- Що знов прийшов?.. Коли погано, то приходиш за поміччю до мене, а до кого я йти, коли ти мене ображаєш, коли нищиш? А я все терплю, бо надіюсь, схаменешся, а що ти береш усе, що треба, навіть подякувати іноді забуваєш. Людино, людино… - змучено прошепотіла Мати-Природа.
- Привіт, мамо! Я сьогодні захворів і мені дуже потрібна твоя допомога.
- Сьогодні треба, а вчора, коли ти вбив стару вовчицю… Заради чого вбив? Ти себе спитав? Чому вбивати і залишати просто гнити? – сердито крикнула Природа.
- Я хотів здерти шкіру, але тварина була занадто старою.
- Старою була… Ти вбив і пішов собі, а не бачив як малі щенята тягнули за соски мертвої матері. Ти не бачив, бо пішов, а я не могла стримати сліз, бо вони неодмінно помруть, а якщо хтось і виживе, то обов’язково відплатить тобі сповна, бо ти відібрав найдорожче…
- Та я… я не хотів… Вибач мені будь ласка!
- Ти багато чого не хочеш, але робиш. Якщо треба їсти, то вбивай та їж, але ти не їсти хочеш, тобі треба крові, страждання, болю, влади… Коли ти схаменешся не знаю, мабуть, тоді, коли все знищиш… Скільки разів ти просив вибачення, а потім знову брався за старе… Чого мовчиш? Нема, що сказати? Правильно, що ти скажеш, коли твої дії - це сором, бруд і безкінечні страждання тих, хто слабший від тебе, але пам’ятай, що Господь все бачить. Що ти йому скажеш, коли спитає тебе за те безглуздя, яке ти наробив протягом життя? Іди… Іди, там, за тим пагорбом знайдеш ту траву, яка тобі потрібна, бери і лікуйся.
- Але… Дякую! – зігнувши голову від сорому, Людина попрямувала до місця, яке вказала Природа.
Небо затягнулось чорними хмарами. Сльози почали падати на змучену та виснажену землю. Природа сумувала. Вона дуже любила Людину, але їй було так тяжко на серці, адже вона так щиро старається для неї, а їй просто байдуже. Куди не ступить Людина, всюди залишаються лише руїни та скелети від того життя, яке колись там було. То як їй не плакати й не сумувати, коли все помирає від людських рук та ненаситної жадібності.
На ранок виглянуло сонечко. Природа заспокоїлась, бо вкотре повірила Людині, що та більше не буде робити необдуманих кроків, але вона твердо знала, що вся та щирість тільки слова виправдання. І вірити їм - це безглуздя, але й не вірити, теж не вихід: обурення та помста Природи можуть назавжди знищити все живе на землі і що з того. Вона стане такою, як Людина: злою та нестерпною, а її місія на землі не нищити та вбивати, а давати життя, для продовження життя. Та і нищити цей світ ще не час, Господь щиро вірить, що людина визнає свої помилки та одного разу візьметься за розум. Терплячості та відвертої справедливості Природа вчилась безпосередньо від самого Творця.
З кожним днем ставало тепліше, сонечко лагідно пригрівало холодну землю, з вирію повертались перші перелітні пташки, які весело співали та курликали на рідній землі. Нарешті вони дістались до рідної землі, стомлені та виснажені перельотом прилетіли, а багато з них просто не долетіли – померли в дорозі до дому.
Нарешті весна. Природа взяла свою наймолодшу доню за руку і повела її на своє робоче місце.
- Весно, вже час, бо запізнюватись не треба.
- Іду, мамо, іду, тільки вінка одягну із перших весняних квітів! – промовила радісно юна Весна.
Щасливі мати та дочка рушили в дорогу. Найперше вони пройдуться по полях та річках, а вже потім піднімуться в гори. Куди не ступить юна та боса ніжка Весни, всюди тане сніг та вибухає зелене життя. Сувора і найстарша із дочок Природи Зима трошки наробили біди, але Весна з великою любов’ю виправить все. Тільки, щоб не втручалась Людина. Десь підв’яже деревце зламане снігом, десь полікує молоду кору, яку обгризли голодні зайці взимку, десь ще щось відновить, даруючи відродження всьому живому.
Поля потроху зеленіють, якщо придивитись, то добре видно, як Весна йшла то там, то там, пробуджуючи все від зимового сну.
- Ти, доню, потрудись трохи без мене, а я піду та подивлюсь, що там робить Людина, щось давно про неї не чути, мабуть, знову якусь прикрість робить.
