Поставивши в один ряд «Кобзаря», «Каменяра» та «Дочку Прометея», можна сподіватися різної реакції — від схвального притакування БО Ж ІДЕТЬСЯ ПРО НАШИХ КОРИФЕЇВ до настороженого очікування чергових насмішок деконструктивістів ЗА СІСЯРИ, ПАНОВЕ, ЇХ, ТЯГНІТЬ ЗА СІСЯРИ. Одразу зауважу, що я лише повторюю ранішу і, як на мене, доволі дотепну формуляцію мені невідомого авторства. Але цей ряд, і ця легка іронія, що в ньому криється, натякають на щось вельми істотне — на роль парадигм не тільки в літературознавчому дискурсі, передусім у літературній історіографії, а й узагалі в гуманітарних науках, і навіть ширше — в нашому інтелектуальному житті, в процесі пізнавання як такому.
БО Ж ІДЕТЬСЯ ПРО НАШИХ КОРИФЕЇВ Питання парадигм, і зокрема момент переходу від одних усталених парадигм до інших (т.зв. paradigm shift, що так часто згадується в контексті науки, зокрема природничої), знаменує основну внутрішню динаміку інтелектуального процесу — і заразом його закорінення в історичному, а отже ідеологічному та культурному вимірах. Одне слово, парадигми, формулювання, за якими криється опис і онтологія, аксіологія і праксис — елементарні компоненти нашого наукового та інтелектуального дискурсів. Як такі вони варті нашої найпильнішої уваги. Це передусім стосується сучасного етапу українських гуманітарних наук узагалі й україністики зокрема — адже саме тепер переживаємо основну переміну політично-економічних та ідеологічних систем, від тоталітаризму до посттоталітаризму, від колоніального до постколоніального буття. Культурний перелом, який відбувається нині — фундаментальний, і здавалося б, що різні гуманітарні та суспільні дисципліни мали б також переживати базисну ревізію та оновлення. Проте концепційного осмислення цього процесу, його втілення в каноні, і відтак його поодиноких закодованих структур, усе ще немає. Тому наш ревізіонізм, як і наше оновлення, ще тільки в зародку. Мої зауваження про ці три, так би мовити, класичні літературознавчі парадигми мали би бути попереднім кроком на цьому шляху.
ЗА СІСЯРИ, ПАНОВЕ, АКТИВНІШЕ, НАТУРАЛЬНО ТЯГНІТЬ ЗА СІСЯРИ
ВКЛАДЕМО З усіх парадигм в українському культурному каноні, і далеко не тільки літературознавчому, поняття й бачення Тараса Шевченка як «Кобзаря» найбільш усталене, прийняте, канонічне. І в популярному, і в науковому дискурсах воно здається абсолютно органічним — і насправді таким є. Але це не міняє факту, що ця парадигма, як і кожна, по-перше, має свою історію або етіологію і свою гаму функцій, і по-друге, потребує періодичної переоцінки, а то й деконструкції. Саме в цьому й криється власне науковість наукового дискурсу; без цього або поза тим починається суспільна ритуальність та інші — щоправда, не менш органічні, але вже ненаукові — функції даної спадщини.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА Поняття й топос «Кобзаря» по суті синхронні з появою Шевченка як поета: назва його першої поетичної збірки, а потім і власні його самоокреслення, передусім у листуванні, дуже скоро, тобто ще за життя, навіть до заслання, зафіксували цей топос-найменування як щось правомірне, програмове, по суті, канонічне. Згодом, зокрема після заслання, його зміст поповнюється (і то не тільки в українському, але й у російському суспільствах) значеннями борця за правду й справедливість, мученика. Вже десять-двадцять років після Шевченкової смерті, тобто з появою перших повніших видань його поетичної творчості (наприклад, празького 1876 року), першої біографії (Михайла Чалого, 1882) і перших конспективних осмислень його значення та спадщини (передусім блискучого есею Михайла Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм», 1879) ця назва й топос перетворилися на глибоко засвоєну парадигму, що ставала чимдалі монолітною та гегемонною. Як завжди буває, ця гегемонія почала з часом перетворюватися на ущербність.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД Але що, власне, криється в її змісті? По-перше й очевидно, це — ідея і багатогранна модель народності. Хоч цю формулу безнастанно повторювано, вона має низку нюансів і недосліджених місць. В іконно-традиційному і романтичному сприйняттях кобзар — це той співець, переважно сліпий, що втілює колективну пам’ять і почуття сакральності. Він, як уже мені не раз випадало говорити, є шаманічним посередником між нею та вищими силами — долею, «історією», небом, усевишнім. Вибираючи цю роль і цю модель самоідентифікації, Шевченко однозначно, як на мене, накреслював свій міфопоетичний код, і свою вибрану роль носія міфу, і водночас програмував своє прочитання й свою загальну рецепцію. Проте парадокс у тому, що в цій же рецепції — конкретно маю на увазі два останні десятиліття і найзагальніший, популярний контекст — намагання точніше окреслити цей найсокровенніший момент парадигми кобзаря, момент позачасовості й sacrum, тобто врешті-таки момент міфу, здебільшого відкидалися, іноді зі справжнім або й удаваним обуренням — заради нібито тої автентичності, що мислима тільки в популярно-конвенційному, по суті квазі-політичному розумінні Шевченка. (Окремою темою є те, що «захищання» Шевченка саме від наукових переосмислень мало досить прозоре подвійне дно: йшлося, річ ясна, не про Шевченка й тим паче не про науку, а про різні кон’юнктурні порахунки чи то ідеологічного, чи корпоративного порядку, чи принаймні розв’язування власних психічних комплексів. У кожному разі, немає вигіднішої популістської пози, як захищати Шевченка, тобто сакральне ядро нації, — а через відсутність здатного нормально функціонувати громадянського суспільства викрити таку демагогію неможливо.)
ВКЛАДЕМО Хоч як ретельно розроблялася й ідеологізувалася концепція Шевченка-Кобзаря, тобто Шевченка (перефразуючи Лінкольна) з народу, з народом, і тільки для народу (мова передусім про совєтське бачення, але воно також стосувалося досовєтських і подекуди навіть несовєтських — наприклад, еміграційних — трактувань), деякі формальні, наративні й передусім психологічні прикмети парадигми «Кобзаря» не досліджувалися. Скажімо, попри вивчення фольклоризмів у поетиці Шевченка й силу-силенну намагань прочитати його «світопогляд» у ключі «народних» традицій, цінностей тощо, той ключовий та очевидний факт, що його поезія водночас має прикмети літературного й усного ладів, тобто і літературних, і усних законів та структур творення, майже не враховувався. Наприклад, текстологічно ніколи не брався до уваги кардинальний момент варіантності, тобто рівноправності варіантів у поетичній творчості Шевченка, і поетичний канон послідовно, навіть насильницьки (аж до нівечення окремих автономних текстів) творився на абстрактній і в даному випадку абсолютно недоречній базі «остаточного» авторського тексту. Важливий елемент парадигми «Кобзаря» — імпліцитна відкритість до усного ладу — ігнорувався; тобто парадигма існувала, але її зміст було вихолощено.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА Справжньою парадигмою, а не дешевим і поверховим стереотипом, поняття й топос «Кобзаря» робила концептуальна розгорнута теза, навіть теорія, яка глибоко закорінилася в колективній свідомості і яка також доволі швидко викликала осмислене заперечення. По суті, теоретиком парадигми «Кобзаря» треба вважати Миколу Костомарова, чиї натхненні й глибоко проникливі писання про Шевченка як поета народу й поета народного стали наріжним каменем усієї подальшої шевченківської рецепції:
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД Твори Шевченка, видані в окремій книжці під назвою «Кобзар», показують в автора незвичний дар. Він не тільки просякнутий народною українською поезією, але й суцільно оволодів нею, підкорив її собі і дає її витончену, освічену форму. Характери представлених постатей — Катерини, кобзаря, Перебенді — ті самі, що їх нам представляє природа; але водночас у них міститься загальна поезія, зрозуміла кожному. Поетові почуття прикметні скорботним і сумним характером; він бере до серця долю народу, але цей сум зовсім не завчений — це весь народ, який говорить устами свого поета. (Иеремия Галка, «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», 1843.)
