Я продовжував в середньому раз на місяць їздити до Києва. Тому була й економічна причина: я купував у Києві газети національно-демократичних організацій і продавав їх у Кривому Розі. У такий спосіб я забезпечував себе грошима. У Києві, звичайно, не пропускав нагоди відвідати службу Божу. Побачив у продажу в церквах газету «Наша віра,» прийшов до її редакції і став поряд з політичними газетами потроху приторговувати й церковною газетою. Вона йшла рідко, продавав я їх мало, але я вважав своїм обов’язком поширювати ще й церковну газету.
Відвідуючи церкви, я зійшовся зі Всеукраїнським православним братством святого апостола Андрія Первозванного. До торгівлі газетами додалася й торгівля Бібліями звичайними й дитячими. У ті часи ці книги ще не були поширеними. Також дісталися на мою торгову розкладку й брошури з історії Української православної церкви.
Згодом братство дало мені грошей для благодійних заходів. У Кривому Розі я знайшов кількох прихильників. Двоє з них узялися приторговувати літературою, а один організував 2 безплатних обіди для одиноких пенсіонерів.
Отець Микола з Апостолового став мені в пригоді. Їздячи до Києва, я мав бажання побільше познайомитися з християнами, особливо ж зі священиками або й єпископами. І такий випадок не заставив себе довго чекати. УАПЦ ж мала зовсім мало здобутків у Києві. І патріархія, і редакція газети «Наша віра», і свято-Михайлівський монастир знаходилися ув одненькій будівлі на вулиці Трьохсвятительській, на Володимирській гірці. Туди стікалося і там знаходилося усе УАПЦешне життя. Туди приходив і я за газетами для поширення. І не тільки за газетами. Я залюбки розмовляв з членами редакції, і був налаштований на якомога ширше християнське спілкування.
Якось, коли я вже збирався виходити з тієї монастирської будівлі, до мене спішно підійшов якийсь чоловік.
— Ви з Кіровограда? – запитав він.
Кривий Ріг і Кіровоград часто плутали люди, далекі від наших країв.
— Ні, я з Кривого Рогу, — заперечив я.
— А я Кіровоградський єпископ Пантелеймон. Приїздіть якось до мене!
— Не близький світ. – відповів я. Але мати знайомство з єпископом мене приваблювало. Я вже мав знайомство з декількома священиками, з єпископом ще не було. Цікаво, як це? Напевно, єписком – людина, у якої можна чогось навчитися духовного швидше, як у священика, він більш досвідчений і мудрий.
— Та що там? Якісь сто п’ятдесят кілометрів, всього-на-всього! – продовжив наполягати він.
— Та я не проти. Я б з задоволенням. А коли Ви там будете? Коли Вас можна застати там. У Кіровограді є наші церкви?
— Церкви поки-що тільки організовуються.
— Тоді дайте Ваш телефон.
— Телефону не маю. Ось тобі моя адреса… — і він назвав адресу до запитання. Такі засоби для зв’язку з єпископом сильно утруднювали цей зв'язок, — пиши мені листа. Я в Кіровограді буваю достатньо довго. Домовимося про твій приїзд, я тебе зустріну.
Я записав його світське ім’я, на яке мав присилати листи.
Настанок він промовив мені:
— Єпископом будеш або архімандритом!
Ми попрощалися й розійшлися.
Його остання репліка вразила мене: «Навіщо він це казав? Чому він це казав? Він що, може пророкувати?» До цієї його репліки я додавав туманні натяки Марії Лозинської й Ганнині вислови про те, що я щось зроблю для людей. Пантелеймон «влучив у яблучко». Я таки й справді подумував про те, щоб вибратися десь на верхівку церковної ієрархічної драбини. Архімандритство мені непотрібно. Єпископство можна було розглядати, як проміжний етап. Чи справді він то казав, чи мені так тільки здалося? Але наразі краще на його слова не звертати уваги, щоб не спокушатися.
Якось я похвалився отцю Миколі своїм знайомством з єпископом. Я не сподівався такої реакції від священика. Він почав якось туманно, але наполегливо відвернути мене від спілкування з цим єпископом. Мені було незрозуміло, у чому річ. Зрештою, якщо щось буде не так, то я нічим цьому єпископу не зобов’язаний, не стану до нього другий раз приїздити: тільки й всього. Мені цікаво було подивитися на єпископа Пантелеймона, познайомитися з ним поближче. Може він і не дуже духовна людина, може й не краще за звичайного священика, але хоч один раз з’їздю до нього. Зрештою, він впливова особа, явно впливовіша за священика, може мені це колись пригодиться?
Але отець Микола не вгавав. Не було чітко зрозуміло, чим йому не догодив єпископ Пантелеймон, він напускав якогось туману, але зрозуміло було одне: він за всяку ціну хоче віднадити мене від відвідин єпископа Пантелеймона. До того ж, і його паніматка Таня взялася підтакувати отцеві. Нарешті отець Микола зачепив потрібну струну:
— Він коли зустрічається з людиною, одразу малює їй райдужну таку перспективу, — отець став піднімати догори маленькими хвильками руку, — дуже стрімку і успішну кар’єру.
Так. У випадку зі мною саме так і було.
— З ним живуть два архімандрита. Він дуже погано до них ставиться. Вони молоді, їм років по двадцять. Він у них різко може запустити тарілку чи якийсь інший предмет. І вони від нього не йдуть. Коли людина постригається в ченці, вона дає обіт послуху. Чернець має все робити, що йому скажуть. Їм так потім і кажуть: «От ви давали обіт послуху, тепер дотримуйтеся його. А інакше які ви ченці?»
— Я не збирався до цього єпископа ближчим часом їхати. Але коли Ви так наполягаєте, у мене буде й потім чим зайнятися, крім поїздки до нього, — я нічого не сказав йому про те, що говорив мені Пантелеймон. Я й собі не поспішав признаватися у своїх думках про високий і впливовий ієрархічний чин. Але ось звідки «обдарування й пророцтва» Пантелеймона. Виходить – це просто спокуса. І нічого він про мене не бачив і не знав, а просто ловив своєю відомою вже іншим вудкою.
