Марудить мене цей пісок... А ти, хазяєчко, посидь удома – хтозна, як воно там...