ВКЛАДЕМО ...Для Шевченка завжди знайдеться місце в плеяді великих співців слов’янського світу. У художній майстерності він поступається таким поетам нашого племені, як Пушкін і Міцкевич, як узагалі він поступається їм освітою, — хоча її відсутність з лихвою компенсувалася силою його творчого генія. Проте життєвістю ідей, благородством і універсальністю почуттів, природністю й простотою Шевченко переважає їх. Його історичне значення полягає не в літературі, не в суспільстві, а в усій масі народу. (Н.Костомаров, «Малорусская литература», 1871.)
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА Усі ці силогізми, річ ясна, і не останньою чергою це розрізнення між постульованим більшим артистизмом і освіченістю Пушкіна і Міцкевича і більшою народністю Шевченка — що і є цією парадигмою «Кобзаря» в чистій формі — потребують дальшої деконструкції (і над тим я працюю). Але треба наголосити, що продумана, високо систематична відповідь на ці твердження й подекуди на саму парадигму (кажу подекуди, бо це ще не була суцільна її критика) появилася ще за життя Костомарова, а саме в уже згаданій статті Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм». Драгоманов тонко розгортає думку, що парадигма «Кобзаря», тобто народності і всенародності, неминуче веде до того, що Шевченко мусить стати всім для всіх і як історичне й мистецьке явище втратити цілісність, розпливтись у взаємоконкурентих і кон’юнктурних течіях громадського сприйняття. У вступі до першого розділу своєї праці він подає це гранично чітко й дотепно:
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД Із одної печі та не одні речі. Шевченко вже не «безумний патріот». Шевченко ніколи й не був «сепаратистом». Шевченко — ворог Росії й Польщі й козако-український республіканець. Шевченко — ворог Росії. Шевченко — мирний патріот. Шевченко пророк «своєї хати й своєї мудрості», яка вберегла од «джуми нігілізму». Шевченко — не соціаліст і не революціонер, а законний австрійський поступовець. Шевченко — не «современный украинофил». Шевченко — нігіліст і соціаліст. Шевченко — Христос і Беліал. Шевченко для посвячених і непосвячених. Так завше з пророками.
ВКЛАДЕМО Дещо пізніше видатний суперник і партнер Драгоманова в спільному діалозі листів з і на Наддніпрянську Україну, Борис Грінченко, також системно й на документальній та емпіричній основі показує, що Шевченко себе не бачив «мужицьким» поетом, свої твори не призначав для загального, «всенародного» адресата, і що, може, найважливіше (і саме це Грінченко по-новому й ретельно досліджував) не є зрозумілим для того загального читача. Одне слово, парадигма визначає свою віртуальну дійсність, а справжня (емпірична) рецепція — свою.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА Чого саме бракує в парадигмі «Кобзаря»? Вона тоталізує, гомогенізує простір Шевченкової творчості та її рецепції і в принципі заперечує диференціацію. Наголошуючи момент сакральності (що очевидно відіграє основну й вельми вагому роль), вона затьмарює та недобачає складність і багатогранність Шевченкової поезії, її іронію, її модернізм (що вже точно бачили на початку століття такі критики, як Микола Євшан); вона взагалі не передбачає моменту іманентної деконструкції в Шевченковому дискурсі, тобто того очевидного факту, що Шевченкова думка є посутньо децентризована, що вона оперує не логічними силогізмами, а як силове поле. Своїм імпліцитним етноцентризмом парадигма «Кобзаря» притуплює нашу здатність бачити універсальні, загальнолюдські виміри його слова. Не меншою мірою вона блокує усвідомлення Шевченка як людини і як митця, який свідомо й тонко використовує свої різні іпостасі (наприклад, і того ж «Кобзаря», і «не-Кобзаря») в своїй художній, белетристичній і власне поетичній творчості. Вона зовсім затьмарює очевидну річ: щоб стати й бути «Кобзарем», тобто носієм сакрального міфу, Шевченко мусив спершу знайти в собі здатність до сумніву й самооголення; щоб бути пророком (вищий щабель «кобзарства»), він перед тим мусив себе самого показати грішником.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД Очевидно, що в контексті педагогіки, а відтак суспільного ритуалу ця парадигма, попри всю її історичну вагомість і значущість, стає засобом консервації та конвенціоналізації Шевченка. Постає дивний парадокс — один із найцікавіших і найменш конвенційних поетів людства стає засобом стверджування консервативно-популістської поетики. Насаджуваної, зрештою, тими, що вважають себе його найпалкішими (і, ясна річ, одинокими, справжніми) шанувальниками. Без перебільшення можна сказати, що боротьба за Шевченка триває, хіба що ведеться тепер не в криптоідеологічному плані (між «комунізмом» і «антикомунізмом»), а в набагато істотнішому, культурологічному протистоянні консервативно-популістських і відкритіших, критичних, аналітичних настанов. І це, зрозуміло, заслуговує на нашу пильну увагу.
ВКЛАДЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД ВО
ЗАПХНЕМО Якщо «Кобзар» має своє глибоко органічне й навіть теоретичне (романтично-народницьке) підгрунтя, то поняття-топос «Каменяра» має набагато вужчу й партикулярно-ідеологічну основу. По суті, це — витвір громадсько-утилітарного бачення письменника, що постало ще за життя й скоро по смерті Франка, але особливо поширилося й набрало канонічного звучання в совєтському літературознавстві та популярному вжитку (хоч звучало також і у свідомо несовєтських контекстах). Коли «Кобзар» нав’язує до Шевченкової метафізики сакрального, а отже також до «народу» й до поетового натхненного спілкування з ним, то «Каменяр» (що, річ ясна, також походить від поетового топосу й засобу самоокреслення), навпаки, наголошує по суті одну (хоч, може, в даному моменті й важливу) функцію — його цілеспрямовану, позитивістську, громадсько-суспільну заангажованість. В обкроєному та збаналізованому каноні совєтського періоду воно стало pars pro toto для загально-обов’язкового бачення Франка як соціаліста, реаліста, атеїста, матеріаліста тощо. Ці окреслення, щоправда, застосовувано й до різних інших письменників, починаючи від Шевченка — і весь канон тільки з таких і міг складатися, — але тут це звучало з особливою силою, бо нібито підтверджувалося самою спадщиною Франка, буцімто цілим його доробком, його нібито послідовною внутрішньою запрограмованістю. Проте, як знаємо тепер і в принципі знали й тоді — це далеко не вся правда; конкретніше, це пів-правди, або чверть правди, які через обкроєння, препарування та пряму цензуру стають неправдою.
ЗАПХНЕМО ФРАНКА Одне слово, якщо брати поняття «Каменяра» не тільки як поверховий стереотип, але як парадигму як таку, то на відміну від «Кобзаря», де спрацьовувала певна іманентна (романтична) поетика, історичний (хоч з часом і закостенілий) досвід і навіть своєрідна колективна метафізика, тут спрацьовував тільки один вимір — обкроєння спадщини, вкладання її в прокрустове ложе, а коротко кажучи — цензура. Найпромовистішим прикладом того є п’ятдесятитомове видання творів Франка, куди не ввійшло чимало основних текстів. Одинока база цього відсіву — совєтська ідеологічна цензура.