- Йди, матусю, а я саменька впораюсь якось. Ти ж знаєш, якщо Людина не втручається в мою роботу, то нема такого, щоб вивело мене з рівноваги.
Довго шукати Природі не довелося. Людина сиділа на березі Тереблі і ловила рибу, яка щойно прокинувшись, мала дуже хороший апетит, бо готувалася до весняного нересту.
- Що ти робиш? – спитала Природа.
- Я, я… Щось рибки захотілося, - відповіла Людина.
- А хіба ти не знаєш, що рибу в цей період ловити не можна.
- Знаю, але я хочу! До того ж вона сама чіпляється на гачок.
- Знаєш, що не можна, але ловиш. Я думала ти виправишся, пробачення так щиро просила, я було вже повірила…
- Я просив, не може такого бути, щось не пам’ятаю такого!
- Як у тебе все просто. Пообіцяла, не зробила і забула. Чому ти вбиваєш тисячу життів, в тебе їсти нема чого?
- Чому немає, але я хочу свіжої риби!
- Дурна ти Людино. Заради свого безглуздого «хочу», вб’єш тисячу життів за один лише раз, щоб задовольнити свою примху. Почекай, будь ласка, дуже прошу, не вбивай! Дай, нехай риба відкладе ікринки, виростуть нові риби і буде тобі багато й на сьогодні, й на завтра.
- Я живу як хочу!
- Але ти знаєш, що завтра ти прийдеш до мене по щось і я можу не дати.
- Ха, ха, ха…- розсміялась Людина. А хто тебе питати буде? Прийду, що треба візьму і що ти мені зробиш?!
Небо зробилось чорним, повіяв холодний вітер, прогримів перший грім, за хвилину почалась злива. Людина зібралась йти додому, але вітер збив її з ніг. Впавши, вона перевернула майже повне відро з рибою, яка одна за одною скотилася з берега в воду. Так природа провчила Людину за непокору простим правилам.
Повернулась Природа до дочки і вони майже тиждень удвох плакали. Сльози болю були дуже сильні, річки вийшли з берегів, повсюди брудна вода, з гір зсувалась земля… Посаджені Людиною овочі та зернові захлинулись від потоку води, яку тиждень без перестану лило обурене небо. Це був тільки аванс та попередження, а відплата буде довгою та нестерпною, якщо Людина не схаменеться.
Ранній та теплий прихід Весни забарився. Впертій Людині треба знову пересаджувати культурні рослини, якщо хоче жити. А Природа продовжить свою роль матері, але знову зі сльозами болю на очах.
- Мамо, мамусю, доки Людина ще буде мучити сама себе та нас з тобою через свою вперту гордість та безглузде прагнення до влади. Вибач мамусю, і нехай вибачить Господь за такі судження, але змовчати не можу. Який з тієї Людини володар, якщо б їй дати владу, то весь світ би помер в ту ж мить. Її егоїзм та цинізм проявляється всюди, до чого вона торкнеться.
- Доню моя, це Господь створив Людину і ми не маємо права її осуджувати чи знищувати, бо Творець сам знає, що давати своїм неслухняним дітям і судити нас всіх буде тільки він. Я згодна з тобою, що Людина думає лише про себе, бере і бере, не даючи нічого взамін, хоча б ставилася з повагою до всього багатства, яке просто так даровано їй. Але все найкраще треба заслужити, а щоб відверто заслужити потрібно триматися якихось законів та правил і не виходити за рамки дозволеного. А Людина останнім часом порушує все більше забороненого. Один раз Бог вигнав її з раю за переступ дозволеного, але цього вигнання було мало, бо вона продовжує робити зло.
- Мамо, ми з сестрами даруємо для неї найкраще. Незабаром прийде Літо, яке щедро нагородить ягодами, медом та хлібом, а потім золота Осінь подарує повні кошики запашних яблук, груш, грибів та багато, багато всього смачного і корисного. Найстарша сестричка Зима, хоч і сувора, але також не з пустими руками приходить: приносить спокій та відпочинок, свіжий подих та щасливі зимові свята. Все таке чудове, але тій Людині все мало й мало.
- Забалакались ми з тобою, доню, давай свою ручку і підемо відбудовувати красу.
- Але ж вона зруйнована… Що, знов усе спочатку?
- Так, все спочатку. Ми не здамося так просто, будемо боротися до останнього подиху на землі. А та Людина ще приповзе, коли їй потрібна буде моя допомога.
- І що, ти ж їй пробачиш, як завжди, я знаю…
- Так, пробачу, бо я не Людина і на зло злом не відповідаю. Але я боюся того моменту, коли мій терпець таки урветься. Тоді наступить велике лихо…
