Витрішкуватий поштар
Чудеса комунікацій вразили наш двір у журналі «Клас». Там була графа «Хочу листуватися». Кожен собі шукав по образу й до пари. Я довго вагалася між хлопцем Ґілбертом, що скросно зазначив «Не такий як всі» та дівчинкою з Броварів Тетянкою, яка мріяла стати кінологом. Все інше у них було як у людей. Але отці словечка мене привабили в страшній силі. Я вагалась довго, бо в Ґілберта була істотна перевага – прикольне ім’я, а в малої потяг до коней. Потім мама відкрила мені Америку, що кінологи дресирують собак. Я вже сіла писати лист, але подумала собі, що дівчинка, яка в 12 років знає такі круті слова, ТЕРМІНИ мусить бути дуже непопсова. Від розпуки пірвала листок і вирішила нікому не писати. Через тиждень прийшов мені новий «Клас» і я вирішила обрати Інкогінто. Так собі підписалася істота, тож мені було страх як цікаво хто воно є. Пішов мій перший меседж у Львів. Відповідь я чекала чотири дні, потім поревіла і пішла вчити математику. Випав сніг і наші родичі з Казахстану наслали нам наперед вітань з Новим роком. З таким запасом вітали, що на Миколая ми вже про тото забули. Але суть не в тому. Між тими листівками був конвертик для мене. Писало мені то НЛО, що дуже загрузили його листами, тому відповідь затрималась. І шо я далебі крута чувіха, бо не кожен нині слухає «Спліна» і вміє пускати по десять жаб камінчиком на Пруті. Про себе толком Інкогніто ніц не повідомило, лише порадило слухати «Нєщасний случай» і Грєбєнщікова. Мене сконфузило, що львівське коріння не змусило його перейменувати оних у гурт «Отакої» та Гребіньковського. В наших ларьках крутили коломийки і російську плоскостопу попсу. Дядьки міряли мене від мильничок до чуприни і радили піти до якихось чортів з рок бару. Я власне не боялась ніяких чортів, бо тітка Ониська як вмирала, то закотила очі і чітко констатувала, шо ТАМ чортів нема. Але в бар теж не пішла. Засікти мене міг будь-хто з друзяк дідуся. То такий богемний контингент, що йому вшистко єдно було де цибушити сивуху: на автостанціх, в ресторані чи у рок кафе. Як дід спалить, шо я там, то буде мені психоаналіз на три дні, а то не фист фортова справа.
Я написала все як є: ніц нема, але буду чекати поки і в моїх задрипанцях та крутизна з’явиться. Ще розказала про пришелепкувату подругу Норму і місцевих бандитів. Зазначила кілька суттєвих відмінностей між франківським та львівськи гуцулами і розказала які маю фєнічки( то така шнурована браслетина, як хтось такий банєк).
Третій раз тото чудо почало словами «Радий був отримати твого листа» і стало стрьомно, бо я собі таки мала надію, що то дівча. Другий насторожливий момент – сатира і сарказм у сторону не прогресивності мої країв. Вирішальним удором інкогніто відбив у мене охоту просто зігнорувати його писанину. Він сказав, шо львівські бандити таки крутіші. Вся Україна знала, що Коломия на другому місті після Одеси, а він таке погнав. Я відписала стильно та харизматично. На цім закинула епістолярій до часів відкриття фейсбуків та іншої марихуани. Тільки витрішкуватий поштар ще рік приговорював:
- А шо то ти, дитино, не питаєш в мене чи є тобі лист?
- А того, дядьку, що ви дуже злостились від моєї цікавості!
- Та то нічьо, я би був все одно казав є чи нема.
- То кажіть краще, шо нема, бо ні від кого не хочу того мотлоху мати.