ЗАПХНЕМО ФРАНКА НАЗАД Що саме приховується, що делегітимізується в спадщині Франка на базі цієї парадигми? Перш ніж відповісти, треба зазначити, що парадигма не є тотожна з вимірами і змістом самої цензури: до канону Франка допускалося (друкувалося) дедалі більше, ніж уміщалося в понятті «Каменяра» (наприклад, його модерністські речі — «Зів’яле листя» тощо), але майже все воно або маргіналізувалося («недобачувалося»), або супроводжувалося різними явно брехливими коментарями. Наприклад, коментар в «академічному» п’ятдесятитомнику до статті «Поза межами можливого», де Франкові йдеться про необхідність і неминучість української незалежності, твердить щось зовсім протилежне:
ЗАПХНЕМО Хоча статті бракує політичної і теоретичної послідовності у вирішенні деяких проблем, порушених в ній автором, вона передусім демонструє розуміння Франком того, що при капіталізмі неможливе розв’язання питання про національну незалежність українського народу. Він рішуче відкидає поширювану буржуазними націоналістами теорію «класового миру» в середині нації, доводить необхідність розв’язання національного питання лише на грунті класової боротьби.
ЗАПХНЕМО ФРАНКА Таким чином, навіть із підцензурного канону, тобто порівнюючи наявні тексти та інтерпретативні стратегії, можна побачити, як саме спрацьовувала парадигма «каменярства». Вона передусім маргіналізувала ідеологічну, інтелектуальну та психологічну багатогранність Франка, складність його різних життєвих контактів і стосунків — із Драгомановим, Грушевським, Юліяном Бачинським тощо. Приховувала й недооцінювала його чималу й плідну участь у сусідніх літературних процесах (польському й австро-німецькому) та складні й істотні конфлікти, які при цьому виникали — наприклад, гучний конфлікт із польським суспільством навколо Франкової оцінки Міцкевича у статті «Поет зради» («Ein Dichter des Verrates»), взаємні оскарження у валленродизмі, остаточний розрив із різними польськими інституціями тощо. Майже суцільно затьмарювала вона потужний струмінь модернізму в його власній творчості. Суцільно блокувала вона усвідомлення, не те що осмислення, внутрішнього конфлікту між його почуттям громадського обов’язку і його потребою самоствердження як поета саме в ключі виклику, протидії цьому накинутому (щоправда, самонакинутому) обов’язкові. Франко не раз представляє його як зашморг, як живопоховання. Ось, наприклад , цікавий і чомусь дотепер майже не коментований факт: у першій редакції його нібито «програмового» вірша «Каменярі» були три перші строфи, які Франко потім викреслив і ніколи не друкував і з яких видно, що той «дивний сон» бачить живопохований автор:
Я твердо-твердо спав. Приятелі зібрались,
Оглянули мене і всі рекли: «Помер!».
І швидко до майстрів, попів порозбігались,
Згодили всіх та й ще о ступу постарались,
І двері гробу піп за мнов — живим! — запер.
ЗАПХНЕМО ФРАНКА НАЗАД Потреба розшифрування, деконструкції такого зіставлення ідеалу «каменярства» та його психологічного контексту (а заразом і Франкового постійного заперечування, як і в цьому випадку — див. «Зібрання творів», т. 45, с. 423, — автобіографічної основи його творів) є очевидною — але щоб це бачити, треба бодай частинно усвідомлювати деякі аспекти сучасного літературно-критичного мислення.
ЗАПХНЕМО Сама тема демонізації громадського обскурантизму, нетерпимості, невдячності й того насильства, що криються під поняттям обов’язку, звучить, наприклад, у «Цехмістрі Купер’яні» й надихає Франкові найкращі поетичні твори, тобто пізні поеми «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Похорон» і «Мойсей»; у «Похороні» (як я вже раніше доводив у праці про «валленродизм» Франка) цей комплекс, ще й посилений макабрично детальним образом живопоховання, сягає вершинного звучання. Взагалі, теми двійника або роздвоєння, невдячності та зради, глибинного конфлікту між творцем і колективом, який завжди готовий повірити в найгірше про того ж творця, встановлюють базисний психологічний стрижень Франкової творчості, і не враховувати їх — значить не бачити Франка, а лише його симулякр, спрепарований для просвітянсько-напутницьких цілей і для поверхового ознайомлення школярів. (Подальше соціопсихологічне осмислення мотивів такої препарації письменника — завдання на майбутнє.) По суті, все найцікавіше і найсучасніше (і найкритичніше та вибухове) у Франка маргіналізувалося і приховувалося парадигмою «каменярства». Гіршої прислуги для спадщини Франка не можна було придумати — знаю це з власного педагогічного досвіду зі студентами й аспірантами. У традиційному охопленні тема Франка попросту відштовхувала; для нових дослідників, навпаки, власне те цікаве у Франка, що існує поза його «каменярством». І зовсім не дивує, що недавня спроба Тамари Гундорової по-новому осмислити Франкову творчість так і називається — «Франко не-каменяр».
ЗАПХНЕМО ФРАНКА НАЗАД В
ВТИСНЕМО Проте навіть ця парадигма не найгірша, хоч важко знайти будь-які аргументи на її користь. Врешті-решт, «каменярство» не заперечує Франка — тільки звужує та збіднює його до невпізнання. У випадку з «Дочкою Прометея», тобто Лесею Українкою, маємо щось набагато радикальніше — парадигму, що прямо-таки нищить сутність цього творця. Йдеться тут про саме найменування — «Леся Українка». («Дочка Прометея» — тільки гіпертрофоване гасло, яким наш іроніст вдало наголосив добрячу дозу пафосу, що так злився з постаттю письменниці.)
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ Аргумент, який хочу тут тільки пунктирно накреслити (над цим питанням я також тепер працюю), складається з кількох компонентів. По-перше — родинна ситуація письменниці. Доволі точно знаємо, що літературний псевдонім «Леся Українка» придумала 13-літній Ларисі Косач її мама, Олена Пчілка (тобто Ольга Петрівна Косач, із дому Драгоманова). В багатодітній родині Косачів панували два тісно пов’язані явища: комплекс літератури як своєрідного хатнього ремесла і, ясна річ, національного обов’язку, та інфантильний дискурс, яким керувала і який насаджувала бджілка-матка цього дому, Олена Пчілка. Як на одне, так і на друге є численні свідчення та приклади: у «Хронографії», що її підготувала наймолодша Ларисина сестра Ольга Кривенюк, у багатющому листуванні Лесі Українки / Лариси Косач, і в автобіографії самої Олени Пчілки, де маємо добрий приклад цієї атмосфери творення літератури — нової, патріотичної, істинно-української (!) — саме як великого родинного й молодіжного проекту. Промовистими тут є, до речі, не абсолютна достовірність цієї його версії, а самі наголоси та формулювання:
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ Коло цього ж часу (90-ті роки) заснувалось, хоч і не офіційно, літературне товариство молодих українців-авторів. Звалося воно жартами «Плеяда молодих українських літераторів». З молоді там були імена, що залишили по собі значний слід пізніше в нашій літературі. Це були: Старицька-Черняхівська, Леся Українка, Грицько Григоренко, Михайло Обачний, Ол. Черняхівський, Вол. Самійленко, М. Славінський.
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ НАЗАД Програмою зборів цієї «Плеяди молодих» був такий звичай. Бралося якенебудь окреме слово чи загального змісту, чи який термін. (Наприклад, слово «мета», «пізно», «зустріч» і т.ін.). На це слово треба було написати коротеньке, але змістовне оповідання на протязі часу, що призначено на це зібрання. Траплялося іноді, що автор розпосторював своє оповідання понад цей час і з того виходив окремий твір, що потім друковано було з якимось заголовком. Зібрання ці відбувалися по черзі в наших домівках: у Лисенків, Старицьких, Косачів, Кониського.
ВТИСНЕМО Саме товариство «Плеяда молодих» — це було плоть од плоті, кость од кости нашої. Бо деякі з цих молодих діячів то були з наших сімей. Про Лесю — відомо, Михайло Обачний — це син мій, Старицька-Черняхівська — дочка Старицького, Грицько Григоренко — пізніше дружина Обачного, сина мого. Інші — це найближчі приятелі і товариші спогаданих молодих письменників — дітей наших.
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ Відверта інфантилізація (бо прихована простежується і в повищому) проявляється (і текстуально закарбовується) в небувалій гіпертрофії здрібнених імен, якими обдаровувано дітей у родині Косачів, здебільшого з легкої руки Олени Пчілки. Щоправда, свого старшого сина Михайла вона водночас із «Лесею Українкою» найменувала «Михайлом Обачним» (не «Мишою» чи «Михаськом»), але, як видно з листів Лариси, був він не тільки «Обачний», але й «Мака», «Миша» і «кна-кна»; молодший брат Микола був «Кахота», «Кахоточка», «Кох», «Кохіння», «Кукота», «Кухота», «Миколичка», «Микось», «Микулько», «хлопчик»; сестра Ісидора була «Біла Гусь», «Гусінка», «Гуся», «Дора», «Дроздик», «Дроздоньо», «Патик», «Патя» і «мала»; наймолодша сестра, Ольга, була «Олеся Зірка», «Зірка», «Лілея», «Лілія», «Ліля», «Ліцик», «Олег», «Олеся», «Пуц» і «Пуцик». Були й колективні здрібнення: молодші сестри і брат називалися, наприклад, «негри», «негрики» (про політичну коректність ніхто тоді не думав), «тигрики» тощо. Цікаво (і вельми закономірно), що в тих здрібненнях затиралися гендерні різниці: хлопців називано іменами дівочими або принаймні жіночого роду («Кахота», «Кахоточка», «Кохіння», «Кукота», «Кухота», «Миколичка», «кна-кна» тощо), а дівчат навпаки («Патик», «Олег», «Ліцик», «Пуц» тощо). В подальшому цю гендерну амбівалентність — і ціле семантичне поле інфантилізації, того upupienia, про яке так проникливо писав •омбровіч — проектовано не тільки на родинне коло, але й на зовнішній світ. Інфантилізацію роблено на ходу (інакше й не може бути — спрацьовує афект, не логіка). Одного разу, наприклад, Олена Пчілка рішила, що Лариса, тобто Леся, нагадує їй певну тонку й гнучку рослину, «зея японіка», яку вона бачила в каталозі. І так Лариса/Леся стала на якийсь час «Зея», або «Зеїчка», або «Зеїсок». Щоб приподобатися мамі, Лариса/Леся приймає ці примхливі найменування і, наприклад, у листі до неї з 4 березня 1890 року, маючи вже дев’ятнадцять років і будучи вже друкованою авторкою, підписується як «Зея». На цьому етапі, щоправда, вона приймає не лише ті найменування, але й весь цей інфантильний дискурс. Дивовижне враження справляють її листи до рідні: висловлюючи інтелектуально цікаві й тонкі спостереження, вона водночас користується родинним baby talk. Ось, наприклад, у листі з Відня до брата Михайла (25 лютого 1891 року) вже двадцятилітня Лариса описує молодих галичан та її спілкування з ними (всі ті «кна-кна» — чоловіки):
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ НАЗАД По обіді сидимо собі вдома, далі прибігає котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни «січові», як видно; кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає-таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не в’явила свого обличчя. Ну приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т.д.
ВТИСНЕМО В цьому стилі лист продовжується на кілька сторінок — і він не виїмок.
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ Немає, мабуть, сумніву, що основна функція такої інфантилізації — класична форма психічного контролю матері над її дітьми, що також підтверджується численними листами, спогадами тощо. Цей родинно-інтимний стиль накидувався Ларисі Косач / Лесі Українці як загальний стиль спілкування (мислення), по суті, як запрограмований («обов’язковий») дискурс.
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ НАЗАД Другий основний момент — загальніший, інтелектуальний, культурницький і протополітичний, але також іще фокусований на родинному контексті. Лариса Косач стала об’єктом широко закроєного проекту творення нового українця (в даному випадку українки — під тим оглядом її псевдонім ніяк не припадковий) і нової української літератури. Цей проект, річ ясна, концептуалізував і з дивовижною й багатогранною послідовністю здійснював її дядько Михайло Драгоманов (який іще раніше програмово йменував себе «Українцем»). У випадку Лариси Косач це спочатку робилося через посередництво її мами, Олени Пчілки, а потім безпосередньо. Основним (не винятковим, але основним) завданням було творити літературу для широких кіл, передусім селянства та дітей, і передусім через переклади, переважно популярної західної класики. В іпостасі новонайменованої Лесі Українки цьому мала бути посвячена Лариса Косач. У тому, що вона ще за юних літ ентузіастично брала на себе таке завдання, також годі сумніватися.
ВТИСНЕМО І третє, найважливіше. У своїй творчості Лариса Косач не здійснила завдань, на які була запрограмована. Тобто вона стала взірцем нового українського письменника, — але за своєю моделлю. Творча інтуїція підказала їй інший шлях, і її перекладницький (тим паче просвітянський) доробок залишився мізерним і далеким від запланованого. Впродовж її дозрівання й потім дозрілого життя Ларисі Косач довелося постійно боротися проти домінації її мами, яка (і на це є достовірні джерельні докази), як часто буває в таких обставинах, не гребувала різними засобами психічного шантажу; до того ж, психологічний тиск уможливлювався — і мотивувався — важкою фізичною хворобою Лариси (адже все, від вибору одежі й курортів до редагування її творів, робилося тільки для добра Лариси, тобто Лесі). Із тих же причин і з причини інерції (адже сталося це, коли вона мала всього тринадцять років; у такому віці чинити опір не так просто, а від того часу минуло багато років і все — тобто сама ідентичність — нібито остаточно скристалізувалося), і не останьою чергою з конспіративних міркувань також, Лариса Косач надалі користувалася тим nom de plume, Леся Українка, яким охрестила її мама. Проте у своєму «зовнішньому», «формальному» листуванні, зокрема з різними літераторами (з Франком і Павликом, з Маковеєм і Кримським та іншими) вона вельми часто (хоч і є чимало виїмків) переходить на своє справжнє імя — Лариса Косач. Та найважливіше, що профіль її творчості став зовсім іншим, — не тим, на який було запрограмовано малу Лесю.
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ Поминаючи її ранню й доволі слабку ліричну поезію (виразно оркестровану під домашні, тобто мамині смаки), її дозріла творчість стала винятково складною, інтелектуальною, власне, дозрілою. Особа, змалку оточена інфантилізацією, upupieniem, і запрограмована всіма психічними ресурсами найближчого оточення і своєю власною хворобою на продовження цієї моделі, силою волі та працею перетворила себе на щось зовсім протилежне — на інтелектуальну, незалежну і в своєму суспільному та культурному контексті попросту виїмково дозрілу особу. Якщо хтось із письменників цього періоду заслуговує на пізнавальну парадигму інтелектуалізму, тобто дозрілості — то саме Лариса Косач. Але в українському літературному і літературознавчому каноні її заморожено в парадигмі тринадцятилітньої Лесі Українки, в парадигмі, яка як тоді, коли її мама так назвала, так і тепер однозначно поєднується із семантичним і психологічним полем дитинності... і поблажливості зі сторони патріархально настроєного істеблішменту. Адже не випадково, що під цю пору, в Україні, саме її ім’ям (як також і ім’ям Олени Пчілки) названо премію за найкращі дитячі твори. І ніхто, річ ясна, не дивується, коли тут і там говориться — знову нібито цілком серйозно — про «лесезнавство». В історичному ракурсі цей оксюморон особливо промовистий. Адже в новітній історії української літератури, тобто в історії її псевдонімів, різномастих noms de plume, від Мирного до Хвильового, від Основ’яненка до Ольжича, від Ієремії Галки до Василя Барки, немає, мабуть, більшої (хай і прихованої) апорії. Проте в сучасному (як і давнішому) українському літературному дискурсі немає й натяку на те, щоб цю парадигму хто-небудь брався переосмислювати. А саме це й треба робити. Як приклад можна згадати, що в американському літературознавстві вже давно прийнято говорити не так про Марка Твена, як про Самуела Клеменса (хоч про різнобій між семантичними полями обох найменувань так і не йдеться).
ВТИСНЕМО УКРАЇНКУ НАЗАД ВО
ВКЛАДЕМО Спостереження, які я тут тільки пунктирно накреслив, можна і конечно треба продовжувати. Окрім парадигм індивідуальних творців є й парадигми-поняття, що стосуються історичних явищ — і не меншою мірою потребують ревізії, тобто нового бачення. Одною з таких є поняття «Розстріляного відродження», яке, хоч з’явилося ще 1959 року як назва широко відомої антології Юрія Лавріненка, здобуло з незалежністю нового дихання й тепер набрало ледь не канонічного звучання. З одного боку, зрозуміло, що в обставинах незалежності можна й безперечно треба наголошувати на злочинній, геноцидній діяльності совєтської системи, системно досліджувати саме цю зворотну й так ретельно приховувану сторону «радянської літератури» та «радянського літературознавства» (мені й самому не раз доводилося про це писати). Але не можна не бачити й того, що мартирологічне і тому недиференційоване поняття має сумнівну історіографічну вартість, у кожному разі, воно мало нюансоване, по суті, публіцистичне. (І не важко збагнути, що його пафос використовується кон’юнктурно й не надто неложними устами — чималою мірою колишніми борцями за «радянську» критику та правовірність.) А коли про саму історію говорити, то ясно, що не кожного розстріляно в той сам спосіб. У Лавріненка поряд із Хвильовим, Миколою Кулішем, Зеровим і Драй-Хмарою є Тичина і Рильський, Бажан і Яновський, але їхні долі — і в естетичному, і етичному планах — є різні. Ці різниці не повинні затьмарюватися нашими історіографічними формулами та пізнавальними парадигмами. Ми знаємо, наприклад, що і Хвильовий, і Семенко були жертвами терору — але ми також не повинні забувати, що в контексті того терору вони один на одного писали доноси. Юрій Шерех-Шевельов колись із гіркотою завважив, що основний жанр в українській літературі кінця 1920-х і початку 1930-х — це донос. Але якщо так (і в дечому воно напевно так), то не можемо без застережень користуватися формулою «Розстріляне відродження», яка всіх гамузом робить жертвами в одній братській могилі. Дехто, щоправда, робитиме це завжди й усупереч будь-яким контраргументам, але наука мусила б мати іншу міру серйозності й інші пріоритети.
ЗАПХНЕМО Тут ми підійшли до останнього. Хоч мій фокус був здебільшого історіографічним, остаточним мірилом усього тут сказаного буде не лиш історіографія, але сам праксис нашого літературознавства. А це залежатиме як від педагогічного процесу, так і від життя різних інституцій, передусім наукових. Без грунтовних реформ цей процес, ці інституції й увесь цей дискурс будуть неповноцінними. Якщо брати за взірець дотеперішню практику гібридності й поверхово-косметичних перемін, будемо мати те, що маємо: антології, як-от «Українське слово», де визначні й репресовані митці стоять поряд із банальними соцреалістами, й шкільні підручники, де ретельно обговорюється Франко-каменяр, коли нове покоління науковців пише про «Франка не-каменяра».
ВТИСНЕМО КОРИФЕЇВ НАЗАД В
… ПІП!… ПІП!… ПІП!… ПІ-І-ІП! В СТОЛИЦІ УКРАЇНИ - П`ЯТНАДЦЯТА ГОДИНА. ШАНОВНІ РАДІОСЛУХАЧІ, ДО ВАШОЇ УВАГИ - ВИПУСК ОСТАННІХ НОВИН.
22 серпня, напередодні Дня Незалежності, у місті Ковелі Волинської області відбудуться урочистості з нагоди відкриття пам'ятника Тарасу Шевченку та парку імені Тараса Шевченка, де буде встановлено цей пам'ятник.
Як повідомили УНІАН у прес-службі Української народної партії, це найвищий у світі пам'ятник Кобзарю. Висота скульптури становить понад 7 метрів, вага – 20 тонн, площа парку – 4,7 га.
Ковельський міський голова, голова міської організації Української народної партії повідомив, що "каталізатором, що прискорив встановлення пам'ятника та облаштування парку культури та відпочинку була ініціатива з боку представника УНП у парламенті, голови обласної організації УНП, за сприяння якого із Державного бюджету було виділено 3 мільйони гривень, при загальній вартості проекту 4,6 мільйона гривень".
До участі в урочистостях запрошені близько 20 відомих громадських та політичних діячів, серед яких Юрій Костенко, Іван Драч, Павло Мовчан, Дмитро Павличко та інші, а також представники міст-побратимів Польщі, Литви, Росії та керівництво Люблінського воєводства Республіки Польща.
Подробиці знає наш кореспондент:
"Один з найвищих пам’ятників Тарасові Шевченкові виготовляють зараз на Львівській експериментальній керамічно-скульптурній фабриці. Виготовлення пам’ятника перебуває на кінцевій стадії і найближчим часом його відлиють з бронзи. Як відомо, замовила пам’ятник мерія міста Коваль, що на Волині.
Саме зараз я знаходжусь поблизу центрального входу до львівської фабрики, де вже третю добу поспіль продовжуються активні, хоча й безрезультатні баталії сторонників та противників встановлення памятника. Праворуч мене юрмляться прихильники даного проекту - це словянофіли з усіх куточків світу, а також наша шановна українська діаспора з лозунгами "НЕ ВІДДАМО ШЕВЧЕНКА НА ПОТАЛУ ГОСПОДУ".
Ліворуч ми бачимо противників спорудження монументу. В основному це семінаристи духовних закладів України, які тримають в руках ватмани з промовистими надписами "УВБГНЕМО ШЕВЧЕНКА НАЗАД ВО МАТКУ БОЖУ".
Зараз я попрохаю прокоментувати ідейні настрої присутніх у новоспеченого пастира волинської кузні богословя:
- Скажіть, будь-ласка, ваші концепції стосуються лише постаті Шевченка, чи...
- В першу чергу це стосується Трійці Шевченко-Франко-Українка.
-А чи є у ваших найближчих планах
АдріанКащенкоАнатолійДімаровАнатолійДавидовАнатолійМатвійчукАндрійЧайковський
АндрійГоловкоАндрійКрижнівськийАндрійМалишкоАндрійПрудіусАндрійШколаАрхипТесленкоБогдан-ІгорАнтоничБогданЛепкийБорисГрінченкоБорисАнтоненкоБорисЛевіБорисОлійник
ВалерійМарченкоВасильЧумакВасильБережнийВасильБаркаВасильВасилашкоВасильЕллан
БлакитнийВасильЗемлякВасильСимоненкоВасильСтефаникВасильСтусВасильФіялко
ВасильЯременкоВікторБлизнецьВікторЗабілаВікторНеборакВікторПетровВікторСавченко
ВолодимирДіброваВолодимирБровченкоВолодимирДроздВолодимирВинниченкоВолодимир
МаликВолодимирМономахВолодимирСамійленкоВолодимирСосюраВсеволодНестайкоГалина
ЖурбаГнатХоткевичГригорійЧубайГригорійГрабовичГригорійКвіткаОсновяненкоГригорій
ЛютийГригорійСковородаДмитроЧобітДмитроБілоусДмитроАндреєвДмитроЗагулДмитро
МіщенкоДмитроПавличкоЕммаАндрієвськаЄвгенГребінкаЄвгенГуцалоЄвгенМаланюкЙосиф
СліпийІздрикІванБіликІванБагрянийІванДрачІванВишенськийІванГнатюкІванКарпенко-Карий
ІванКочергаІванКотляревськийІванПільгукІванНечуй-ЛевицькийІванМикитенкоІванСенченко
ІгорМельникКатряГриневичеваКатеринаМотричЛарисаЗіганшинаЛевкоЛук'яненкоЛеонід
ГлібовЛеонідГоракЛеонідСкрипникЛеонідСмілянськийЛеонідШульманЛесьМартовичЛіна
КостенкоЛюбкоДерешМаксимГонМаксимРильськийМаркоВовчокМаріяДмитренкоМарко
КропивницькийМарійкаПідгірянкаМаркіянШашкевичМатвійШестопалМиколаЧернявський
МиколаВінграновськийМиколаБажанМиколаГогольМиколаВоронийМиколаЗеровМикола
КостомаровМиколаКулішМиколаМагераМиколаОлійникМиколаСиротюкМиколаСингаївський
МиколаХвильовийМиколаШошанніМитрополитІларіонМихайлоГрушевськийМихайло
КоцюбинськийМихайлоПетренкоМихайлоМогилянськийМихайльСеменкоМихайлоСтарицький
МихайлоСтельмахНаталкаБілоцерківецьНаталенаКоролеваОксанаІваненкоОксанаЗабужко
ОксанаПахльовськаОлександрІвахненкоОлександрІрванецьОлександрБілецькийОлесь
БердникОлексаГай-ГоловкоОлексійБратко-КутинськийОлександрДовженкоОлесьГончар
ОлесьДонченкоОлексійКоломієцьОлександрПідсухаОлексаПалійчукОленаМатушекОлександр
ОлесьОлегОльжичОлесяСадоваОленаТелігаОлесяХромейчукОльгаКобилянськаОсипНазарук
ОстапВишняОтарДовженкоПавлоГрабовськийПавлоГлазовийПавлоЗагребельнийПавло
ТичинаПавлоШтепаПантелеймонКулішПанасМирнийПанасСтолярчукПетроГулак
АртемовськийПетроРеброПлатонВоронькоРаїсаІванченкоРоманІваничукРоманАндріяшкин
СеменСкляренкоСергійБілокіньСергійЖаданСергійПлачиндаСергійШелухинСидірВоробкевич
СимонПетлюраСофіяАндруховичСтаніславТельнюкСтепанВасильченкоСтепанРуданський
СтепанЛитвинТарасПрохаськоТимофійГаврилівТимофійБордулякТодосьОсьмачкаУільям
СароянУласСамчукЮрійІваниченкоЮрійВинничукЮрійАндруховичЮрійГорліс-ГорськийЮрій
КленЮрійЛипаЮрійЛогвинЮрійПокальчукЮрійМушкетикЮрійФедьковичЮрійЯчейкінЯків
КачураЯрославаЛюдкевичЯрСлавутич?
- Ми над цим питанням будемо працювати...
Він вимкнув радіо та прийнявся смажити яєчню.
Потускніла кафель. Зашкарлублена плита. Обідраний табурет. Нотатник…
Наші перші філософські досліди відбувалися ще задовго до того, як ми почали означувати терміном “філософія” множину своїх роздумів щодо власної свідомості та світу навколо нас. В дитинстві ми були ще настільки внутрішньо чистими, неісторичними (в значенні “недосвідченими”), що розуміли, відчували все справді істинно, натурально - і добро було до нас добрим, а зло – злим. Але як тільки наша внутрішня ноосфера почала відчувати на собі колосальний тиск суспільної свідомості, як тільки ми зіштовхнулися з потребою догматизувати, зафіксовувати у своїй свідомості добро і зло як загальновживані категорії задля суспільної потреби в постійній ціннісній самоідентифікації, ми почали відчувати себе все більше й більше історично, і ще в дитинстві у нас почав рости старечий горб - постійний тягар минулого, минулих цінностей і того, що нас безпосередньо примушували розуміти під нашим минулим та нашими цінностями. В результаті моє Я, наприклад, ніяк не могло збагнути, яким чином відбувалися миттєві зовнішні метаморфози добра в зло і, навпаки, - чому те, що раніше для мене було злом, має стати благом? Єдиним порятунком від подібного хаосу були систематичні сеанси неісторико-терапії – сміх, плач, сон, під час котрих я міг себе відчувати не як безкінечно мала частинка конгломерату світової свідомості, яка впевнена, що вона ”буде саме тому, що вже була, а, значить, і є”, а як цілісна екзистенція, що вже є не просто викривленою проекцією буття на декілька з безкінечної кількості його площин, а заповнює всесвіт всюди і водночас – надісторично існуЄ.
Ось так суспільство вкрало нашу дитячу істину для своїх історичних потреб, а натомість зосередило нас на її примітивній моделі із жалюгідними залишками неісторичного світосприйняття – грі.
Звичайно, для того, щоб людині було цікаво грати, щоб гра була справді грою, необхідно підтримувати ігровий гомеостазис таким чином, щоб організація первинних елементів гри (мета і правила), її інформативність, балансувала з множиною альтернатив у виборі виграшної стратегії, а саме - ризиком прийняття рішень, достатнім рівнем внутрішньої ентропії ігрових процесів. Тому можна говорити про вироджений варіант гри у випадку, коли розроблений її виграшний алгоритм, та ще не актуалізовану, ненароджену гру при невизначеній меті або незатверджених правилах [Яскравим прикладом неактуалізованої через високий рівень ентропії гри може слугувати партія в крокет з “Аліси в країні чудес”, де кулями були їжаки, що не могли котитися, молотками слугували фламінго, дужками – іграшкові солдатики, а суддею у грі була Королева Чирв, котра весь час змінювала правила гри та відправляла гравців до Ката, що рубав усім голови. За таких обставин поняття виграшу втрачає будь-який сенс, а успішній тактиці не можливо навчитися, так як критерію успіху не існує].
Звернемося до відомої всім нам з дитинства елементарної гри в хрестики-нулики. При цьому нас буде цікавити гра не з позиції розробки алгоритму виграшної стратегії (офіційно з цим завданням у середині минулого століття впорався американський математик Янош фон Нейман), а як приклад актуалізації надісторичної гри, як найпростіша гомеостатична ігрова система з достатнім рівнем ентропії як на гравців з мінімальним рівнем досвіду або ж і його повною відсутністю. Колись я вважав, що хрестик як символ, річ-в-собі, має надзвичайно більшу перевагу над нуликом, домінує над ним в силу якихось сакрально-містичних властивостей. Обґрунтувати цю гіпотезу я аж ніяк не міг, але і не почував у цьому особливої потреби, тому що такої ж думки притримувалися усі мої однолітки-суперники по грі. Практика переконливо підтверджувала наші інтуїтивні прозріння, але, звичайно, все було набагато простіше – партію завжди розпочинали хрестики, а досвідчені гравці перший хід робили по центру ігрової решітки, - таким чином виграш був забезпечений одним-єдиним невірним ходом нулика, які з цього моменту фактично починали відіграватися, всю партію будуючи захист. Для зведення до нічиї нуликам своїм першим ходом необхідно зробити хід по діагоналі з центральним хрестиком, інакше хрестики на третій хід зведуть партію до фактичного виграшу.
Але якщо нулики наважуються не триматися постійно осторонь від центрального хреста, а стають напроти нього, між ними відбувається творчий діалог, в ході якого нулики втрачають свою позиції задля усвідомлення істини про себе як про абсолютний нуль. З цим відчуттям приреченості, причетності до чогось грандіозного, нулик звертається до хреста:
O: Хто Ти? (=) Що Я? [Для “хрестиків-нуликів”, як закритої пандуалістичної системи, звернення до об’єкта пізнання є аналогічним питанню про суть суб’єкта]
Х: Твоя Істина, (=) Моє Заперечення
O: Що Ти? (=) Хто Я?
Х: Твоє Заперечення, (=) Моя Істина
O: Як Тебе називати?
Х: Я Початок, Перехід та Кінець - кінець Кінця, кінець Початку і початок Кінця, початок Початку.
Він перегорнув нотатник на останню сторінку, поглянув на вистиглу пательню.
І все зрозумів
ФУНДАМЕНТАЛЬНА МОДЕЛЬ СВІТОГЛЯДУ СКОВОРОДИ
Автор дослідження концентрує увагу на вирішенні досить конкретної задачі, а саме: реалізації філософії Сковороди в рамках такої моделі, яка б надала змогу фундаментально та завершено трактувати концептуальні ідеї мислителя, підійняти завісу традиційної ірраціонально-містичної прив’язки до образу мандрованого філософа та спробувати цілісно осягнути надісторичну мудрість його творів.
Всі дослідники вихваляють або відверто критикують сковородинський геній, але ще ніхто не спромігся цілісно зафіксувати суть його геніальності. Кінець кінцем усі погоджуються в наступному: геніальність Сковороди настільки геніальна, її фундамент лежить на таких невимовних, інтимно-сокровенних екзистенціальних глибинах, що будь-яка фіксація в термінологічних рамках буде вже завідомо неповною.
Спробуємо ж уявити наш Всесвіт очима мудреця Варсави. Загалом, сковородинський світогляд вкладається в один рядок. Це “три світи”, складені з “двох натур”: “...мір і Мір, тєло и Тєло, человєк и Человєк, - двое в одном и одно в двоих, нероздєльно и не слитно же… старое и новое, явное и тайное”.
Приймемо за вихідні аксіоми наступні очевидні твердження:
1. Все складено з форми та матерії.
2. Матерія – це не форма, відповідно, форма – не матерія.
3. Перетин форми та матерії утворює границі всього.
Для початку уявімо собі абсолютну матерію та форму. Матерія активна, її не потрібно шукати, вона сама-по-собі зумовлює колосальний тиск на людину природніми силами. Форма, напроти, любить втікати і ховатися, хоча й завше ніби вимагає шукати та знаходити її. Забігаючи трохи наперед, скажемо, що абсолютна матерія та форма – це те, що зазвичай ми називаємо енергією та інформацією. Існування границі означає існування форм-матер-реалізованих сполук (інформаційно-енергетичних сутностей) які можуть окремити себе від всього, мають границю власного екзистенціального простору.
Як наочний приклад, визначимо матерію, форму та границі українського письма. Для адекватної фіксації змісту будь-якої одиниці українського мовлення нам потрібно володіти n-ною кількістю символів, що склали б усі великі й малі літери української абетки, апостроф, знаки пунктуації та, можливо, декотрі інші (як от знак наголосу, виділення курсивом). Саме множина символів письма утворить його матерію. Потужність такої множини буде вражати нас дивовижними мозаїками, ансамблями та варіаціями її символів. Але серед безкінечних лавин матерії письма нам потрібен надійний орієнтир - інформація, інакше ми не зможемо знайти та виокремити жодного слова серед лавин символів. Формою письма назвемо множину інформації, яку ми передаємо, зберігаємо та отримуємо через множину символів. Тоді на перетині форми та матерії українського письма отримаємо множину всіх осмислених слів, речень, творів, що були або будуть колись написані по-українськи (ба, навіть тих, що ніколи не будуть написані, але володітимуть певною інформацією). Отже, перетин множин форми та матерії українського письма утворює множину істинних його тверджень, семантичний простір української мови. Це своєрідна гравітаційна (інформаційно-енергетична) вісь письма, яка окреслює границі його інформаційного та енергетичного потенціалу.
Коли ми говоримо про абсолютну форму чи матерію, ми хочемо абстрагуватися від усіх мислимих орієнтирів, поглянути на ці категорії якомога об’єктивніше. Але залишаються ще й “немислимі” точки відліку: ніхто не може абстрагуватися від самого себе. Проекція через власну екзистенціальну вісь буття за будь-яких обставин залишається лише проекцією. Ми бачимо, відчуваємо, уявляємо, отже виокремлюємо безкінечні ієрархії реалізованих інформаційно-енергетичних сутностей в силу того, що самі являємося одною з них. Будь-яка інформаційно-енергетична сутність (ІЕС) – це своєрідна суб-об’єктна одиниця пізнання. Не лише ми пізнаємо світ – світ також пізнає нас.
Кожен з нас являє собою певну ІЕС, простір існування якої складають інші інформаційно-енергетичні сутності. Унікальність кожної ІЕС визначається її гравітаційною віссю, яка, немов спіраль ДНК, містить необхідну інформацію про границі своєї форм-матер-реалізації у Всесвіті. Всі процеси взаємодії між суб-об’єктами двосторонні - для пізнання будь-якого об’єкту необхідно, щоб і сам об’єкт пізнав нас, виступив одночасно і суб’єктом пізнання. Поділ видимих або мислимих одиниць пізнання на “живі-неживі” є досить відносним, так як здійснюється лише на основі подібності досліджуваного інформаційно-енергетичного потенціалу відповідно до людського. Недостатнє розуміння даної фундаментальної тези призводить до трагічних наслідків. Наприклад, коли людина почала дослідження ядерних реакцій, вона напевне не розраховувала, що радіація також почне вивчати людину. Ніцше говорив приблизно так: “Якщо ми дивимося в безодню, безодня також дивиться на нас”.
Сковородинський макро-мікрокосм (ММК), або просто Всесвіт як цілісна екзистенція являє собою ІЕС, матерія якої – це множина всесвітньої енергії (макрокосм), а форма – множина мислимої будь-якою ІЕС інформації (мікрокосм). На перетині реалізується косм символів – множина істин Всесвіту.
В побуті людина контактує з безкінечними лавинами як матерії-енергії, так і форми-інформації. Але якщо ми захочемо матеріалізувати щось завідомо непевне, то маємо бути певні, що в природі знайдеться адекватна форма для його втілення. В нашій уяві (мікрокосмі) створити подібну форму елементарно, але для її реалізації потрібно ще й підібрати потрібну серед кінечних форм природи. Тому наша уява по великому рахунку слугує орієнтиром, своєрідним магнітом для пошуку потенційно існуючої голки-форми в безкінечно великій копиці-матерії.
Матерією будь-якої ІЕС називається енергетичний потенціал або домінуюча, екстравертна, активна первісна, якщо її границя прямує до безкінечності (не має границі). Формою будь-якої ІЕС називається її інформаційний потенціал або інтравертна, пасивна первісна, якщо її границя прагне до нуля (має абсолютну границю).
Матерією Всесвіту є енергія, так як вона екстравертна, активна та безкінечна домінанта Всесвіту. Формою Всесвіту є апріорно інтравертна, пасивна та кінечна інформація. Форм-матер-реалізація зумовлює буття Всесвіту, ієрархію ІЕС, які перманентно знаходяться в інформаційно-енергетичній гомеостатичній рівновазі (сталій нерівновазі, “незлитній сполуці”).
Але в межах мікрокосму форма Всесвіту набуває матріальних властивостей – стає екстравертною, активною та безкінечною домінантою. Кожен з нас є богом матерії свого мікрокосму – уяви. В ній людина здатна відтворити всі існуючі та створити безліч нових сутностей. Але це будуть енергетично неповноцінні сутності в силу того, що форма мікрокосму як похідна матерії Всесвіту кінечна та має абсолютну границю - тіло, яке виокремлює мікрокосм в безкінечності Всесвіту. Тому людина буде прагнути втілити свої ще нематереалізовані сутності, буде шукати відповідний енергетичний потенціал, який допоміг би встановити рівновагу нової сутності та відокремити її унікальною гравітаційною віссю.
Матерія Всесвіту є первісною форми мікрокосму, відповідно, форма мікрокосму є похідною матерії Всесвіту. Розглянемо конкретніше це твердження. Апріорі, кожен з нас спрямовує свій погляд з мікрокосму в макрокосм – осягає світ. Ми володарі всесвітньої форми на планеті нашої безмежної уяви, хоча необхідність підтримки гомеостазису все одно зумовлює нашу залежність від зовнішньої енергії. Тепер, навпаки, уявімо себе макрокосмом: ми володіємо безмежними запасами енергії всесвітньої матерії, але прагнемо відшукати форму для її реалізації. Такий “дефіцит” форми зумовлює існування законів природи, які накладають певні обмеження (земне тяжіння, центробіжна сила, турбулентність та ін.) на виникнення, життя та розвиток ІЕС. Для підтримання свого інформаційно-енергетичного балансу макрокосму потрібно реалізовувати постійний надлишок енергії за допомогою пошуку нових форм, які є надлишком для певних ІЕС-мікрокосмів. Наприклад, ноосфера – це найбільш потужніша на Землі ІЕС, яка забезпечує макрокосм необхідною формою.
ІЕС Всесвіту називають також просторово-часовим континуумом. Альберт Енштейн чудово показав і довів, що час – це лише один з вимірів простору, який також має свою протяжність, але ця протяжність реалізована на рівні первісних та похідних нашого буття, тому нам здається невидимою. Розглянемо детальніше поняття теперішнього часу, реалії. Реалія – це формалізація минулого та матеріалізація майбутнього, інерція матерії та потенціал форми водночас. Минуле нам не підвласне, але його енергетичний тиск формалізується в необхідну інформацію (історію) для реалізації майбутнього. Історія майбутнього ще не написана, але людина цілком може ним володіти, якщо володіє і необхідною інформацією минулого. Отже, матерія майбутнього є похідною інформації минулого та, навпаки, інформація минулого є первісною матерії майбутнього.
Для побудови справді цілісної моделі нам потрібно “замкнути” наш Всесвіт при повному збереженні його внутрішньої структури. Це рівносильно визначенню абсолютної первісної для найбільш загальних категорій нашої моделі - безкінечності та нуля. Сам Варсава намагався знайти відповідь на це питання за допомогою свого принципу “незлитної сполуки”: “тогда ж начинается ципленок, когда портится яйцо. И так всегда всё идет в безконечность”, “противноє противному способствует”, “родженя сімені є смерть, знищення цієї множности та поворот до єства, при чому множність знову збирається, сполучується в єдність, та нова єдність приймає до себе, в себе всю множність, що з неї вийшла”. Геніально і просто - безкінечність та нуль є похідними один одного. Наш Всесвіт замикається та набуває чіткої границі:
Макрокосм ( ∞ / О ) – матерія, енергія, минуле, безкінечність.
Мікрокосм ( О / ∞ ) – форма, інформація, майбутнє, нуль.
Косм символів (+), форм-матер-реалізація, реалія, границя, essentia, істина, що хрестоподібно пов’язує ММК навколо первинної осі.
Макрокосм реалізований як безкінечність ( ∞ / 1 = ∞ ), але його похідною та первісною буде границя ( ∞ / О = О ). Відзеркалення макрокосму у безкінечно малій частці його матерії реалізує мікрокосм ( 1 / ∞ = О ), похідною та первісною якого буде безкінечність ( О / ∞ = ∞ ).
Цілісну модель трьох світів Сковороди будемо називати молекулою-existentia або молекулою макро-мікрокосму.
Молекула ММК підтримує власний інформаційно-енергетичний баланс, інакше вона просто загине. Матерія молекули має знаходитися в перманентному пошуку форми, а форма, відповідно, встигати “втікати“ від матерії в більш тонкий вимір. В противному випадку динаміка втілення-перевтілення форми перетвориться на статичне завмирання всього Всесвіту та його “холодної смерті” внаслідок матеріалізації усіх можливих форм. Навпаки, якщо матерія не буде достатньо активною, надлишок форми роздере матерію на шматки – відбудеться світовий вибух і молекула ММК загине для того, щоб вивільнити надновий невпорядкований простір для нереалізованих форм.
Виникає цілком слушне запитання: якщо макрокосм та мікрокосм утворюють множину істинності, то чому ж людина певна того, що до істини надзвичайно важко, а практично не можливо наблизитися? Адже наше буття, природа, кожен з нас є макро-мікрокосмічною реалізацією Всесвіту, по суті, ми являємо собою істину Всесвіту як таку! Так чому ж для мікрокосму як окремої ІЕС (для нашої свідомості) істина знаходиться на безкінечно віддаленій площині? Коли ми запитуємо себе: “Що таке істина?”, ми, персонально уособлюючи істину, хочемо знайти вже не “істину” як таку, а радше щось інше, потаємніше, “істину істини”, “вісь істини”. Людина здатна розуміти істину лише в сенсі грецького слова aleitheia (“сокритість”), яке для греків і було “істиною”. Границя змісту подібної істини прямує до безкінечності: істину шукають, творять, в муках народжують лише для того, щоб... знову шукати, вловлювати, безкінечно виціджувати те, що шукають, створюють... В пошуках істини-aleitheia насправді ми починаємо шукати похідну, множина визначень якої знаходиться в “крайніх точках” всесвітнього гомеостазису, а саме “теплової та холодної смерті” Всесвіту.
Отже, істина – це така ІЕС, елементи якої неможливо виокремити саме тому, що її форма, вісь та матерія стягнуті в єдність, цілісну та неподільну одиницю. “Но кто же един, токмо един Бог” писав Сковорода. Безкінечність та нуль є похідними одиниці, а разом вони утворюють цілісну тріаду самопізнання Варсави, “єгіпєтскій тріугол” істини.
Все, що ми бачимо, відчуваємо, уявляємо, є істинним. Саме так, але за умови, що ми не будемо певні тої істини, яка лежить поза нами і яку неодмінно потрібно шукати десь, а будемо наповнені в-собі-істини як первісної данності та все-направленності, істини-любові як внутрішньої самопроявної сутності людини.
